Мартін Іден - Джек Лондон

Чекати їй не довго довелося. У Мартіна до неї теж було запитання: йому хотілося вияснити, наскільки міцна її віра в нього. І через тиждень кожен з них дізнався про те, що його цікавило. Мартін прискорив цю розмову, прочитавши Рут свою «Ганьбу сонця».

- Ну, чому ти не хочеш стати репортером? - вигукнула вона, коли він скінчив.- Ти так любиш писати, що, безперечно, мав би успіх. А згодом міг би зробитись відомим журналістом. Деякі спеціальні кореспонденти дістають великі гонорари, а поле їхньої діяльності - увесь світ. Їх посилають скрізь: у серце Африки, от як Стенлі, 35 брати інтерв’ю у папи, досліджувати невідомі куточки Тібету.

- Отже, тобі не подобається моя стаття? - спитав Мартін.- Ти гадаєш, що в кращому разі я міг би стати тільки журналістом, але ніяк не письменником?

- Ні, ні, мені стаття дуже подобається. Читається вона чудово. Тільки я боюся, що вона занадто важка для звичайних читачів,- принаймні для мене. Вона звучить прекрасно, але я її не розумію. Занадто багато спеціальної термінології. Бачиш, любий, ти занадто любиш крайності, і те, що ясно тобі, може бути зовсім не ясне для інших.

- Так, у статті багато філософських термінів,- тільки й міг він відказати.

Мартін ще був схвильований читанням статті, де він висловив найзріліші свої думки, і присуд Рут приголомшив його.

- Може, це й невдало написано,- сказав він.- Але невже тебе нічого тут не вразило, в самій ідеї?

Вона похитала головою.

- Ні, це так не схоже на все, що я досі читала. Я читала Метерлінка і розуміла його.

- Його містицизм - ти це розуміла? - здивувався Мартін.

- Так. А ось твого нападу на нього не розумію. Звісна річ, коли говорити про оригінальність...

Він спинив її нетерплячим рухом, але нічого не сказав. І лише перегодом почув раптом, що вона щось говорить йому.

- Кінець кінцем, твоя творчість - тільки забавка для тебе,- сказала вона.- Але чи не годі вже бавитись? Пора вже серйозно подумати про життя,- про наше життя, Мартіне. Досі ти жив тільки для себе.

- Ти хочеш, щоб я пішов служити? - запитав він.

- Так. Батько пропонує...

- Знаю, знаю,- перебив він,- але я от що хотів би знати: ти вже не віриш у мене?

Рут мовчки потиснула йому руку, а очі в неї зайшли слізьми.

- У твоє писання, любий,- визнала вона майже пошепки.

- Ти прочитала чимало моїх творів,- різко провадив він далі.- Якої ти думки про них? Що вони зовсім бездарні? Як вони проти чиїхось інших творів?

- Але хтось інший свої твори продає, а ти... ні.

- Це не відповідь на моє запитання. Ти не віриш, що література - моє покликання?

- Ну, гаразд, я відповім,- через силу промовила вона,- Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене це сказати. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше за тебе.

- Так, ти бакалавр мистецтв,- замислено сказав він,- мусиш розумітися... Але це ще не все,- почав він після прикрої для обох мовчанки.- Я знаю свої сили. Ніхто не знає цього, крім мене. Я певен свого успіху. Я подолаю всі перешкоди. Мене палить огнем усе те, що я маю сказати у поезіях, оповіданнях чи статтях. Але я не прошу тебе вірити в це. Я не прошу тебе вірити в мене чи моє писання, я тебе прошу тільки любити мене і вірити в наше кохання.

Я прохав тебе почекати два роки. Один рік уже минає, але я відчуваю всією душею, що ще до кінця другого доможуся успіху, слово честі! Пам’ятаєш, ти якось сказала, що перше ніж писати, треба відбути учнівство. І я таки вчився. Я довбав науку, натоптував себе знаннями, звідки тільки міг. Я знав, що ти чекаєш на мене, і ніде не відступав. Чи ти повіриш - я забув навіть, що таке спокійний сон. Мені здається, що мільйони років минули від тієї пори, як я спав досить і прокидався тоді, коли був виспаний. Тепер мене завжди будить будильник. Коли б я не ліг,- рано чи пізно, я ставлю його на певну годину. Це останнє, що я свідомо роблю перед сном: накручую годинника і гашу лампу.

Коли мене хилить на сон, я замінюю важку книжку на легшу. А коли й над тією починаю куняти, б’ю себе кулаком по голові, щоб прогнати дрімоту. Якось я читав оповідання про людину, що боялася спати,- пам’ятаєш, у Кіплінга. Ця людина прилаштувала коло себе шпору, коли сон змагав її, залізні зубці впивались їй у голе тіло. Я роблю те саме. Я дивлюсь на годинник і вирішую, що до півночі, чи до першої, другої, чи там третьої шпори не можна відкидати. І вона не дає мені спати аж до визначеного часу. З цією шпорою я не розлучаюсь уже багато місяців. Я дійшов до того, що спати п’ять з половиною годин вважив за недозволену розкіш. Тепер я сплю лише чотири години. Я зголоднів за сном украй. Бувають хвилини, коли в мене з безсоння все плутається в голові, коли смерть з її вічним спокоєм видається блаженством, і тоді мені пригадуються слова Лонгфелло:

В морській безмовній глибині

Завмерло все в спокійнім сні.

Один стрибок у вічну тьму -

Плесне вода, і край всьому.

Звісно, це дурниці. Все це від нервів, від перевтоми. Але навіщо я роблю це? Ради тебе. Щоб швидше відбути учнівство, щоб прискорити успіх. І я вже відбув своє учнівство. Тепер я добре озброєний. Запевняю тебе, що за місяць я встигаю засвоїти більше, ніж звичайний студент за рік. Я це знаю, можеш мені повірити. Я б не казав тобі цього, але мені страшенно хочеться, щоб ти мене зрозуміла. Це не хвастощі. Свої досягнення я виміряю прочитаними книжками. Тепер уже твої брати - темні дикуни проти мене, а всі знання я здобував із книжок у ті години, коли вони мирно спали. Колись я