Волинь - Самчук Улас
Спав міцно, розкішне. Ні болів, ні снів, ні тяжких думок. Сам-один серед безлічі чужих людей. Голова лежить на лівій руці. Сяйво вогню ярко освічує його біднувате обличчя. Його скорчені ноги звішуються з диля й опираються об пеньочок, на котрому, мабуть, рубають дрова, бо поцюканий.
Спав годин дві. Прокинувся. Огонь догоряє. Великі головні жаріють і вкриваються попелом. Чоловіки ще сплять. Туманно. На сході аріє небо — мабуть, світає. Недалеке лежить і, широко роздуваючи ніздрі, чмихає корова. Не співають півні, не женуть пастухи на пашу худобу. Нема хат. Безконечний, вкритий туманом, табір.
Здивувався, поки знайшов свій табір зовсім поблизу. Це, зрештою, не диво. Дівчата збилися купкою, і нелегко їх віднайти. Товар розбрився. Володько застав їх, коли всі спали глибоким сном.
Побудив.
— А де ж худоба? — спитав він.
— А ми тебе, козаче, спитаємо: де худоба?
— Ну, то шукати треба! — крикнув він.— Сама вона не прийде.
Ті не мали що казати. Пішли шукати. Тепер, по денному світлі, це не так важко робити. Внедовзі, ще здалека, вгледіли свій товар. Пізнали по Рогатій, яка відзначається своєю окрасою.
Корови спокійно паслися по другій стороні соші. Цікаво, як вони перейшли туди? Голод. Так. Голод загнав.
Починався новий день в нових обставинах. Треба якось пристосувати його до власних вимог, поки над'їдуть підводи. Треба кормити худобу, варити сніданок, обід. Шукають пасовиська і знаходять його на лугах за Шумськом. Двоє дівчат j женуть пасти худобу, решта варить обід. Володько, як господар, має піклуватися вогнем. Мусить придбати дров.
І він сумлінно виконує свої обов'язки. Головне, що його дратує і сердить,— поводження дівок. Бо ж що за розмазаний! народ. Дома і зуби скалять і гиржать, мов лошиці, на цілеї поле, що аж під Жолобецький ліс чути. А тут ось кілька годин прикрішого життя, і зараз — плач, сморкания, нарікання.
З'явилися знов москалі, жартують, як завжди. Дівки надуті, і їм тепер не до жартів. Але ті товчуться тут весь час. Володько йде оглядати околицю. Пробрався через табір, зауважив примітки, по яких має вертатися назад. За табором долина і жидівське окописько. Огорожа навколо розбита. Дошки на могилах подекуди повиривані. Сторчать одні кам'яні плити. А мертвим що? Хай там воюють, мруть. Тут їм затишно, тихо. Он хата одинока, брудна з відчиненим вікном. У вікні голова довгобородого, зовсім білого, жида. На голові у нього ярмулка і чорна маленька коробочка. На плечі накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов, вагалко годинника, хитається.
Після гамору і метушні табору, цей кут з мертвими і старим дивним жидом видається Володькові якимсь надзвичайним і загадковим. Кам'яні гладенькі плити, дивні написе, яких нізащо, хоч би луснув, не прочитаєш. Ось тут хіба Хаїм Цаль, поважний громадянин містечка Шумська, склав свої метушливі кості. Як дивно... Як дійсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсім інакше, як було колись.
І мимохіть пригадав минулу ніч, блукання між возами й огнями, старого "галіціяна", що плював у вогонь. Згадав ще раз діда Юхима. От цікаво, чи живе він ще... Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли йому щеміли утомою слабі ноги. Пригадує виразно, як дід казав про війну. Невже він знав, що буде війна? А батькові сни.
Але чому він, малий Володько, має все згадувати, помічати кожну дрібницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати події, дні, настрій їх? Тут ось тисячі тис"ч народу. Чи задумується ще хтось, крім нього, над цим? Зі всіх йому знайомих, крім батька й отого старого з люлькою, що плював у вогонь, напевно, ніхто! Як його бути байдужим, боятися і бігти, упасти і плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вівця до череди. Ні ж... Через голову лізе думка, що піднімає, мов вага, усе, що ловлять зором очі, і важить, цінить. Очі горять не даремно і не даремно бачать дороге чарівне світло і барви його усі, що розлиті скрізь, куди не ступить нога.
І чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки незвичайне, щось дійсно велике. .Він родився в такому-то році в глухому закуті світу і, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води спокійної річки. І ні. Сталося так, що він побачить дію, яка твориться раз на віки, яка перетне старий світ і відхилить завісу в новий. І невже Володько має увійти туди першим — ні, одним з перших? Мабуть, так. Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться і виростуть нові люди, але не будуть бачити вони ні отих москалів, ні отих коней, ні галіціянів в капелюхах з люльками, ні таборів... І будуть вони заздрити тим, що колись метушилися, пружились і вмирали. "І все, що бачив ти, запиши", — казав дід Юхим,— "а ті будуть вечорами читати і жахатимуться і думатимуть". Зле було, але сяйво вогнів і перегуки гирл гарматних і ворох обня, якої світ не бачив — це ж не дійсність. Це ж, чоловіче, казка. А що є більш привабливого від казки?
А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цілою істотою її змісту і переболів кожне її слово, писане вогнем і кров'ю. Не раз, бувало, ходив на місце бойовища. (На Валах у Дермані). Казали люди, там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постаті, які десь далеко, далеко в мороці минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив кості, вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навідмах тяла... Хтось і по ній галазднув шаблюкою, впала до землі й увійшла в неї, тільки кістка лишилась валятися. Знаходив і речі. На "придатку" в Тилявці виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загін витяв упень ляхів. Шабля груба, гнута, тяжка.
І це було так давно. Тільки книги одні згадують ті часи і барвно про них розповідають. А більш нічого. А це ж ось перед очима. Це не оповідання, не сон. Це дійсність. Бачив, як рускі лізлм водхамм в Карпати, щоб там зложитж білі кості. Бралм Австрію, Львів, Перемишль, під Краків сягнули. Перемагали і зникали...
Здорові, вибрані були люди. Співали весь час, танцювали. І там десь лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах, гинули в Августовських лісах. Ех, і полки ж були. Сибіряки, "стрілкових полків", латиші, китайці, черкеські полки, кубанські сотні, донці.
Можна все зрозуміти. Можна зрозуміти, чому китаєць носить косу, але зрозуміти цей шматочок часу... О, це не тепер буде зрозумілим.
Володько все це не зовсім так розуміє, але приблизно так. В його голові колотиться туманна дума, повна гострих протиріч. Чув, що губить "отечество". Його ім'я відходить від нього, стає іноді чужим, туманіє. Переставав вірити в непереможність "рускаво оружія". Свята Русь, що в "красє царственной по ліцу землі пораскінулась", тратить привабу і він все менше і менше боліє її поразкою. До отих "галіціянів — австріяків" чує більше притягливої сили, ніж до кацапів, татарів, гирян, калмиків, які все ж таки були "рускіми".
Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловіче, і йди далі...
Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканні знаходить якісь комердяки і пре їх до табору.
Табір димить, готується обідати. Коло свого огнища не застає всіх. Катерина пішла до містечка купувати хліб і мотуззя, щоб на другу ніч було чим поприв'язувати товар.
Позатим нічого не робиться, щоб якось ліпше улаштуватись на наступну ніч. Усі чекають на свої родини, які мають от-от над'їхати. Цілу ніч кипів бій, і австріяки, напевно, попруть руских.
Незабаром вернулася Катерина, пригнали з паші товар. Горить вогонь, доять корови. У позиченому відрі піниться і парує над палаючим огнем молошна каша. Зганяють миску, ложки.
Сідають всі підковою на сирій землі й сьорбають ложками з одної величезної миси рідку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкірять, як звичайно, зубів. Навіть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки. Полудень минає, а з дому ніяких чуток. Може, вже в полоні. Може, не тією дорогою поїхали. Може, туди на ліси, на Дермань до своїх подалися, а їх усіх отут між оцими людьми на поневіряння лишили. Така дума, такі здогади турбують і непокоять дівок, і вони впадають у чорну безодню безпорадності та зневіри.
Володько знов-таки не поділяє їх горя. Але на всякий випадок вислали за містечко до села дві дівки, щоб пильнували і, якщо б їхали їх родини, вказали, де є табір з худобою.
Швидко минає повний метушні день. Сонце заходить червоно. Вернулися дівки, але самі. У таборі палахкотить огонь. Дівки принишкли. Коло них знов в'ються москалі, напрошуються ночувати. Дівки відгризаються, але в їх мові не чути рішучості. Це чомусь непокоїть Володька.
Він цілий день працював. Стягав і тесав кілля, вбивав у землю, прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А ті дівчиська, мов подуріли. Понадувались, мов печериці.
Цю ніч табір їх має зовсім пристойний вигляд. Корови поприв'язувані, свині загнані до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дівчата лягли всі гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лізли між них москалі. Ці кружляють навколо, мов голодні вовки. Один солдатик Христом-Богом благає:
— Дурні дівки... Я ж вам нічого не зроблю. Што ж, навіть недзя на вас полюбуватца? Завтра, вот вам, півпуда гречаних круп принесу... Направду принесу...
— Йдіть ви собі, москалю, звідки прийшли,— відгризаються дівки, а самі стискаються, мов вівці, одна до другої. Володькові тісно, але натомлений і невиспаний минулої ночі, він скоро віддається на ласку і неласку тяжкого сну.
Прокинувся. Підняв голову. Зоряне небо, осіння роса, догоріле й тільки злегка жаріюче вогнище. Земля вогка. По спині пронизливо перебігає холод. Шкіра їжиться. Встав, щоб підкинути дров на вогонь.
Холодно, вогонь згасає. Дров не хотілося підкидати. Рішив піти собі геть. І Володько пішов по таборі шукати ліпшого місця.
Довго стоконяється між возами. Горять огні, скрізь повно сплячих людей. По годинній блуканині знайшов пригоже місце. Великий огонь. З обох боків сплять люди. Посередині диль з якогось будинка. Розкішне розлігся на нім і думав заснути.
Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом — спина страждає. Задом — груди і живіт скаржаться. Не забув і про дому. От уже друга ніч в оцій комашні, а що там? Щоб часом дійсно не стратились вони і не поїхали бозна-куди.
