Привид мертвого дому - Шевчук Валерій
Коли ж він це зробив, Микола з Леонідою полегшено зітхнули, а Орест скромно потупив очі; Станіслав при цьому відчув незадоволення, бо рівня Орестової підготовки та здібностей не знав, а треба було спершу визначити це, а тоді щось обіцяти. А ще йому здалося, може, й безпідставно, що Микола сьогодні заявився до нього зовсім не для того, щоб організувати для місцевої інтелігенції його "концертичка", а щоб він не забув прийти до нього в гості, адже справа в них до нього була поважна й делікатна і застрахуватися не було зайве. Зрештою, подали солодке, і він, покуштувавши шедеврів Леонідиної кухні й похваливши належно їх, звівся, сповістивши, що тітки не люблять, коли він у гостях загулюється.
— Але, Стасику, — сказала Леоніда, дивлячись на нього трохи млосно, — ти ж не послухав, як Орест грає!
І справді, послухати було треба, і вони перейшли до вітальні. Орест грав як для кандидата в студенти не зле, але п’єси були більш заучені, як провідчуті. Станіслав сухо висловив ряд технічних зауважень, вказав місця, які треба було б відшліфувати, і підтвердив свою готовність хлопцеві при вступі допомогти. В студенти середнього рівня той справді годився, але зірок з неба він, очевидно, ніколи не зніматиме; втім, усе залежить од його здатності до праці.
— А може, і ти нас потішиш? — спитав Микола.
— Хіба можна тішити, наповненому їжею та вином? — відказав Станіслав і зирнув на Стефанію. І вразився раптом: її очі палали, а на щоках цвіли нерівні рум’янці. І в ньому прокинулося щось од півника, котрий кокоче перед куркою і красується перед нею, — те віковічне, що примушує істоту чоловічої статі виставити себе перед істотою статі жіночої, вразити, захопити. Окрім того, в ньому весь час не зникала музика, й була вона надто хвилююча, глибока, переповнюючи його через край. І він ступнув до фортепіано і зіграв з усім блиском, який дозволяв цей інструмент, адже був той далеко не досконалий — кілька іскристих, як пінне вино, етюдів Шопена, які, здається, найбільш пасували до цього моменту — грав їх для Стефанії, для тих запалених її очей, для чарівних рум’янців, адже не міг не відчувати, що справив на неї враження не тільки як носій свого імені, але і як людина в плоті, хоч, може, це враження і не таке, як йому праглося б, вона світилася до нього захопленням пошанувачки, а не жінки, яка бажає, щоб її помітили і кохали.
Устав і вклонився, вони заплескали, а коли почали просити заграти ще, він сухо й коротко виказав господареві вади інструменту і сказав, що його треба буде, очевидно, змінити, коли Микола хоче, щоб Орест щось досяг. Орест при цьому стояв позаду всіх, певною мірою грою маестро був пригнічений, але не міг не захоплюватись. І ось настав час прощання; Станіслав мав відійти разом зі Стефанією, адже вони були сусіди.
— Я вас залюбки провів би аж додому, — сказав Микола біля хвіртки, — але треба допомогти Леоніді прибрати, інакше вона мене схрумає, мов огірочка.
— Дуже тебе гризе? — весело спитав Станіслав.
— Бачиш, жінка — це таке дивне створіння, що задовольнити годі. Недавно передавали по радіо: одна німка подала на розлучення. Причина: чоловік ідеальний і немає до чого причепитися.
Він зареготав, як це робив після кожної спроби пожартувати.
— Смішно, але тут щось є, — сказав серйозно. — Не забувай! Я був щасливий, що в моєму дому зазвучала твоя музика.
— Ну, музика не моя, а Шопена, — сказав Станіслав. — Та й життя її — поки звучить.
— Не кажи, — так само серйозно сказав Микола. — Ми пам’ятатимемо цей вечір усе життя. Дякую тобі!
Вони відійшли од хвіртки, і Микола, очевидно, знову згадав своє амплуа невдашного гумориста:
— Не спокушай Стефанію, бо в неї дуже ревнивий чоловік! — гукнув він і знову не вельми шляхетно зареготав.
— Ну й дядько! — обурилася Стефанія. — По-моєму, він не завжди тактовний.
— Справді ревнивий у вас чоловік? — спитав Станіслав.
— Та ні! Нормальний і добрий! У мене хороша сім’я! — зворушено сказала Стефанія.
— Коли так, то я вас не спокушатиму, — мовив Станіслав жартома. — Та й, певне, застарий для того.
— Ви не старий! — раптово заговорила грудним схвильованим голосом Стефанія. — Я така рада, що мені пощастило з вами познайомитись. Я теж запам’ятаю цей вечір на все життя.
— Що в ньому особливого? — спитав Станіслав.
— Ми тут, у провінції, живемо блідо, — сказала в темені Стефанія. — А кожен з нас, ні, не кожен, а, може, дехто — жива душа і прагне якогось свята чи освітлення… Інакше… Не знаю, як це сказати… часом відчуваєш, що тебе засмоктує рутина житейська.
— Але ж ви сказали, що у вас хороша сім’я і що у вас усе гаразд, — мовив Станіслав.
— Воно й справді так! — хвилюючись, говорила Стефанія. — Але людина — дивне створіння, завжди прагне чогось невідомого, вищого, кращого, світлого… ні, мені бракує слів…
— Невідоме, вище й краще має ту сумну властивість, що по досягненні його перетворюється у сіре й буденне, — сказав він.
— Навіть ваша музика? — здивовано спитала вона.
— Музика — ні. Бо вона не належить до невідомого, вищого, кращого. Вона поза дефініціями, принаймні для того, що її творить чи відтворює.
— Для того, хто її сприймає, вона невідоме, вище і краще, — сказала Стефанія.
— Можливо, — розсміявся Станіслав. — У цьому й різниця між творцем і споживачем мистецтва. Дві субстанції, які не живуть одна без одної, але які ніколи не поєднуються.
Ці слова було сказано холодно. Вони й поставили між ним і нею той вододіл, а радше стіну, яка завжди виникала, коли він сходився із жінками. Стефанія вела себе, як романтична провінціалка, якій для повноти життя потрібно видимих подразників, отож він і став сьогодні для неї таким подразником, але це зовсім не значить, що вона уздріла уважним оком його незахищеність, невпевненість і зануреність у тотальну самоту, щоб простягти руку, аби він міг опертися в хвилину душевної ослабленості, аби знову набратися духу і сили й, забувши про неї, знову піти служити Богині, яка в слабкості свого обранця ніколи не підтримує, а вимагає від нього сталевої потуги, щоб він був здатний репрезентувати її вічне і віще одкровення.
Проходили під ліхтарем, і він скосив на неї, освітлену, очі і в котрий раз уразився, що в нього змістилося відчуття часу, бо увіч побачив біля себе юну Леоніду, ту, якою так спрагло захопився; тепер же доля ніби гірко посміялася з нього: ця друга Леоніда більше підходила під його ідеал, була мисляча, романтична, знала і розуміла його мистецтво і могла його не тільки оцінити, а й захопитися ним. Але зустрівся з нею надто пізно, вона мала свою родину, чоловіка, який був нормальний і добрий і покидати якого не було ніяких підстав, отже, йшла відділена від нього віковим і моральним бар’єром, якого ні їй, ні йому ніколи не перейти, бо він у цьому житті ніколи нічого не руйнував, хоч би й для того, щоб матеріал руїни використати для будівництва свого дому. Можливість їм зустрітися була колись одна: коли б Микола звернувся до нього за сприянням після музичного училища для вступу до консерваторії, але ця можливість давно й назавжди була втрачена, отож Стефанії судилося стати тінню до його сентименту. Вона навіть не мала власного обличчя, а Леонідине, отже, могла стати для нього лишень Беатріче, або точніше привидом Беатріче, адже Беатріче справжня не існувала давно, вона перетворилась у поважну, практичну, постарілу і цілком нецікаву мотрону, отже, вмерла, і його відвідини Миколи — це все одно, що подивитися на неї мертву, це той, зрештою, третій раз, коли Данте її бачив, і раз останній.
Вони йшли мовчки, то виходячи в освітлений ліхтарем простір, то поринаючи в темряву, бо відчували наближення своєї розлуки, бо вже був зовсім близько дім, де спала її дитина і де сидів під лампочкою й чекав на неї неревнивий, нормальний і добрий її чоловік, і вона відчувала це наближення, отже, нитки, що між ними сплелися, не просто рвались, а тоншали, розстаючи, і вже подібні до ненадійної, не помітної для ока павутини.
Спинилися неподалік її хвіртки. Вулиця була безлюдна.
— Дякую, що провели, — сказала вона трохи знічено.
— А що, Стефаніє, — блиснув він зубами, — коли б я вас викрав і завіз у велике місто?
Вона глянула на нього поважно.
— Я серйозна, — сказала. — Окрім того, я маленька людина з малого світу…
— Немає малих людей і малого світу, — сказав він, — бо всі люди малі, як і сам світ.
— До побачення! — сказала вона печально.
— Вас чекає чоловік?
Вона хитнула так само серйозно й сумно.
— Нормальний, добрий і неревнивий?
— Так, — сказала вона, прямо подивившись на нього.
— Передавайте йому від мене вітання. І хай вам щастить!
— У мене сьогодні був незабутній вечір, — сказала вона. — Я вам дуже вдячна!
Тоді він раптом прихилив її до себе, вуста їхні на мить зустрілись, але Стефанія вислизнула з його рук і побігла в двір, плеснувши хвірткою. Стояв і чекав, чи не обернеться і не помахає йому рукою. Повернулась і помахала, а він звів руку й собі. І йому стало невимірно печально, бо його короткочасний роман закінчився, як і всі інші, банально; хоч ні, не короткочасний то був роман, а може, найбільш затяжний, котрий безнадійно волікся аж з юності до цього вечора, безвиглядний через свою абстрактність, тож його Беатріче судилося вмерти навіть не у постарілій та чужій Леоніді, а у цій-от Стефанії, що з’явилася в його житті як сон тіні, й ніби тінь чи сон, розчинилась у темряві його буття, адже кожна тінь — це часточка пітьми.
— Кожна тінь — це часточка пітьми, — пробурмотів він, ідучи порожньою вулицею, на якій і ліхтарів не було, тільки освітлені й тісно запнуті завісами вікна наобабіч. І йому раптом захотілося, щоб хтось йому поспівчував у самотності, що навалилася на нього разом із темрявою, бо вперше відчув себе у рідному місті чужим. Подумав, що можна було б піти на Головпоштамт і потелефонувати предметові його останньої симпатії з великого міста, дівчині, з якою сходився повільно та обережно і яка не була анітрохи не схожа (Так в оригіналі. — Прим. верстальника) на Леоніду, отже, його почуття до неї не перетворювалося в імітацію.
Зупинився біля дому, в якому чекали його тітки: вікна були яскраво освічені, горіла навіть лампочка біля ґанку, очевидно, спеціально для нього. Звісно, на пошту він не пішов — і не тому, що було пізно, а тому, що його з’їдала печаль.
