Волинь - Самчук Улас
Це, мабуть, "галіціянка". Чоловік розмахує високо над головою сокирою — коле великі дилі на дрова. У військовому таборі сурма висурмлює до вечері. Шляхом гудуть і котять з розсвіченими зірками самоходи.
Володько думає, як і де роздобути нейвеобхідвіше для нічлігу. Дівки, мов потомлені кури, поприсідали до землі, повкривали брудні босі ноги спідницями і плачуть. "Боже, які вони дурні",— думає Володько. "Одразу плачуть... А не бійсь... Як виходили з дому, не думали, що будуть там робити"...
Володько йде між табором, збирає розкидані купки зім'ятої соломи, полінця дров, бляшанки з консервів. Все це зносить до свого табору. Йому зовсім не смутно. Навпаки. Це нагадує якусь фантастичну пригоду з книжок... Може, це вони в якомусь татарському полоні, насильно вирвані з рідних гнізд. А може, вони плили розбурханим морем, корабель їх розбився, а вони змушені були пристати до якогось берега дивовижного царства, де весь народ жиє на возах. І тому вони мусять якось рятувати себе, знаходити вихід зі становища, давати собі раду.
Ось Володько назносив уже чимало соломи. Можна буде розсгелити її, і всі спатимуть солодким сном на м'якому леговиську під ясними далекими зорями. Ось у нього купка дров, якась бляха, досить для кожного консервних бляшанок.
Почекайте тільки трохи. Він ось побіжить до он того воза і позичить головешку з огнем. То добрі люди... Просимо, просимо. Візьми собі... Вогню ми, дяка Богові, не купуємо... Божий дар...
Володько несе головешку, іскри навколо, мов золоті бджоли, мотаються і зникають, не долетівши до землі. Дівки бачать, що він працює — почали й собі рухатись. Кожна за бляшаночку і давай корови турбувати. Ті вділили їм, скільки могли, теплого молока. Хліб є, м'ясо є.
Ось Володько вже колінками рачкує, виставив полатану сіданку догори, а носа мало не до головешки приложив. Зі всіх своїх сил дме на жар, приложивши до його зубів пучок соломи. Ось дим пішов і просто клятий до очей преться. Володькові очима й носом дещо мокрого потекло, але на те ж йому кулаки дані, щоб міг він його як слід підтерти. А до того можна міцно шморгнути носом і "бодай ти згоріло" від щирого серця вилаятися.
Огонь радісно бризнув. Володько зривається на ноги і дивиться вниз, мов переможець. Тріски, відламки з возів, якісь, Бознаким викинуті, кусники дерева виявили з себе найкращу поживу, яку огненні язики смакували з найбільшою насолодою.
Дівки злазяться зі всіх боків, оточують огонь і гріють ноги. Їх обличчя поволі яснішають. Їли хліб з м'ясом, пили молоко.
Володько не буде отак собі сире молоко пити. Він ось має чудесну бляху, яку знайшов отам коло московського обозу. Положить її, поставить на неї консервну бляшанку. Ну, ось бачите. Огонь горить і молоко пражиться. А хіба йому язик втече, як трохи почекає.
— О, о, Володьку! Молоко перевернулось!.. А бодай ти згоріла, сама бляхо! Не треба її лаяти, бо вона й сама згоріла. Як може чоловік знати, що та бляха з якогось такого заліза, яке (халєра паршива) взяло та й згоріло. Бляшанка провалилась, перекинулась. Молоко все на вогонь... Ах!..
Володько рятує огонь. Коби хоч вогонь був, а він уже якось переспить цю ніч і без молока. Кладе солому, сухі тріски... Огонь прорвався знов, і знов весело від нього стало. Молоко шипить собі по землі, яка поволі втягає його в себе.
Кузьмова червонощока й кароока моргуха Христя реготом зайшлася. Володько глянув на неї недобрим оком. Чого то, мовляв, скалити зуби...
Але вона не тільки реготала. Ні. Вона взяла свою бляшанку, пішла між корови. Ті, небораки, також тут навкруги скупчились, жують широкими губами і з байдужими очима, думають, мабуть, до безконечності дурну думу. Скоро зациркало у бляшанку пружними струмками молоко, і по хвилі Володько знов примощував до огню свою порцію. Вперся. Раз казав, що сирого молока не п'є, то, значить, не п'є... І на цей раз таки перепер. Молоко закипіло, а Христя по-своєму раділа також. Хто знає, чи й не сподобався їй отой самий дивачок Володько... Хто знає...
Вечір не забарився довго. Огні у таборі поширились, пояснішали. При сусідньому вогнищі сидить на комердяці сухий довгов'язий дядько, курить люльку і плює в огонь. Володько покинув дівок і підійшов до нього.
— Я знов до вас. Бачите, ми вибрались з дому з худобою наперед... Наші завтра приїдуть... Нічого з собою не маємо... Чи не сказали б ви мені, дядьку, де тут дрова на вогонь беруть...
Дядько не відповів одразу. Ні. Він перш усього вийняв з рота люльку, сплюнув, приплющивши очі, в огонь, повернув голову до Володька.
— Що? — проговорив уривно. Володько мусів ще раз повторити своє прохання...
— А ти ж відай?..
— З Тилявки?.. Хм... А далеко там війна?..
— По правді сказати, не знаю. Як ми виходили, кажуть, за Крем'яйцем ще була?
— Еге? Тьху! — і затягнувся. Володько ніяковіє. Якийсь дивний чоловік... Жінка його, що проказувала "Отче наш", мабуть, спить. Дитина також, мабуть, спить. А він от сидить і журиться, а може, й не журиться, бо ж вираз лип" його не сумний. Віз з будою стоїть. Коло нього пара коней і корова. Під возом цебрик. До полудрабка підвішена дійниця.
— Є у тебе отець? — зненацька, не виймаючи з рота люльки, проговорив дядько...
— Є,— коротко відповів Володько.
— На війні?..
— Еее, де там...— заперечив Володько так, ніби йому навіть і в голову не йде, як його "отець" могли на війні бути...
— А брат є?
І чого він хоче? Нащо йому все знати?
— Двох маю...
— На війні?..
— Дома. Старшого, певно, скоро заберуть...
— То ти щасливий. Усі дома... А я от думаю... Сиджу і думаю. От як навкруги багато люду... Все люди, все люди... А я... Мав і я, голубе, трьох синів. Забрали. Сеся, що в буді, невістка з дітинов. Ади, семий рік має... Старшого мого... Десь, кажуть, ніби в полон попав і на Сибір погнали... В Сибір... Менші обидва самі пішли... Хотівєм, єк то кажуть, в люди вівести... Хотівєм, ади, світ показати їм. На гімназію до міста післав. Ет! — і старий махнув рукою...— Училисі. Прийшла війна. Оба, диви, у січові стрільці подалися. І тепер — хіба я знаю?
Володько зовсім не мав бажання слухати історію його роду. Але вираз і мова старого такі щирі, такі прості, що хлопець присів до нього і слухає. Старий розповів про своє життя-буття. Згадував кілька разів слово Україна. Володько слухав, але більше з пошани до нього, як з цікавості. Він потребує дерева на вогонь. А старий, видно, не має з ким поділитися своїми думками. Говорить з ним, мов зі старим. І чомусь пригадав Володько діда Юхима, його пасіху, його господу зі садом і черешнями...
Як то вони сиділи тоді у траві і читали... Ах, як то давно було.
На вогні горять широкі почорнілі дошки з жидівськими написами.
— Ви де набрели тих дров? — питає Володько...
— Тотих?
— Еге?
— Там. Там он окописько... Вояки розбили частокіл... Нема ж чим палити. Змерзнемо без ватри. Пішли й, хай Бог простить, мертвих обікрали... Мертвих не мож поганити... Але — що ж...
— А більше тут ніде не дістану дров? Старий похитав головою. При цьому не відривав погляду з огню, ніби там читав що...
—Я там маю досить. Візьми собі... Візьми, візьми, хлопче!..
— От спасибі вам! — аж викрикнув Володько. Такий добрий дядько... Він ще й на старого не виглядає, а вже три сини має... Журиться бідачисько. Видно, добрий "газда" був. Руки і чоло, й очі свідки того... По цілому нашому світі добрі "газди" є... Розумні люди, поважні люди, "з толком", як сказав би його батько. "І з Австрії, а зовсім, як наш",— думав хлопець.
Набрав дилів на оберемок і вийшов. Коло свого вогню застав москалів. Дівки, мов вівці, докупи збилися і зрідка відповідають на вояцькі допити. Володькові це не до вподоби. Краще йшли б собі геть. Не дадуть спати.
Розстеляють солому і всі гурточком лягають. Москалів прогнали таки, і ті пішли геть. Дівки мають для вкривання великі хустки, а Володько не має нічого. Але якось-то до завтра видержить. Розіклав більший огонь, згорнувся калачем, мов пес, і заснув.
Але спав не довго. Розбудив його холод. Огонь загас і стало зовсім темно. Дров більше не було. По плечах бігають мурашки холоду. Поглянув на дівок, на худобу. Дівки смішно сплять поскручувані майже вдвоє. Встав і подивився на худобу. Щось її дуже мало. Багато корів бракує. З його товару немає Рогатої й обох озимків.
—— Гей, гей! Дівки! — крикнув він на сплячих.— Вставайте! Вставайте! Товару нема!
— Що? Де? — Дівки зірвалися, мов опарені, на ноги. Кожна кинулась до своїх корів. Посвищи! Почали поблизу шукати, але дарма. Біда та й годі. Ніч, холод, безконечний сплячий, повитий димом і туманом, табір. Від холоду Володько тремтить і цокотить зубами. Дівчата знов розплакались. Шукати треба!.. Десь пасуться. Вкрасти ніхто не міг. Кому тепер ті корови потрібні.
Володько кидає заспаних, наполоханих дівок і подається між табір. Оглядає скрізь вози, худобу при них... Коло деяких палахкотять великі вогні. На них горять здоровенні комердяки. Люди сплять на возах, під возами, на землі коло вогню. Володько зупиняється не раз, щоб погрітися і волочеться далі.
Табір тягнеться безконечно. Маленькі проходи, намети, буди, вогні. Поприв'язувана до вбитих у землю палів худоба.
Коні хрупають що-небудь, корови жують жвачку, люди хропуть. По соші все ще тарахкотять обози і далеко висвічують своїм пружним яскравим світлом самоходи.
Мільйони людей спить тут. Вгорі дзвінке, з грубими осінніми зорями, небо. Гуркіт гармат нагадує близькість фронту. Небо там — ніби хрусталева чаша з вином.
Хлопець довго блукав поміж возами, вертівся часто по одних і тих самих місцях, зазирав до кожної корови, але все безуспішно. Часом здавалося, що ось вглядів, що ось виразно бачить Рогату, теличку...
Підходить, ні. Мусів переконатися, що це омана. Довго так блукав, поки нарешті втомився. Сон морив його також порядно. Захотів вернутися до свого табору. Але скільки не намагався, не міг його знайти. Йшов навмання. Звертав вправо, вліво, обходив вози. Все даремно. Ні корів, ні своїх людей. Заблудив та й все. Треба перечекати до ранку.
Налазить на великий огонь, знаходить коло нього дошку і лягає. Крім нього, тут сплять два чоловіки в порваних черевиках. Обидва вони лежать на широких дилях, підклавши під голови по куску дерева.
Незчувся, коли й заснув.
