Мартін Іден - Джек Лондон

Його сила, хвиля за хвилею, накочувалась на неї, і що більше опирався він, то дужче вабило її до нього. Сила, яка завжди променіла від нього до неї, буяла тепер у його схвильованому голосі, блискучих очах, у тому завзятті життєвості та інтелекту, що клекотів у ньому. І на мить, на одну-єдину мить, вона відчула розколину в своїй непохитності, і крізь неї побачила Рут справжнього Мартіна Ідена, піднесеного і непереможного. І як на приборкувачів диких звірів часом находять хвилини сумніву, так і їй на мить здалося неможливим приборкати невгамовний дух цієї людини.

- І ще одне,- провадив Мартін далі.- Ось ти кохаєш мене, а чому? Якраз та сила, що спонукає мене писати, і збуджує твою любов. Ти любиш мене тому, що я не схожий на всіх тих, кого ти знаєш і могла б полюбити. Я не створений для контори й рахівництва, для дріб’язкових справ і правничої тяганини. Примусиш мене робити все це, примусиш стати таким, як усі інші, виконувати їхні обов’язки, дихати тим самим повітрям, поділяти їхні погляди - і знищиш усю різницю, знищиш мене, знищиш те, що кохаєш. Моє бажання писати - це моя найжиттєвіша сила. Був би я недотепою - і ані мав би я бажання писати, ані ти не покохала б мене.

- Але ти забуваєш,- перехопила вона, поверховою жвавістю розуму помітивши аналогію,- що на світі бувало немало диваків-винахідників, які змушували свою родину голодувати, а самі гналися за такими химерами, як вічний двигун. І все-таки їхні жінки, хоч і не співчували їхнім захопленням, любили їх і терпіли разом з ними, ба навіть заради них.

- Це правда,- відказав він.- Але не всі ж винахідники - диваки, інші голодували, б’ючися над яким-небудь корисним винаходом, і дехто таки домагався свого, це відомо. А я то й зовсім не прагну якоїсь неможливості...

- Але ти ж сам казав, що хочеш «досягти неможливого»,- заперечила вона.

- То тільки образ. Я прагну робити те, що вже й до мене люди робили: писати і жити літературною працею.

Мовчанка Рут роздратувала його.

- Невже для тебе моя мета така ж химерна, як і шукання вічного двигуна?

Він почув відповідь Рут у потиску її руки, в ніжному материнському потиску, яким заспокоюють скривджену дитину. Для неї він тоді й справді був скривдженою дитиною, шаленцем, що хотів досягти неможливого.

При кінці розмови Рут ще раз нагадала Мартінові про неприязнь до нього її батьків.

- Але ж ти любиш мене? - спитав він.

- Люблю! Люблю! - вигукнула вона.

- І я люблю тебе, а не їх, і до їхньої неприязні мені байдуже,- радісно сказав він.- Бо я вірю у твою любов і не боюся їхньої ворожості. На цім світі все нетривке, крім кохання. Кохання не може ошукати, хіба що таке слабосиле, що мліє й спотикається на кожному кроці.

Мартін випадково зустрів на Бродвеї свою сестру Гертруду. Це йому справило й радість і прикрість. Чекаючи на розі трамвая, Гертруда перша побачила Мартіна і завважила його схудле з голоду обличчя і стомлені, розпачливі очі. Мартін і справді був у розпачі. Він повертався від лихваря, у якого даремно намагався вирвати додаткову позичку під заставлений велосипед: надходила осіння мряка, і замість костюма він мусив заставити велосипед.

- У вас є ще чорний костюм,- сказав лихвар, який знав усе майно Мартінове.- І краще не кажіть мені, що ви заставили його в того єврея, Ліпки, бо коли ви...

Лихвар так грізно зиркнув на Мартіна, що той поспішився вигукнути:

- Ні, ні, костюм у мене! Але мені він потрібний для деяких поважних справ.

- Ну, що ж,- відказав лихвар, трохи одійшовши,- мені він теж потрібний для поважної справи, і без нього я не можу дати вам грошей. Не думаєте ж ви собі, що я веду інтерес задля розваги.

- Але ж велосипед коштує сорок доларів і цілком справний,- доводив Мартін.- А ви дали мені за нього лише сім доларів. Та навіть і не сім, а шість із чвертю, бо ж відсотки ви наперед берете.

- Якщо вам потрібно ще грошей, приносьте костюм.

Після цієї відповіді Мартін кинувся геть з тісної, душної крамниці, і такий одчай підбився у нього на обличчі, що аж його сестру засмутив.

Не встигли вони привітатись, як підійшов трамвай на Телеграф-авеню, і зупинився взяти гурт людей, що вибралися до магазинів. Коли Мартін, допомагаючи сестрі сісти у вагон, потиснув їй руку, вона зрозуміла, що він не поїде з нею. Стоячи на приступці, Гертруда глянула на змучене братове лице, і знов їй стислося серце.

- Ти не їдеш? - спитала вона. І ту ж мить зійшла з приступки.

- Я ходжу пішки... знаєш, задля прогулянки,- пояснив він.

- Ну, то й я трохи пройдуся з тобою,- сказала Гертруда.- Може, мені теж це піде на користь. Я останнім часом щось погано себе почуваю.

Мартін глянув на сестру і переконався в правдивості її мови. Про це свідчив її неохайний вигляд, нездорова огрядність, похилі плечі, стомлене обличчя й важка незграбна хода - чиста карикатура на легкі рухи здорової і життєрадісної людини.

- Ти краще далі не йди,- сказав Мартін сестрі, коли на першому ж розі вони спинилися перепочити.- Почекай трамвая.

- О боже, як-то я сьогодні натомилася! - віддихувалась вона.- Хоч маючи такі легкі підошви, як ти, я б теж не відстала. Вони в тебе такі тонкі, що й до північного Окленда не дійдеш,- розваляться.

- Я маю ще одні, кращі,- відповів Мартін.

- Може, прийдеш завтра обідати? - сказала Гертруда якось не до речі.- Містера Хігінботема не буде вдома. Поїде в справах до Сан-Леандро.

Мартін похитав головою, але не зумів приховати голодний вогник, що зблиснув йому в очах, коли Гертруда згадала про їжу.

- У тебе, Марте, немає ні цента. Тому й