Повінь - Бічуя Ніна

А мисль твоя, що на папері ляже, твій слід колись поможе віднайти". Скривившись злегка, він усе-таки глянув на годинник: не було навіть ще дев'ятої.

— Можна подумати, що Шекспір писав цього сонета під час повені. Усе сходиться: ти дивишся у люстерко, хо-

ча тобі ще далеко до згасання вроди, а я дивлюсь на го-— данник — і жалкую за змарнованим часом...

"Чому змарнований,— хотілося сказати Мар'яні,— хіба такий уже змарнований, коли ми все-таки разом, удвох",— але вона не сказала цього, навіть самій собі здаючись наївною і сентиментальною. Справді, байдужий годинник вказував тільки на марно витрачений час.

— Ти б могла піти зі мною у спортзал, подивитися тренування.

— Я ж тобі сказала — залишуся на дачі, стерегтиму машину, а ти спробуй вибратися у місто,— стояла на своєму Мар'яна. Вона аніскілечки не цікавилась спортом і сприймала його тільки як Денисове захоплення.

Денис часто повторював фразу, що карате — не просто спорт, але також і своєрідна філософія: заглиблюватися у філософію Мар'яна не мала бажання, однак вірила в її важливість і значущість, вважаючи, що тільки філософією і можна хоч певною мірою виправдати жорстоку безоглядність цього спорту. Втім, виправдовувати своє захоплення Денисові доводилося тільки перед батьком. Батька він так і не переконав у перевагах карате над футболом, а Мар'яну взагалі безнадійно переконувати — якщо вона чогось не приймала "чи не хотіла приймати, то так все й зоставалося пе прийнятим нею, хоч вона ніколи не дорікала, не вимагала чинити за її волею і не змушувала погоджуватися тільки з її думкою. Денис відчував її тихий, спокійний опір, який просто неможливо подолати ще й тому, що назовні він був майже напримітний, невловимий і навіть ніби не існував зовсім, бо вона прикривала все усмішкою, готовністю припинити суперечку — але досить було їй вимовити "та нехай собі, це ж —все одно не найголовніше" — як він уже знав, що дівчина не згодна з ним зовсім; він не випитував Мар'яну, що ж вона все-таки вважала найголовнішим, йому було до вподоби її невелемовність, легка й необтяжлива, наче усміхнена, іронія.

Мабуть, вона з дитинства була така,— дівчинка Мар'яна, сама по собі. Відтоді, коли вони познайомилися, минуло три роки (усього три роки і аж цілих три роки), він одразу побачив, що вона ось така — сама по собі. Думав спершу, що зовсім дівчисько: у червоному, довгому чомусь вбрана, ніби в широченний шмат матерії вгорнулася, на вузеньких плечах та матерія ледь трималася тоненькими якимись шворочками, ніби на ниточках,— ось-ось обірветься, бо матерія важка, і щось — по червоному — наче вишиття чи аплікація, Денис не міг відразу зрозуміти; рученята худенькі, довгі, й дитячі бородавочки на пальцях, ноги високі, і від того вся така в тій одежі, як стилізована іграшка, тонка, видовжена, витончена, а по ній стікав дощ, по важкій червоній матерії, по волоссю золотавому, по ледь притемнених сонцем плечах: усе майже в одному кольорі — ледь засмагле рожево-перламутрове тіло, тонке,— може, й зламається, берегти треба — якщо вона схилиться, а випростається — то подзвін почується, ніби струну торкнули; червона важка матерія аж до землі прикриває їй ступні, а збоку — розтин високий, майже до стегна, і відкриває — як таємницю — вузьку п'яту, тонкі, у легкому пушку литки й стегно, уже по-жіночому округлене,— і по стегні, по литках стікав вода, уже потоком зривається, а вона ловить воду губами, підставляє їй зведені вгору човником долоньки, руки ледь зігнуті в ліктях, лікті гострі й ледь темніші на кісточках, аніж уся рука, й сміється дівчина Мар'яна — Денис подумав, що п'ятнадцятирічне дівчисько вбралося у мамину сукню, бавиться у дорослу. Було це в Криму, в Севастополі, Денис приїхав разом з товаришем після першого курсу на канікулах у Херсонес на розкопки — спершу думав тільки про невеликий нехай, та все ж заробіток, і про можливість побути місяць-два на морі, маючи забезпечене житло й харчі, і потім втягнувся у роботу, захопився і зацікавився нею, археологи виявилися людьми дуже сучасними, привітними й ладними кожного обертати у свою віру, і вдавалося це їм без зусиль, жартома; довкола них крутилося безліч зацікавлених і готових допомагати, і довірливих і невіруючих у важливість археології,— були там просто курортники і севастопольці, і найбільше — малі хлопчаки, яких "головний" допускав теж до роботи й ніколи не гнівався, коли дітлахи плуталися попід ногами й тицяли йому на огляд кожен черепок — навіть уламки звичайної фаянсової чашки, з якої щойно вчора хтось ще пив каву — й вимагали визначення віку того черепка.

Мар'яна ж мала студентську практику у сімферопольській молодіжній газеті і приїхала, писати про роботу молодих археологів, у неї було відрядження на тиждень, а те її довге червоне вбрання зовсім не вказувало на її майбутню журналістську професію, і Денис спершу й не мав гадки, що то аж така вельми поважна особа з'явилася у них на розкопках.

Вона, здається, була тут майже з усіма знайома, як потім, уже пізніше, з'ясував Денис, і хтось із хлопців сказав, що це завдяки батькові — вона вже приїздила сюди з ним раніше й пам'ятала кожного дуже добре.

— Симпатична дівчина, гарна навіть,— говорив котрийсь з археологів,— а при тому недурна, та тільки невесело їй живеться — батько її був ще донедавна прекрасним журналістом, досить відомим, навіть талановитим, можна б сказати, але ось кілька років тому узяв та й...— співрозмовник Денисів легенько пстиркнув себе пальцями по підборіддю, даючи зрозуміти, що то за біда почалася з Мар'яниним батьком — пив чорно, і ось уже рік, як нічого не пише, а дуже здібний був чоловік, дуже... Не пише, став балакучим понад міру, а то часом замикається у собі, часом ніби хапається за щось, береться до роботи, працює шалено — а результату ніякого.

Денис спостерігав за Мар'яною і думав, що вона ніби справді сама по собі, сама в собі, й до неї не має жодного відношення прикра історія з тим журналістом, він навіть не уявляв собі поряд з Мар'яною такого несимпатичного батька, хоча йому розповіли й те, що Мар'яна була дуже прив'язана до батька, а він, здавалося, тільки її й соромився, тільки з нею й рахувався увесь цей час, відколи щось у ньому чи зламалося, чи завмерло...

Вони тоді обмінялися адресами — Мар'яна жила і вчилася у Львові, Денис це сприйняв як особливий знак, бо мати його була родом із Львівщини, і він бував там, у материному селі, і знав Львів, і міг часом уявити собі Мар'яну — десь там, у .тому місті, яке вона любила ласкаво, як можна любити тільки людину.

— Знаєш, якщо правду сказати, то я не дуже захоплена твоєю машиною, я її зараз терпіти просто не можу, але ж як треба — то стерегтиму, бог,з нею, Денисе...

Денис не знав, до чого б зараз прикласти силу, чим би зайнятися. Заклавши руки за спину, дивився на воду — вона поки що не прибувала більше, була нечиста, сірувата й каламутна, мовби з осокорківського грунту піднявся весь мул. Трохи самотою, віддалік від решти дерев у садку, стояла мамина яблуня, яку мама сама нащеплювала, яблуня родила кілька сортів; мамин, найулюбленіший, був запаморочливо духмяний і смачний, та вони довго не родили, мама так і не спробувала урожаю з цієї щепи, тіаигкж після її смерті зав'язалося кілька яблук, і батько не торкав плодів аж до пізньої осені, коли: вони самі опали й лягли в борозенку під деревом. Світилися — з-поміж оплаканою© дощем, згніченого листя, і батько підняв їх, обтерг долонями прикрив і приглядався довго, наче мав надію почути від них щось або ж угледіти всередині якусь дивовижу.

Людині завжди бракує одного дня, щоб викінчити, або ж зробити,, абю ж задумати якусь справу,— сьогоднішня вимушена бездіяльність хоч і злостила Дениса, але водночас підказувала нові думки, в'язалися між собою випадки в ситуації, які на перший погляд начебто й не мали ніякого зв'язку між собою, але насправді складали єдиний ланцюжок, що, мабуть, і міг називатися долею чи ще там якось — призначенням, закономірністю?

Приміром, якби він на один день раніше послав у патентний інститут свого заявку на розсувні контейнери для транспортування тари, то, може, його б не випередили, він би давно мав свій винахід, а винахід-для студента — н© так уж© й мало, можна сказати. Або якби він не подивився одного дня тренування каратеїстів, то ніколи' б не став сам займатися цим спортом — карате було для нього раніше чимось нереальним, належало до серії "загадок" далекої і незрозумілої Японії, знаної тільки з книжок та з популярної телепередачі "Клуб-— кіномандрів-ників"...

Або ж якби він складав екзамен з економіки іншого дня, а не того, коли викладачка запізнилася на півгодини, то він би не потребував казати їй, що варто попереджувати про затримку, а не змушувати чекати під дверима й хвилюватися двадцятеро людей — нехай навіть ті люди всього лише студенти,— і, звичайно, не мав би тепер "хвоста" з економіки. Викладач тричі приймала в нього екзамен — і тричі доводила йому, що він не тільки погано вихований, а ще й цілковитий неук у своїй майбутній спеціальності, хоча, правду кажучи, він знав предмет не гірше, ніж йоге товариші в групі.

Денис, звичайно, не шкодумав, що вдався до суперечки з викладачем, як не шкодував, коли пішов до декана зі приводу навчального плану. Він говорив про те, що варто— 5 економістам уже на другому курсі читати спеціальні дисципліни, а не продовжувати шкільні курси із загальноосвітніх предметів і хоча все знову ж таки обернулося проти нього, Дениса, однак він відчув себе дорослішим, вдатним на якісь вчинки, а ие отаким собі хлопчаком, якому важить тільки стипендія, та щоб староста не відзначав пропуски лекцій у журналі.

Світ складався, однак, не тільки а окремих випадків, які могли статися чи не статися, якби те чи інше відбувалося не в четвер, а в середу. Існували речі, яка зовсім не залежали від дати, дня і пори року, а скоріше, залежність їх визначалася якимось внутрішнім хронометром, чи секундоміром, чи навіть станом і настроем. Він мав право користуватися батькового машиною — ало —коли не отримав стипендії, то пішов працювати кочегаром у котельню при лікарні. Батько вважав, що Денис зробив це в дурної упертості, з гонору й для того, щоб показати характер — йому ж самому здавалося, що принизливо буде випрошувати — ну, нехай навіть просити,— у батька гроші на вечірку чи навіть на трамвайний квиток, у нього язик не повернувся б сказати: "Дай карбованця, тату, ми з хлопцями йдемо на пиво".