Волинь - Самчук Улас
Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними дівками.
І таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловік аж рано. Потребував диля на вогонь. Володько зірвався, мов заєць, і пішов геть. До Свого табору прибув пізно.
Дівки неймовірно розгосподарились. Самі й в огонь дмухають і диму скоштували. Побачили Володька і всі юрбою:
— Ааа! Володько! І де ти пропадав?..
Володько кинув гострим зором навкруги і зауважив торбинку з гречаними крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обіцянку москаля. Володько аж надто добре знає, звідки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки його уст, опали і на них їдка, іржава усмішка. У думці нищив їх самими міцними докорами, які ще тільки існують на світі. Володько тепер не Володько. Надувся і, в кожному разі, він мало не який-небудь поважний дядько або я знаю, хто. На дівок можна і не звертати уваги.
Шалихвіст Христя, що подібна на вітер і разом на захід сонця перед бурею, взялась термосити ним, але ніщо не поможе їй. Він тепер і не думає постачати їм дрова. Хай самі собі йдуть шукати, коли такі розумні. Він іде тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружні дівчатиська, що їм заманеться.
І це не погроза. Зовсім ні. Володько обертається і відходить.
— О-о-о! Дивіться, дивіться... Здурів хлопчисько,— затеренділа Катерина.— Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов іскра бочку пороху.
— Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни...
— Тю-тю-тю! Здурів! З ума з'їхав...
Але Володько вже не слухає. Він швидко відходить в напрямку містечка й іде просто на кузню, що стоїть біля соші. Нічого ще не їв. Не взяв зі собою ні хліба, ні грошей. Твердо порішив іти на греблю й не вертатись, поки не приїде батько.
Ось він уже коло кузні. Довга шопа технічної майстерні. Дзвенить залізо, гупають нараз кілька молотів, сичить і плюється жаром горнило. По кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхівці.
Але що це? Ні, це ж неможливо... Зупинився і дивиться. Так! Так. Це ж батько. І як дивно. Між вершниками, на осідланій мішком череватій каштани! чвалає батько. Довгі ноги бомбають і мало не торкаються землі. Дебела постать, на голові знайомий, засмальцьований від поту кашкет темно-зеленої барви.
"Татусю!" — викрикнув хлопець у думці. "Дорогі тату!"
— Татууу! — гукає він уголос.
Матвіж оглядається, але не помічає одразу Володька. Тут пря кузні стільки того народу.
— Я тут, тату! — вигукує він ще раз.
Матвій зобачив його і під'їхав. Кобила впотіла, тяжко сапає. Видно, шпарко чвалав.
— Де дівчата з худобою? — було першим запитом батька.
— Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де наші всі?
— Нічого, нічого! Володьку; — викрикує Матвій.— Все добре! Ми ще всі дома. Фронт зупинився за Крем'янцем. Наступ австріяків відбито... Тепер додому з худобою!
Матвій ніби хлопчик радіє. Ця радість передалася й на Володька,
— Додому! — крикнув він.— Чого ж тут капіти? Чудесно. Значить, все гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть і далі дома. Все-таки привабливе це, чорт бери, слово... Володько радіє, мало не підскакує. Біжить коло кобили і все розпитує батька, ніби він бозна-коли з дому.
Виявляється — цілу ніч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов бубон, гула. Але річка Іква не пустила австріяку. Рускі окопуються.
Володько готовий навіть і з дівками помиритися. Але вони тепер зовсім йому непотрібні. Ось він разом з батьком. Разом і до табору прибули на превелике здивування дівок.
— Оооо! — загули всі разом.— Дядько Матвій! Боже! Очі, дивись, горять. Де вся та надутість, заплаканість. Дядько Матвій з'явився, мов добрий дух визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують навперебій, що й відповідати не встигнеш. А Матвій не той, що завжди. Ні суворих очей, ні брів насуплених. Теплий і привітний, мов пшеничний пиріг. Коли ще вістку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завіскали, мов без ума. Ті, що товар на пашу погнали, миттю назад прилетіли.
Матвій закомандував худобу зганяти і в дорогу. А тим часом торбину з харчами розв'язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогні варилася каша...
— Чому дівчатам не даси м'яса? — запитав Володька батько.— Що ти, найголоднішяй, чи що?
— А він тут не хотів їсти!..— зауважила котрась.
— А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна... Де взявся в батька такий лагідний голос? Диво дявие. А на дівок глянув Володько докірливо. В очах його вогко. — Ех,— вирвалося в нього.— Що тут казати?..
І більше не сказав нічого. Дівки вдячні йому. Дивний такий. Інший, напевно, он як усе розплескав би.
Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бічними дорогами. Володько чув велику втому й батько кілька разів давав йому каштанку.
— Їдь! Мені вже геть зад обліз. Пер, мов вітер. Ночей, дубило його ма', не спав.
Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета і був надзвичай говіркий. На половині дороги Володько під'їхав до нього.
— Їдьте ще ви, тату! Я вже відпочив.
— Но, но... Їдь, їдь...
Несли до рідних хат втому і радість. Які чарівні оті своя хата і все навкруги. Як приємно сісти на лаві за знайомим столом. На нім миска тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмішкою на устах і сльозою в оці. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче ніздрі. Уривні оповідання. І, здається, нема сили, яка б могла розірвати цей маленький гурт людей з назвами: тато, мама і діти.
IV
Почалося нове життя в сусідстві фронту. Гарматні перегроми поволі стали улюбленою музикою... Село жило війною. Школа втікла... Зграї дітвори пасуть по лішниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять "у кухні" і дістають порції.
Осінь швидко минає. Шляхом снують обози, літають козаки зі штабу корпусу, що зупинився й осів у Жолобках.
Розпочинається попит на овес та сіно. "Ага,— думає Матвій.— Уже не йдуть самі до них, не просять. А скільки то знищили того вівса"...
Матвієві, отому мужикові, що має поломлені працею руки, мозолі в долонях, відколи їх носить; ті очі, де безодня змагання, муки, впертості. Йому все ясне. Він бачить, мов на долоні, цілу подію і не тяжко розумному окові оцінити її. Бачить і знає людей — чужих і своїх... І він казав:
— Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росії хазяїна!.. А без нього все "нипочом"...
Це був тяжкий і суворий присуд. Але іншого в Матвія не знайшлося. Військо, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. І та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились і вибивались зі сил, справною та твердою рукою тримали стерно гігантського корабля.
— Кров така,— Казав він.— Татарська!..
У Суражі за Шумськом "база поповнення". Тонка одноколійка зв'язує її з Острогом. Гарматний говір не вмовкає. Пішли "маршові роти" на "пополнєніє". Тилявка на середині дороги між фронтом і запасовою базою. Майже кожного дня надвечір діти зриваються з гамором і женуться під жолобецький ліс.
— Москалі йдуть!..
Знайомі незабутні слова. А з лісу висуваються роти — одна за другою, без крику і пісень. Це ж не "перві бої". Тепер ідуть бородаті сибіряки, молоденькі кацапчуки з Рязані, Вологди, В'ятки, хто знає, з яких країв, яких земель. Раси, говори, барви...
У Тилявці нічліг. "Квартир'єри" розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвієвої хатинки втискали від 5 до 12. Менше не можна було, більше не влазить.
По приході в село "роти" розпочинають торгівлю. Новенькі "сапагі, палатки", ватові "фуфайкі", штани, в'язані "кальсони". Салдат і душу чорту продасть! Да! Міняють на старе, продають, за що тільки можуть.
— Старік! Мєняй сапагі!.. Давай какіє-нєбуть, ліш би на ногу абуть...
— А вам же...
— Плювать. У Крем'янце новия дадут. Нє пустять умірать у старих...
І міняли. На дрантя, на непотріб з доплатою "два цєлкових". А роти виходять зі села, мов ограбовані. Відходять і не вертаються. Полон, смерть, ранения... З Крем'янця потяги тягнуться і "маршові роти" розвозять по "тилу" каліками. В полон гатили тисячі. Землю кістками забрукували.
Що ближче зима, то більше в селі "фуражирів". Уже й на солому попит. Ячмінь також у моду пішов.
Продав Матвій перші п'ятдесят пудів вівса по "руб і двадцять". Ну, це вже ціна, але й ще не справжня. Фуражир білий папір до підпису тиче Матвієві.
— То ні, господин фуражир. Не підпишу.
— Піші, атєц. Усьо равно... Піші!
— Ее, нє... Не можу. Характер не дозволить.
— Крутой ти дєдя. Ну, ладна...
І пише розписку з ціною два рублі за пуд. Дивиться на те Матвій: нечесний пішов народ. Але... І підписав.
— Нє бось, атєц. Нікто тєбя нє тронєт. А жіть і нам нада.
— Крадуть, аж курить,— казав після Матвій.— Краде, хто може. Мільйони злодюг... Не буде добра, ох, не буде.
А фуражири, офіцери обозів впасені, мов кабани. Матвіїв знайомий, з білими вусиками "батареєць", завжди наїжджає за вівсом, ячменем, соломою. Заночує, замовить курку, заплатить добрі гропгі. Вечором чай жлуктить, "Кузьму Крючкова" розкурює
— Ех, жість, жість! — вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулі.— Віжу, атєц, ти на всьо свой глаз імєєш... Панімаю... Но вайна сволоч разлажіла рускава челавєка... Кутєрма пашла... Гнійот наш челавєк...
— Бо нема хазяїна... От воно! — відповідає певно Матвій.
— Да. Может, ти і прав. Царішка наш растерялся... Вот би тєбя, атєц, на царя... Аа!
"Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!" — думав Матвій. Він такого зовсім не мав на думці. Цар царем. Царя ніхто й не вважав господарем. Цар собі цар. Сидить і царює, от ніби архірей при Службі Божій у церкві. Господарі інші — міністри всілякі. Але ті нінащо звелися. Хто знає, що за міністри там, але армію паничиками білоручками, що ні бе, ні ме не тямлять, запхали. Лізе тобі отаке в окулярах з тоненьким носиком — хлюст хлюстом... Тут огонь, смерть, а воно з "сестрами" (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить... Пошли таке в бій. Дай в його команду народ. А ними всі штаби, всі обози запхані. Цигарки, перстені на пальчиках, сестри, подушки... Тьху! — теж вояки!
Почали підводи зі села в "наряд" брати. Селяни це стійкою звуть. Заберуть підводу до штабу, поставлять на добу, і дощ не дощ, сніг не сніг, стій, чапи, поки який хлюст зі сестрою на гулянку не зволить проїхатись.
