Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Одної жовтневої ночі 1864 року Айртон обдурив пильність тубільців і щез у нетрях незайманих лісів. Цілий місяць блукав він безлюдними австралійськими просторами, живлячись коріннями, споживною папороттю й мімозовим глеєм; за дороговказ удень йому правило сонце, вночі - зорі. Так, не раз впадаючи в розпач, він пройшов крізь болота, річки й гори, перетнув незаселену частину суходолу, яку відвідували тільки поодинокі відважні мандрівники. Врешті, ледь живий, виснажений до краю, він дочвалав до гостинної оселі Падді О’Мура і, працюючи тут, закуштував щасливого життя.
- Якщо Айртонові добре в мене,- сказав колоніст-ірландець, коли той закінчив свою розповідь,- то мушу сказати - і я задоволений з нього. Це чоловік розумний, хоробрий, працьовитий, і, коли йому тут подобається, дім Падді О’Мура буде його домівкою так довго, як він того схоче.
Айртон мовчки, кивнувши головою, подякував господареві й очікував нових питань, хоч йому здавалось, наче він уже задовольнив законну цікавість своїх слухачів. Що він міг іще розповісти, чого не казав уже безліч разів? Гленарван хотів був почати обговорення нового плану розшуків, коли майор несподівано спитав матроса:
- Ви служили боцманом на «Британії»?
- Так,- відповів Айртон без жодного вагання. Та збагнувши, що майор має якісь сумніви, а може й не вірить йому, додав: - До речі, в мене збереглась моя суднова угода.
І він вийшов, не гаючись, з кімнати, щоб принести цей офіційний документ. Його відсутність тривала не більше хвилини, але Падді О’Мур встиг сказати Гленарванові:
- Я вважаю Айртона порядною людиною, сер. За два місяці праці в мене він не заслужив жодного докору. Мені відомо, як він врятувався й утік з полону. Це людина чесна, гідна вашої довіри.
Гленарван не встиг відповісти, що в нього немає жодних сумнівів у Айртоновій щирості, як той повернувся до кімнати й простягнув свою угоду. Документ, складений відповідно до всіх правил, мав підпис власника судна капітана Гранта - Мері зразу впізнала батькову руку. Документ свідчив: «Тома Айртона, матроса першого класу, зараховано на службу як боцмана на трищоглове судно «Британія» з Глазго.» Не могло, отже, залишатися найменшого сумніву щодо особи Айртона: адже ніхто не міг би припустити, щоб цей папір належав комусь іншому.
- Тепер,- мовив Гленарван,- я запрошую всіх на спільну раду, аби не гаючись обмізкувати, що його робити далі. Ваша думка, Айртоне, нам особливо цінна, і я за неї вам щиро подякую.
Айртон поміркував кілька хвилин.
- Складаю вам подяку, сер,- відповів він,- за те довір’я, котре ви мені свідчите, і сподіваюсь його виправдати. Я трохи знаю цю країну, звичаї тубільців, і коли зможу стати вам у пригоді...
- Безперечно,- сказав Гленарван.
- Я гадаю, як ви: капітан і два його матроси врятувались,- провадив далі Айртон,- а що вони не дістались до англійських колоній і про них нічого не чути, то я певен,- їх спіткала така сама доля, як і мене.
- Ви повторюєте, Айртоне, докази, котрі я вже тут наводив,- утрутився до розмови Паганель.- Звичайно, після аварії моряки потрапили в полон до тубільців, що вони й передбачали. Та чи завели їх, як і вас, на північ од тридцять сьомої паралелі?
- Так, дуже імовірно, сер,- відповів Айртон,- ворожі тубільні племена уникають сусідства з районами, підлеглими Англії.
- Це ускладнює наші розшуки,- дещо збентежено мовив Гленарван.- Як знайти сліди полонених в глибині такого величезного суходолу?
Ніхто не обізвався. Марно Гелена запитувала поглядом своїх друзів - всі мовчали, навіть Паганель, всупереч своєму звичаю. І йому, завжди такому вигадливому, забракло слів. Джон Манглс походжав залою великими кроками туди й сюди, начебто палубою свого судна, опинившись у скруті.
- А що б ви зробили, пане Айртоне? - звернулась Гелена до матроса.
- Я, пані,- жваво відповів Айртон,- повернувся б на «Дункан» і попрямував до місця катастрофи. А там я б діяв залежно від обставин і тих вказівок, на які натрапив би, можливо, щасливим випадком.
- Цілком слушно,- мовив Гленарван,- доведеться лише зачекати, поки полагодять «Дункан».
- Он як! То ви зазнали аварії? - запитав Айртон.
- Так,- відповів Джон Манглс.
- Чималі пошкодження?
- Ні, та щоб їх полагодити, потрібно обладнання, котрого на судні немає. Попсована лопать гвинта, направити її можна тільки в Мельбурні.
- А хіба не можна плисти під вітрилами? - запитав боцман.
- Можна, але в разі зустрічного вітру «Дункан» ітиме надто довго, поки дістанеться до Туфолдської затоки, та й однаково доведеться завітати до Мельбурна.
- Ну то нехай «Дункан» пливе собі до Мельбурна,- вигукнув Паганель,- а ми й без нього доберемся до Туфолда!
- Яким побитом? - запитав Джон Манглс.
- Ми перейдемо Австралію - адже ми перейшли Південну Америку,- додержуючись тридцять сьомої паралелі.
- А як же «Дункан»? - аж надто прискіпливо допитувався Айртон.
- «Дункан» приєднається до нас або ми приєднаємось до «Дункана», як там уже випаде. Знайдемо капітана Гранта, тоді разом повернемось до Мельбурна. Коли ж наші розшуки триватимуть аж до побережжя, то «Дункан» прибуде туди за нами. Хто заперечує проти цього плану? Ви, майоре?
- Ні,- відповів Мак-Наббс,- якщо перехід через Австралію практично можливий.
- Настільки можливий,- відповів Паганель,- що я пропоную леді Гелені й міс Грант подорожувати з нами.
- Ви серйозно це кажете, Паганелю? - запитав Гленарван.
- Якнайсерйозніше, мій любий друже. Це мандрівка за триста п’ятдесят миль, не більше того. Коли робити дванадцять миль щодня, вона триватиме близько місяця,- саме стільки часу, скільки потрібно, аби полагодити гвинта на «Дункані». Звичайно, якби мовилося про те, щоб перейти Австралійський суходіл під нижчою широтою, долати неозорі пустельні й безводні простори в нестерпну спеку, тобто зробити те, на що не спромоглися
