Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

— Леся Українка ще ліпше написала про Дон Жуана. А Спиридон Черкасенко?

— Да? — звів брову Едік. — Я й кажу! Отже, голосуємо, хто за те, щоб суб’єкта, Володимира Тьоткіна, він ще зве себе фальшиво Мізеренко, прогнати, а мене залишити як законного родича?

Піднеслося дванадцятеро рук, були вони ніби виставлені вгору палиці, негнучкі й одерв’янілі, очі в голосуючих світилися вирячені, а роти порозкривані.

— А тепер женемо суб’єкта! — крикнув Едік.

І всі з жахнючими криками, махаючи руками-палицями, кинулися на Володимира Тьоткіна, котрий фальшиво звав себе ще й Мізеренком, і той, увібравши шию в плечі і блимаючи по-злодійському очима, кинувся навтьоки, а його молотили в спину кулаками, шарпали за одежу, аж доки не вижбурнули з кімнати — почувся звук падаючого тіла, а тоді швидко затупотіло по сходах — Володимир тікав, а може, котився по приступнях. Тільки Едік не брав участі в розправі, він зняв з голови солом’яного капелюха і помахував ним, наганяючи на обличчя повітря чи, може, бажаючи змести з нього сардонічну посмішку. Вся ж решта миттю заспокоїлась і пішла до фосфоризуючої стіни, стаючи кожен на своє місце. Едік натяг капелюха, рушив і собі й став збоку, застигши з авантюрною усмішкою на вустах.

— Чи кликати тих, що сплять? — спитав дід Василь. — Я хотів би любих моїх донечок побачити разом з нами.

— Прийде на те час! — сказав Станіславовий батько. — І невдовзі!

— Не пророкуй! — гукнула Станіславова мати. — Гадаю, що вві сні люди уподібнюються до тих, що сподобилися благодаті, отже, можуть прийти, за винятком Станіслава, якому треба нас сфотографувати. Чуєш, синку, не розстріляти своєю зневагою, не убити забуттям, а сфо-то-гра-фу-ва-ти! Тобто відбити собі наш образ у душі. Хто серед нас маг?

— Я! — вигукнув мов на перекличці Едік.

— Тату, мамо! — скрикнула тонко Станіславова мати. — Чи можна їх викликати?

— Ми хотіли б з мамою своїх донечок бачити, — сказав дід Василь.

— Оп-ля! — вискочив наперед Едік і звів угору руку із зведеними в пучку пальцями. Прокрутився ніби в іспанському танці й почав приклацувати і язиком, і пальцями. — Раз, два! Раз, два! Сон, вісон, унісон, басон, гарсон, кесон, мусон, патисон, пуансон, пунсон, сальтисон, сальцесон, кесон, фасон, сонм, півсон, сон — ру-ши-ли!

І знову на сходах затупали ноги, і в кімнату ввійшла тітка Настуся, важка, з вольовим лицем із підгарлом, між брів у неї, наче маленький ліхтарик, світилася бородавка. За нею вступила тітка Марія із сонним, розплилим лицем. Публіка на тлі стіни розсунулась, Настуся стала біля Максима, а Марія біля Павла, взявши за руку дівчинку Світланку, тоді як Павло тримав за руку хлопчика Толю.

Едік знову прокрутився ніби в іспанському танці, приклацуючи і язиком, і пальцями.

— Три, чотири! Три, чотири! Ру-ши-ли!

І ввійшли близнючки, тітки Ольга й Олена, в однаковій одежі, до речі, тій, що її привіз у подарунок Станіслав, в Ольги світилася на щоці, ніби маленький ліхтарик, родинна плямка з трьома настовбурченими волосками, які також світилися. Публіка на тлі стіни розсунулася, і тітки стали біля своїх чоловіків. Тітка Олена підняла на руки Мітюлю, ноги в якого у штанцях, застібнутих біля колін, звисали нижче її колін, мало не до підлоги, Мітюля обхопив руками матір за шию, чоломкнув її в щоку і урочисто завмер.

— П ’ять, шість! П ’ять, шість! Оп-ля! Ру-ши-ли! — вигукнув Едік утретє, прокрутившись у танці.

І ввійшла тітка Броня з фіолетовим волоссям, було те волосся електризоване, аж кожна волосина стриміла сторчма, і коли ця голова втрапила у місячне світло, волосся заіскрилося фіолетовими іскрами, а біле, як маска, обличчя тітки Броні зафосфоризувало, наче стіна, біля якої всі стояли. За нею ступала, спираючись на паличку, малесенька з тонюсінькими, як патички, ручками та ніжками, майже прозора тітка Людя, з рідесеньким волоссям, стуленим у кудельку, в новому халаті та хутряних капчиках; Броня стала біля Вікентія, стрункого й підтягнутого, у військовій одежі, а тітка Людя безпомічно зупинилася, не відаючи, де її місце, бо ніхто перед нею не розступився.

— Стань перед нами! — наказала баба Наталя. — Ти маленька і нас не заступиш!

— Оп-ля! — сказав Едік, прокручуючись. — Адонім, Гольфстрім, грім, дім, залім, караїм, мім, пантомім, пім, псевдонім, їм, — увага, сім! Моя люб’язна і ненаглядна, Віра Василівна Голохвостельська, в дівоцтві Шимонович. Оп-ля! Ру-ши-ла!

Але в домі зависла глибока тиша, ніхто не йшов по сходах і ніхто не відчиняв дверей.

— Папа! — знічено сказав Едік Голохвостельський, — я нічего нє пунімаю! На всєх у міня виходило, а с Вєрочкой, коханою моєю, нє получаїца! Шо мінє делать, папа!

— Вона скоро не здобуде вищої благодаті, — сказав Станіславовий батько, — мав би знати, фанфароне! Вірочка ще вийде заміж за того відставного кагебіста, покине його і проживе довге і самотнє життя, бо саме їй суджено охороняти цей дім.

— Не пророкуй! — зойкнула Станіславова мати. — Чи хочеш, щоб тебе перевели з вищого ярусу пекла, який ти чомусь називаєш раєм, у нижчий, долішній?

— Я не пророкую, любочко, а вияснюю ситуацію, — сказав батько.

— Недобре виходить, папа! — сказав Едік, підійшовши до діда Василя. — Я сподівався, що Віра прийде до нас раніше Мусі, Касі і Стьопочки і мені буде з нею вічне, щасливе блаженство. А що ж получаїця, папа! Какой-то скандал! Мені аж страшно стає при думці, що першою вічну благодать прийме Муся. Тоді мені буде справжнє пекло!

— Ставай у ряд, фанфароне! — гримнула баба Наталя.

Едік послухався і скромно став скраю, обличчя його було печальне, і з нього майже зник авантюрницький вигляд.

— Ми всі на місці, Станіславе, — урочисто сказав дід Василь. — Можеш фотографувати.

Станіслав не мав фотоапарата. Він сидів на ліжку й дивився. І відчув раптом, що в його очах блимкнуло, ніби спалах, і те світло вирізьбило застиглі на тлі фосфоризуючої стіни постаті та обличчя. І вони перестали бути тінями, а стали живими, зримими, але по-фотографічному застиглими. І він тримав їх у визорі, намагаючись запам’ятати навіки кожне обличчя, і кожне лице він запам’ятав. Тоді зайшов за хмари місяць, і світло з кімнати витекло, як вода, а разом з ним, як вода, почали витікати тіні, ламаючись, коливаючись і мерехтячи, змішуючись і зміщуючись, аж поки не залишилась одна тінь, прегарної молодої жінки у сукні з високо підмощеними плечима і з волоссям, гладко зачесаним та розділеним на проділ. Мати простувала до нього, сумно всміхаючись, і не бачив ніколи він прекраснішої за цю усмішки. Вона підійшла до сина, поклала на очі пальці і стулила йому повіки. Тоді похилилась, і від неї дихнуло тонкими й чудовими парфумами. Теплі й тремтливі губи торкнулися його лоба, і з того моменту знову зазвучала в ньому та ж таки музика, що не покидала його сьогодні цілий день. Повіки в Станіслава були міцно стулені, а руки простяглися до біло-чорних клавіш, які висвітлилися перед ним. Гаряча хвиля звуків вирвалася з-під пальців і зазвучала на повну силу. Він грав апотеоз.

1994 р.

VOX четвертий

Придивися до світу

Картина перша.

Без рамки на голій стіні

1

Добре знаю, що був я тоді малий, що було мені зовсім мало років, що я був худий, майже прозорий; що в мене на руках — тоненькі, майже сині пальці, а коли покласти їх на скло настільної лампи, просвічувались наскрізь, навіть кісточок не видно. Я в цьому світі — наче билина, котра проросла без сонця, і цій билині випало рости серед величезних і грубезних жінок і біля самотнього, значно більшого за мене, але так само маленького татка. Татко мій носив окуляри з грубими склами, через що його очка здавалися мацюпунькими, але й він був так само неймовірно старий, як і жінки довкола: мати моя, баба й прабаба, яку ми називали бабцею. Спершу в нашому домі було дві жінки: моя стара й неймовірно груба мати — я у них був пізньою дитиною — й прабаба, тобто бабця — це вже баба таткова. Мені навіть рідну матір хотілося називати бабою, бо в усіх ровесників матері були куди молодші — я навіть придумав для себе втішну брехеньку, що, мовляв, моя справжня мати теж молода, що вона померла, а може, кудись подалася, ну, може, покинула мого татка, але на цвинтарі її могили не було, там була тільки могила діда, власне, прадіда, бабчиного чоловіка, і ми вряди-годи туди їздили, замовляючи таксі. І це було так здорово — таксі на замовлення, бо воно замовлялось тільки тоді, коли ми їздили на цвинтар. Там ще лежали мати і батько мого татка, але вважалось, що ми їздили до діда, чи не тому, що таксі замовляла бабця? Таксі підкочувало під нашу садибу, зарослу кущами й бур’яном — в тому бур’яні водилися навіть вужі, а може, й гадюки, котрі мені часто привиджувались у снах, і я жахливо при тому кричав. Ми виходили за ворота: прабаба, тобто таткова баба, яку ми звали, як я вже казав, бабця, і мати, яка могла бути мені скоріше бабою, ніж матір’ю, і наш татко, який на цю нагоду одягав чорного костюма, білу, хоч вона не зовсім біла була, а якась од старості аж жовтувата, сорочку, чорну, пожмакану краватку, а на лоба вмощував білу літню кепочку, бо не міг бути на сонці з голою головою. Мене завжди вражало, які грубі руки й обличчя в таксиста і які всі таксисти нелюб’язні, але ми на таксиста уваги не звертали, сідали всі разом у машину і мчали, як вітер. При тому всі мовчали, бо нечасто нам випадає мчати, як вітер, а татко скидав свою кепочку й сидів нерушно застиглий, з печально-урочистим лицем. Ми приїжджали на цвинтар, де завжди так дивно пахло, я думав, що це так пахнуть намогильні пам’ятники, бо квіти й трава були там як ускрізь. Ми підходили до одного із цих пам’ятників із червоного граніту, в який було вправлено троє фотокарток на порцеляні: старого чоловіка, чоловіка молодшого й зовсім молодої, веселої, але не сьогочасної жінки — це була моя баба по таткові, але мені часом думалося, що це і є справжня моя мама, хоч справжня моя мама стояла біля мене, як ще один пам’ятник, — величезна, неймовірно гладка і незвідь-чого засмучена, адже не її родичі тут лежали. Мама й бабця починали клопотатися біля могили, обривати та обрізувати траву, прочищати чи підсаджувати квіти, а татко сідав на лавочці в затінку, бо він не міг бути на сонці, а шапочку в цьому місці мав скидати, і завмирав: може, щось думав, а може, щось згадував.