Волинь - Самчук Улас
Жмут сяйва, що хлеще у прижмурені очі й освічує велику, насторч розбиту брову.
Все преться і преться перед очима, мов змора. І коли влетів з нагаєм офіцер і різким голосом ревнув: "Смірнааа!" — у Володька все ще більше змішалося в голові і він витиснувся через розтрощене вікно під капіж, де лежала розчовпана купа вазонів.
З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, діти. Деякі несуть на плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були вдоволені.
Володько обійшов покої. В одному вікні побачив знайомого хлопця. Той манить його пальцем і щось показує на помості. Володько підійшов до вікна і глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через підвіконня і накинувся на книжки.
Вибрав з них те, що вважав найцікавішим. Скинув пасочок, яким підперізував штани, і накладав на нього стоску книжок, недописаних журналів, картин. Все це рухнув на плечі. Але вага була надзвичайна. Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибирає менш вартісне, але кожна книжка липне сама до його рук.
В інших кімнатах обривали на стільцях плюш, розбирали якісь горшки, розбивали шухляди і витягали з них клямки та замочки. Володька це не цікавить. Він несе скарб, несе так, як несе кожна людина щось таке, що безперечно й невід'ємно їй, і тільки їй одній належить.
Все одно ж там все те знищать. Що, ні? Напевно, так. Знищать. А він же хотів це прочитати. Перший раз у житті мав він нагоду бачити, відчувати і торкатися до такої маси книг. А які соковиті, виразні, палаючі картини, літери... Ні, ні. Хто посміє заборонити йому вирвати ті скарби з-під салдатського чобота, який не знає милосердя і шани?..
Але, підходячи додому, вій більше відчував, як розумів, що цього вчинку батько не похвалить. Тому він і не показався на очі батькові. Підійшов не з дороги, а з горбу... Обережно прокрався поза ожередою соломи і заніс до льоху. Там у темноті звалив усе з натомлених пліч і сів навшпиньки перед здобиччю... Довго розкладав зім'яті листочки, обривав пошарпане, складав розсипані сторінки. Надзвичайно мало світла, тому призирався до всього, мов сліпець, що цілим єством прагне побачити ясність предмету. Шкода, що він не може ось тут засвітити і сісти на цілу ніч за читання. І хай там б'ють зверху гранати... Хай валиться там світ... Що то все його обходить, коли перед ним купа дорогоцінних скарбів.
Розказав про це тільки матері. На другий день і та пішла з ним подивитися на руїну. У покоях було вже порожньо. Якимсь чудом лишився і лежав у куті, мов тяжко ранений інвалід, круглий лакований столик. Три ноги його відбиті, і невідомо де знайшли вони свій кінець. Одна четверта, зухвало й жалюгідно, сторчить догори...
Настя злякалася. Таке багатство гине... Така розкіш... Вона мало не ридала над тим нещасним столом. А стіл аж просився підняти його, дати йому змогу далі жити, робити комусь вірну незаздрісну службу.
І жінка підняла його на свої худі плечі, стогнала, сапала і так занесла бідолашну каліку до своєї темної, з мокрою згруженою долівкою, хати.
На те навинувся Матвій. Уже одного його погляду було досить, щоб Настя почала:
— Ото все нищать. Все розбивають на скалки. Думаю, хай візьму, а вернуться, тоді віддам. Поставимо у хліві. Це ж так добре буде на ньому кришити буряки, картоплю...
Але не договорила.— Знаєш ти, стара, що? Тобі вже, видно, таки зовсім в голові перевернулось. Чи ж тобі не сором? Зараз мені віднеси оту непотріб туди, де взяла! Чуєш? Щоб я й сліду від цього не бачив! Бо як візьму напругу, то я тебе навчу...
Цього було досить. Ліпше не чекати на щось більшого. Бо хіба ж ви не бачите, як виглядає сьогодні "наш батько". Він же тільки що "новину" дістав. Хоч ти в землю лізь, а вибиратися мусиш. Прибіг засапаний десятник — жінка Івана Бабиного, і сказав:
— Завтра всі, як один, мають виїхати. Обоз також від'їжджає...
Матвій тоді подався до клуні між свої снопи, машини і всяке таке... А там на стіл, на якім подають в барабан, голову на руки спустив і пережив одну тільки годинку так. Хм... Коли б ви знали, що то є...
Встав був Матвій, як сторож роду свого, як здоровий корінь землі своєї... Десятки років минуло з того часу. На весь зріст піднявся він, непоборний син п'янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дідів і батьків. Його потуга росла, мов повінь, мов гірська стрімка лавина. Силу великої душі і сильних м'язів впоїв у землю, напоєну дивним чадом, що давав життя, муки, радість і смерть. І післав у життя синів, дочок з твердою наукою: закон ваш — закон землі. Будьте сильні, як вона,— і вічність вам забезпечена.
І от на цій висоті, на цьому троні чистоти, віри і могутності застає його цей страшний жорстокий гад, "що тілом брязкотить і де проповзає, там все вигоряє". Перед роками чула його душа того гада й у сні підказувала страшні роки.
Війна. Нечувана, небувала. Вона свавільно, неухильно ступає по хрустких кістках мільйонів і от-от готова схопити в свої обійми й Матвія, щоб жбурнути його знов у безодню темноти, горя й нужди.
І виростуть такі сини і дочки, напояться отруєю порохового чаду, підуть по широких дорогах степів і лісів, розгублять чистоту душі... Кров, барва і випад її, змішані з тонами гармат, хто знає, чи не похитнуть віри в Бога поколінь, землі і неуявної батьківщини...
У Матвія тремтіли руки і ноги. Він ходив, стояв, сидів, спав, як і завжди, але у ці дні він вів надлюдське змагання з якоюсь невидимою силою. Часами ціпив зуби, ніби тамував невимовний біль, ніби тлумив страшний крик, що самохіть рвався з його здушених грудей...
О, Володько так знає, розуміє, відчуває свого тата. Ні одне слово не вирветься з нього на знак протесту. Вечером за башковецьким лісом особливо ревуть гармати. Небо там пожежею жаріє і, здається, по хмарах ідуть легіони вояків, щоб із неба лити на землю вогонь.. Дорогою йде обоз. У таборі горить безліч огнів, і дим застеляє долину.
Володько звалив на спину стола й пішов з ним униз городом до долини... Пішов, твердо ступаючи під тягарем молодими ногами, і сховався під покровом диму.
Йшов по межах, чув як двигтіла земля від гарматніх перегуків... Здавалося, йде тут останній раз. Ось минув поле Хоми Ет-тоє. Далі Гнидкове. Невибрані, посохлі бараболі. Хтось, видно, ще недавно вибирав їх, клав огонь, димок від нього ще тоненькою вуалькою піднімався і пахнув так знайомими згарами бараболь.
Далі і далі пер того проклятого безногого стола. Хотів минути своїх хуторян, щоб заховати сором батька бодай перед своїми. Йому тяжко. Голову зовсім зігнув, і жмли на карку сильно натягнулись і вип'ялись. Руки розп'яв і міцно тримав стіл на плечах. Доніс свою ношу майже до жолобецького лісу. Там жбурнув її в рівчак, зарослий ліщиною та вовчими ягідками. Чомусь зупинився над тим місцем, куди покотився стіл, і деякий час дивився униз.
Недалеко чорна стіна старого дубового лісу. Небо затягнене хмарами. Легкий вітер поривно віє з заходу. Під тилявецькими садками горять огні, там чути вигуки, спів, згуки гармонії. Час від часу погуркують гармати.
Володько оглянувся навкруги. "Яка дивна, несамовита околиця. Що це твориться перед моїми очима?" — думає він. Але немає часу довго над цим зупинятися. Поверхня землі здригається, ніби по ній щось неймовірно тяжке котять.
Згадав ще про книжки. І те мусить він десь спрятати. Батько не повинен ще раз впадати в гнів. Зірвався з місця і швидко поскакав межами назустріч вітрові з димом, назустріч огням.
Дома заліз у льох і почав збирати книжки. Збирав поспіхом, хоробливо. Яким безглуздям здавалось йому те, що він мусить розлучитися з тими неоціненними книгами.
А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечі в'язочку і швидко поніс тією самою дорогою, якою перед хвилею ніс стола. Доніс до бараболиська і знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорів і вкривався верствою легкого білого попельцю.
Володько дмухнув, і жар вишкірив червоні зуби. Тисячі теплих сніжинок піднялося і розсіялося перед його носом. Узяв верхню книжку і придивився при світлі жару до заголовку. Щось незнайоме. Положив на жар. Папір засмердів і затлівся, але не занявся полум'ям. Треба було дмухати... Бризнув огник і застрибав по Володькових вилицях, затиснутих устах, відбився у світлих сочках очей, де відбилась також ціла картинка палаючої книги.
Володько бере другу книгу і знов дивиться на заголовок. Тургенев. Розгорнув. Натрапив на якусь сторінку і поки тріпотливе полум'я не проковтнула темнота, пробіг очима кілька рядків. Урвав на півслові, бо не хотів, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку і протягнув руку за черговою жертвою.
Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. "Ніва". Так. Це річник "Ніви" у твердих палітурках. Скільки в ній картин, віршів, оповідань, реклам. Цю річ дійсно мусить він переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її трупа і вітер не розвіє шматочки попелу по оцих-о полях.
Зіп'явся над огнем, присівши на пальцях. У колінах мліють ноги. Скинув з голови старого кашкета, положив на землі і сів на ньому. Це вигідніше. Один за другим розбирає хлопець свеї цінні, награбовані скарби і нелегкою рукою віддає їх на знищення. "Ніва" тим часом дала йому те останнє, що могла в такий короткий час дати, поки і сама, без спротиву і нарікань, лягла на ложе небуття.
І коли згас її останній листочок, а ворохобний, мінливий попіл швидко набирав барви вічної пітьми, Володько впер лікті в коліна й обняв долонями підборіддя.
Що він думав? Що в такий час можна думати? За плечима серіями гриміли гармати і, може, в цей саме мент серіями летіли в повітря двоногі "корони Божого творіння".
І дивно, що у цей мент Володько не відчував ні жалю, ні співчуття, ні страху. Йому було навіть весело. Одно тільки дошкульно ворохобило його душевну рівновагу — стан батька. Володько аж надто добре розумів і відчував його.
Він навіть по-варварськи дав вогневі пожерти книги, які вже рахував своїми і які, іншим разом, не випустив би зі своїх цупких пальців так довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплі, сік і трунок. Це він зробив "для них"...
Так. Це тільки для батька, єдиного батька, якого ніхто більше не має і який є так чудесний та дужий, як сама війна.
До полудня другого дня все було по-звичайному.
