Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

Мене садили біля нього й наказували не пустувати, хоч я така дитина, котра взагалі не знає, що воно — пустувати. І ми сиділи з татком закоцюблі й дивилися, як порядкують жінки: бабця скоро втомлювалася й сідала біля нас: вона була не така товста як мама й не така висока, але досить-таки кругленька. Сідала до нас, і ми вже троє дивилися, як порається мама, а вона була ніби велетенський лантушисько, нагиналася й пухкала, зводилася, втирала пітне обличчя і так само пухкала. Я в цей час дивився на веселе обличчя тієї, що її всі називають моєю бабою, і думав, що в неї таке обличчя, яке буває в неживих людей, бо ніколи на вулицях я не зустрічав подібних — такі обличчя, гадав я, зустрічаються тільки на цвинтарних фотокартках. Потім ми виходили на вулицю, власне, на дорогу, бо цвинтар був за містом, ловили таксі, яке привозило нас до рідного обійстя, і свято кінчалося — так чинилося двічі на рік, у травні й у вересні, в решту часу наших покійників згадували хіба що принагідно.

Так бувало, поки не привезли другу бабу, яку почали кликати баба Ганя, і саме це й порушило, як сказав потім татко, наше мирне життя. Я добре запам’ятав той день, коли мали привезти бабу Ганю; перед цим у нашій хаті стався переполох — прийшла до нас телеграма. Це було так здорово, бо ніколи досі нам не приходили телеграми, а це раптом у подвір’я зайшов чоловік, в якого одна штанина була з прищепкою для білизни так, наче він зняв власні штани після сушки на шворці чи десь по дорозі їх украв, а прищепка так і залишилася. Я поділився цим спостереженням із бабцею, поки цей дивний чоловік, а дивний він був ще й тому, що мав на голові кепі з довжелезним козирком, а на кепі було щось написано не нашою мовою, ішов, набираючи роси на штани із прищепкою. І поки він ішов до нас, бабця пояснила мені, що цей чоловік приїхав до нас на "лісапеті", вона, та моя бабця, ніяк не могла вимовити такого простого слова як "велосипед", і я встиг поправити її, поки той чоловік дійшов до нас; на цей час устигла підійти й мама; бабця поблажливо сколошкала мені чуба й назвала розумничком, мабуть, тому, що я знав, як вимовляти слово "велосипед". Але коли чоловік нарешті дійшов до нас і сказав рипливим голосом оте жахнюще слово: "Телеграма!" — мама охнула й схопилася рукою за серце, зате бабця телеграми зовсім не злякалася (ми стояли біля бабчиної половини, бо живемо з бабцею роздільно), її малі оченятка радісно засвітилися; зрештою, я до таких речей звик: коли мама сумує, то бабця з того радіє і навпаки. Татка при цій урочистості не було, бо татко наш ходить на роботу, він працює на якійсь лічильній машині, але зарплата в нього куца, мама теж працювала, але через якусь там мудру хворобу пішла на пенсію, і пенсія в неї так само мала, пенсія ж у бабці ще менша, отже, грошей, як вони кажуть, нам не вистачає; може, через це, наївно думав тоді я, в нас такий занедбаний город і сад. Чоловік у кепі дав мамі телеграму, наказав їй розписатися й пішов, подригуючи штаниною з прищепкою. Я в цей час сидів на ґанку й дивився на все, що відбувається, широко розплющеними очима, мама тим часом заломила руки й заголосила, а телеграмоносій, почувши це голосіння, злякано озирнувся, адже це він приніс недобру новину, тож замотав прищепкою моторніше. Бабця сяяла смиренним обличчям, тобто її обличчя сяяло від радості, якої, однак, вона зовсім не хотіла виявляти і спитала в мами, чого вона оце голосить?

— З мамою моєю, — мовила мама, крізь схлипи. — З мамою моєю погано…

— Померла? — майже щасливо спитала бабця.

— Та нє, — роздратовано сказала мама. — Інсульт.

— Ну, так вона довго не протягне, — доброзичливо сказала бабця.

Але мама не слухала бабці, вона задумалася.

— Це треба мені до неї їхати, — сказала. — Може, тра буде й затриматися.

— То затримаєшся, — мовила бабця.

— А хто обійде дитину, його татка і вас?

— Мене не треба обходити, — урочисто сказала бабця. — Сама обійдуся.

— Ох, Боже мій, Боже мій! — заохала моя велетенська мама й пішла по двору, а її товсте, грубе тіло задвигалося, затрусилося разом із платтям. — Ох, що ж це мені робити?

— Це коли вона лежача, — мовила бабця, — то і за нею треба буде глядіти. Ці інсультники тягнуть довго. Я б не хотіла такої смерті. Лучче отак зразу: раз — і нема! — вона показала ясна, в яких стримів один тільки жовтий зуб, і її оченята радісно засвітилися. — Сподіваюся, ти ж не збираєшся її сюди привозити?

— Як уже вийде! — сказала мама сердито і знову заходила двором і заохала.

Я сидів на ґанку й мателяв ногами: щось у нашому житті змінювалося. Було дивно, що мама кудись поїде, бо ми тільки й їздимо, як уже звідомляв, що двічі на рік на цвинтар. Це знову до нашої хати під’їде таксі, думав я, але цього разу ніхто мене в таксі не посадить. Мама поїде, а хто нам варитиме їсти? В бабці трусяться руки, і вона вже не може очистити й картоплини, а татко на роботі. Але я по-своєму радів, бо таке щось незвичайне входило в наше життя.

— Може, я з собою дитину візьму? — невпевнено сказала мама, переставши ходити по дворі й охати.

— Куди? — строго спитала бабця. — Щоб він на все те дивився? Думаєш, що говориш?

— Ох, Господи, Господи! — знову пішла по дворі мама і знову у ній все затрусилося, заколивалося. — Як же це мені й їхати?

Мама мала хворобу, котра зветься астма. Весь час тримала в кишені інгалятора, якого називала "галятор", виймала з кишені вряди-годи, вставляла до рота і з присвистом вдихала з нього якусь бридоту, ті інгалятори були схожі на пістолетики, і я порожні використовував таки як пістолети, коли зачинав війну з бур’янами, вужами, гадюками і всілякими страховищами, які жили в нашому дворі. Мама ходила, як качка, перевальцем, і далі магазину на нашій вулиці її нога рідко ступала, навіть на базар з якогось часу перестала ходити — овочі, й фрукти, і все, що треба, з міста приносив татко, бо ми живемо біля річки в глибокій долині і, щоб вибратись у місто, треба дертися під круту гору — ось чому для поїздок на цвинтар викликалося таксі, бо ні мама, ні бабця вилізти на гору вже не могли. Я під гору вибратися міг, але мене ніхто в місто самого не пускав, хлопці на вулиці зі мною не дружили, навіть сміялися й дражнилися, отож я нікуди з двору і з саду не виходив, окрім того, смертельно боявся вужів та гадюк, то й по саду та по бур’янах не дуже й лазив; найбільше любив сидіти на ґанку, подригуючи ногами, а коли мене з ґанку проганяли, йшов у таткову халабуду; правда, я ходив уже в школу, але це бувало восени, взимку і весною, а зараз літо, отож я забирався в таткову халабуду, там у мене були мамині інгалятори-пістолети, і я ніби в облогу потрапляв: стріляв звідти, оборонявся, войовниче кричав, а на мене наступала всіляка лиха сила: вужі, гадюки, жаби й носороги, а ще часом, озброєні до зубів чорнолиці люди. Там, у татковій халабуді, лежали дитячі й дорослі книжки, я читав ті й ті, хоч мені було тільки дев’ять років, і я перейшов тільки в третій клас, а ще там була справжня друкарська машинка, на якій мій татко вряди-годи щось друкував; на моє запитання він відповів, що також хоче написати книжку, але не знає чи її напише, а коли й напише, то чи дядьки десь там, у Києві, захочуть її видавати, а на моє запитання: для чого він її пише, татко не відповідав, а ставав якийсь сумний-сумний і дивився не на мене, а повз мене — воістину, дорослих не завжди легко зрозуміти! До речі сказати, в мене в Києві живе ще й справжній дядько, в якого одна нога коротша за другу, той дядько до нас майже не приїжджає, але татко до нього інколи їздить — може, той дядько, часом гадав я, допоможе таткові з його ненаписаною книжкою?..

— Почекаєш Колю чи подзвониш? — спитала бабця.

— Ах, де вже там чекати! — сказала мама, різко зупиняючись. — Треба їхати, треба їхати!

Вона промовляла оте "їхати" із жахом, бо й справді нікуди ніколи не їздила, навіть до матері, хоч, коли говорити правду, вона в цьому домі родичка тільки мені, і то тому, що, як сповістила мені якось бабця, татко з нею зовсім не розписаний, бо татко мій узяв її до нас, на великий бабчиний спротив, із жалості, і вона в нас навіть не прописана — бабця рішуче проти того. Але мій татко бував інколи дуже впертий, отож відділився від бабці, а що хата належала таки їй, то так воно й було: мама жила в нас ніби в квартирантах, але без прописки. Прописана вона була в якоїсь тітки, за що платила тій щомісяця по скількись там карбованців — я ці речі не до кінця розумів. Отже, мама не була родичкою ні бабці, ні татку, а так тільки: щось через дорогу навприсядки… Так я тоді думав, бо так сказала мені бабця, коли я до неї якось зайшов, а до неї я не так часто й заходжу, мені зовсім не цікаво слухати, як вона обмовляє татка й маму, найбільше маму, бо, як мені здалося, терпіти її не може. Татко все-таки був її рідний онук, але й він до бабці заходив вельми рідко, хіба затопити в грубі (це узимку), принести води чи купити харчів, бо коли мама ходила хоч у магазин, то бабця і в магазин уже не ходила, навіть по дворі вона не дуже вешталася, а більше лежала чи сиділа у своїх відділених двох кімнатках. Читати вона вже не могла, дивитись телевізора також, отже, тільки й робила, що слухала радіо. "Отак слухаю його (тобто радіо), — сказала мені якось потайки бабця, — і мені здається, що з кимось балакаю".

Мама пішла телефонувати татку про телеграму і про те, що сталося з її матір’ю, а моєю бабою, а таткові й прабабці ота баба Ганя — ніхто; мама голосно кричала в трубку, а бабця, використовуючи цей момент, підійшла до мене і сказала, ніби змовниця:

— Боюся, що, чого доброго, притарабанять сюди оту баберу!

— Чого це сюди? — спитав я.

— А хто ж за нею буде там у селі дивитися? Один її синочок — в Одесі, вона туди їздила, але її синочок закрив у туалеті й тримав два дні — ледве втекла, а друга дочка — на Сахаліні; хто це повезе таку тушу аж у такий світ… Це вже певне притарабанять ту баберу сюди!

Бабця була сумна і закліпала малими очками, а мені уявилося, як син баби Гані запихає її в туалета і тримає там зачиненою, хоч вона б’ється в двері й лементує — мені аж мурашки почали по шкірі бігати. Бабця тим часом відступила на три кроки від мене й дивилася з хитринкою в оці:

— А ти скажи таткові: хай її сюди, до вас, не пуска!

— Але ж ви самі сказали, що їй ніде дітися? — наївно мовив я.

— Хай її той синок з Одеси забере, — голосним шепотом запропонувала бабця.