Повінь - Бічуя Ніна

Того семестру, коли не було стипендії, він навіть не сідав за кермо, караючи самого себе, змушуючи самого себе весь час пам'ятати, що незалежність — це справа твоїх власних рук, і якщо вже не може людина бути зовсім і від усього незалежною, то треба робити так, аби існувало якомога менше обставин, ситуацій чи осіб, від яких ти почуваєшся залежним.

Стоячи позад нього, Мар'яна теж дивилася у вікно. Здається, її зовсім не турбувало, залежна вона від когось чи від чогось. Денис гадав, що вона легко й просто прилаштовується до обставин і до людей, і її веселий, щасливий характер,— коли природою дано уміння в усьому й завжди вишукувати щось добре,— допомагав Мар^яні взагалі не журитися й ке сприймати серйозно довколишній світ. Так принаймні гадав Денис.

Мар'яна шкодувала, що намовила Дениса їхати на дачу, але їй так хотілося тої особливої передвесняної тиші, якої ніколи не буває у місті, хотілося доторкнутися до незвичайного, майже невловимого моменту, коли природа вступає у справжню весну, коли всі передчуття веленого розквіту, тепла, радісної полегкості стають нарешті реальними, здійсненими,

Мриїжджаточи до Києва, Мар'яна жила в тітки на Ру-санівді — тут їй подобалося найбільше; хоча могла вибирати будь-де гостинний притулок — у батька була велика рідня, і можна було подумати, що то він з власної волі розселив своїх родичів і добрих знайомих і друзів по цілому світу, щоб мати можливість завжди, в яку завгодно пору року, дня чи ночі подзвонити у двері й почути радісне: "О, це ти нарешті, заходь!" Мар'яні часом здавалося, що люди тільки тим і зайняті, що чекають у гості її батька,— принаймні, так вона думала в дитинстві,— і та прихильність людей, що знали її батька, природно й закономірно належала також і самій Мар'яні, вона звикла до атмосфери доброзичливого до неї ставлення, і це було добре й недобре водночас, бо перше-ліпше різкувато мовлене слово або ж похмуро й невдоволено кинутий погляд змушував її замикатися у собі, і хоча це ніколи не було помітно для чужого ока, вона раптом починала нервуватися, втрачала більшу частину своєї відваги, замовкала й тільки слухала, не втручаючись у суперечки чи й звичайні розмови.

— Денисе... , — Що?

— А так, нічого... Ну, а як ми взагалі ніколи не виберемося звідси? Може, ми б тоді ловили рибу, і збудували б пліт, і...

— Угу... Як тільки збудуємо пліт, усі проблеми будуть розв'язані — можна вирушати на край світу.

— Машину теж узяли б на край світу? Мабуть, її треба було б розібрати на складові частини.

— І здати на металобрухт. Боюсь, що ти б з цього тільки рада була.

— Терпіти не можу техніки, хоча змушена користуватися нею. Гадаю, що все це залізяччя справді не мож-па любити, ви тільки вдаєте, що любите, просто вже нікуди від нього не дінешся, воно громадиться і громадиться, наступає на нас з усіх боків і найкращий вихід — це вдавати не переможених, а переможців...

— Як на мене, то зараз вода наступає, а не залізяччя,— Денис не мав охоти жартувати, він зовсім не мав бажання підтримувати Мар'янині вигадки, і вона вже більше не чіпала його, полишила в спокої, і їй справді хотілося, щоб він погодився з її пропозицією, не упирався, а таки поїхав би до Києва, ну, а завтра нехай привезе їй надвечір харчів, вона може провести на дачі хоч і цілу відпустку, принаймні тиждень згодна тут посидіти, хоча це не надто приємно — пильнувати автомашину, краще було зовсім не їхати сюди. Коли б знаття — так знаття ж не було, то що тепер порадиш?

Батько учив її у такі от прикрі й безвихідні ситуації згадувати щось дуже гарне, щось радісне — і тоді неодмінно знайдеться вихід із будь-якої ситуації. Бо відчай або ж роздратування — завжди штовхають людину на всякі немудрі вчинки.

Вітер з північного заходу. Пригнав над Онего хмари, і мене аж острах бере, що знову впаде дощ і я не зможу вирушити в Киоісі. Зрештою, бог з ним, з дощем, у мене таке враження, що тут до дощу звикли, на дощ не ввертають уваги, як у нас, у Львові, дощ навіть люблять, і він нікому анітрохи не заважає.

Вода притягає. Відлучена випадком, історією, сказати б, дивною примхою від великої води, маю за нею незбориму тугу, як за вогнем: сиділа б і дивилася на воду, як у полум'я.

На дні озера леоісать темні, зеленкувато-бородаті чак-луни-камені, а вдалині — темний ліс, до якого ніколи не дійду, не доберуся, не вирушу навіть, а коли вода ворушиться, гойдається поміж дальніми берегами, здається, що ніби ліс пливе назустріч — поволі, поволі, важко; але й він ніколи не наблизиться до мене, бо не вистачить мого короткого людського віку, щоб нам зустрітися.

Тоненькі стрілочки яхтових щогл, зграбні тіла самих яхт, крилаті їхні вітрила, крик чайок, острівчик зеленої трави над самісінькою врдою і запах ромашки й конюшини — також над водою, запах теж пливе хвилями, гойдається, і погойдується самотній рибальський човен з двома веретенцями весел, притихлих, завмерлих над водою, і зовсім непорушним здається силует людини в човні.

Тут улітку пізно темніє, відблиск білих ночей тривожить і освітлює місто, уже по десятій, а небо усе ще голубувато-сіре, усе ще ясне, і тільки понад озером, поза лісом сунеться темна, як ліс, хмара, і я дуже боюсь, аби вона завтра не впала дощем на озеро, не завадила мені вирушити в мандри. Хмара та над озером ніби осіла, осунулася вниз; вогка й обважніла, тепер десь зовсім набрякла, набралася водою і не годна звестися, тоне все глибше, й темніє малиновий її горішній край, зникає колір, і врешті сутеніє, поночіє, а у вікнах чомусь і далі не зринає вогник і не чутно довкола гомону вулиці.

^Не знаю, чи близькі до істини всі мої враження і моє сприйняття міста й людей. Поки що Карелія лежить переді мною картою-схемою туристських маршрутів, я так-сяк знаю "Калевалу", знаю декілька, популярних зео-графічних назв і літературних творів, за якими ще нічого для мене не ожило-, і в— мене е лише декілька днів. чаеу, щоб до того доторкнутися, а вибирати, всі мушу мало що не наосліп, бо ж — сама, зовсім сама тут.

Тільки я пам'ятаю добре, дуже добре пам'ятаю мудре правило — вирушати в дорогу слід із супутником-одно-думцем, людиною, яка знає більше від тебе або ж хоче щось перейняти з твого знання і готова нести, твій рюкзак, якщо ти надто втомишся. Коли нема такого попутника — краще самотня мандрівка, тоді чужі люди стають помічниками й радо вказують дорогу. Коротше кажучи, треба вибирати собі за супутника надійну людину.

Нехай би дощу не було. Сяду на поїзд і кудись собі вирушу. Ну хоч би до Кондопоги, чи що. Або й у інший який бік. Гарно: вибирай що хочеш. У який бік поїде поїзд — у той і я з ним.

Цікавий стан — самотність у чужому місті. Не дратує, не заважає,—тобто самий етан самотності— А взагалі удвох мандрувати легше, простіше, надійніше. І веселіше, мабуть.

...Обабіч дороги — довкола ніби, а не тільки обабіч — озера, озера, озера, вода сріблясто й синьо просвічується поміж такими ж сріблястими^ з міцною, тугою, як молода дівоча щкіра,. корою—березами;'і небо низькими хмарами — майже до землі впритул — провисав над тими плесами, наду лісом, над тобою, і знову все пливе тихенько, навіть вітер, зірвавшись" безсилий приспішити ритм того плину, усе підвладне тільки внутрішньому якомусь повелінню, тільки йому й скоряється.

Кончозеро — подовгасте, з витонченою лінією берегів і все з тими ж незліченними островами, з м'яким шелестом прибережних очеретів і бризками води, що їх так весело й безжурно стріпують з крил дикі птахи.

Гучний потічок з-під моста; човни, припнуті до берега металевими ланцюгами, при самому березі — праворуч містка й далі, далі туди" попід ліс ніби — так само здаються припнутими до кілків на березі металевими ланцюгами невеличкі звіддалік хати, здебільшого дерев'яні, й вони теж легенько погойдуються, наче стоять на березі лише тому, що їх припнули, а інакше б давно вже вирушили в мандри.

Завбільшки з долоню, опалий лист — десь там так само далеко човни на воді; весілля в одній хаті — таке якесь неголосне, тихе; лав і стільців, і столів позичали в їдальні, і всі, мабуть, на тому весіллі, бо двері маленьких крамничок замкнені, перекреслені грубими металевими штабами й до кожних припнуто листочки із зошита: "Прийом товару"... Книжки, хліб і шкарпетки — такий нехитрий товар у трьох крамничках, і в усіх трьох приймають той крам.

А весілля і зовсім не чути, тільки й того, що на винесеному з їдальні стільці сидить чолов'яга, обхопивши руками важкенну голову, й похитується, чи то в задумі, чи то якесь горе змагаючи: ой бідна ж ти моя голова! А завтра ж буде ще похмілля — і його досить спокійно про щось просять, а він одмахується від прохача, як від комара.

Озера тягнуться у безмежність, один перед одним наче хизуються довершеністю своєї краси, своєї неповторності — чи то сама природа задумала випробувати всі можливі варіанти, і щоразу — визначеність, точність — але й несподіванка.

Зрештою, я наперед знала, що тут — гарно. Наперед була готова полюбити й радіти, настільки наперед знала, що тепер наче й не дивуюсь, бо чим здивуєш, коли людина все наперед знав.

І тс, що озера мають якийсь густий блиск води, і те, що можна забрести в густий малинник і ласувати малиною досхочу, можна натрапити на низькі порослі чорниці, щоб знайти лиш одну чорняво-синювату ягідку, та зате па па-горбочку, па самому сонечку,— здається, там якраз най-тепліше, аж навіть жарко,— уздріти солодку суницю, і ще одну, і ще,— шкода, що я не знаю тих місць, безпорадна у тій гущавині в зеленого плетива— кропив'яно-пекучого, малиново-солодкого, й колючого водночас,— здавалося, от щойно з цього пагілля зняла ягоду і вже берешся до іншого, а поки те інше обірвала, то вже й на першому знову з'явилася ягода, наче дозріла й розчервонілася за одну коротесеньку мить.

Дивно, що при дорозі ще не все обчухрали, не все обнесли хлопчаки — може, такий той врожай до осені, до безконечності, або ж хлопчаки не ласі, не захланні.

Спустилася трохи вділ, у вологу сутінковість, у прілий запах болітця й старого листя — під ногами розсипаються у порохно, обертаються у трухлявість поламані стовбури, а давно згину лі невеличкі дерещя, якщо не впали, то так замохштіли, посіріли — мох був зовсім якийсь сірий, не зелений анітрохи чомусь — так обросли довкола, і кожна гілочка наче вкрита якимись дивовижної форми кристаликами.

З-поза сутінок раптом — як суцільна стіна світлих осикових стовбурів, приглянешся — завели дерева танець, одне з-поза одного колом, колом випливав, а десь далеко — два голоси, дорослий і дитячий, ніби самі собі живуть, самі існують, нікому не належать і нізвідки вродилися, й у нікуди зникнуть, заблудяться, завмруть поміж тими стовбурами або ж зачепляться й повиснуть червоною, солодкою ягодою; стежки ледь помітні, ледь протоптані, хоч при самій дорозі, і від того дуже загадкові — чи то хто їх загладжує, чи то хтось замітав за собою сліди, чи то трава така уперта, випростується, не хоче зрадити ні людських доріг, ні лісових таємниць?

Хмари низько-нивько наді мною гойдалися й пливли, мало що за носа не чіплялись, але я завбачливо ховала свій ніс, боялась хмару перечепити, продірявити, зіпсувати продуманий до усіх подробиць пейзаж.