Привид мертвого дому - Шевчук Валерій
І в його уяві знову виріс отой горилоподібний із нічного поїзда, голий і білий тілом, який привалився на вагонній полиці до тендітної жіночки, грубо мацав її величезними лаписьками і бурмотів: "Тіхо мнє будь!" І жіноча плоть під тими залізними лаписьками безсило здригалася й нівечилась. І він, Станіслав, жрець краси й музики, і той чоловік, що сидів через перехід на бічному сидінні і мовчки за всім спостерігав, не знайшли в себе мужності припинити ту брутальність, а все тому, що вони не були зі світу сили, а зі світу короткотривалої краси. Тут же, в цьому розбурханому царстві жінок, які вже ніколи не принесуть у світ плоду, він мусив ставати лишень улагіднювачем, мирителем, а коли випала потреба рішуче виявити свою волю (при розмові з тіткою Бронею), виявилося, що носієм кволості була не вона, а він, — ось чому так утомився й вичерпався. Але знав і іншу рацію: приїжджає сюди не так з обов’язку чи з сентименту, щоб у черговий раз повернути в душу цей сад і дім, родинне гніздо, дитинство і фатальне своє кохання, як вийти із життя умовного, символічного, придуманого у життя елементарне, а значить, справжнє — пройти його пробу й очиститись, як воді через систему фільтрів, бо життя у світі мистецькому, ілюзорному, зокрема звуків, хоч які б гармонійні, досконалі та вишукані вони були, — це тільки імітація, отож воно з часом починає міліти, мізерніти і ставати привидним, укладаючись у свої стандарти та шаблони. Тоді людина мистецтва й починає відчувати незглибиму порожнечу — початок вичерпання. Пішов у мистецтво за повелінням Богині, улягав їй і слухався, ніколи її не зраджуючи, його дух при цьому ніколи не пригасав — вона була щедра для нього й милостива, могла дати безсмертя його мистецтву, але не йому, не його плоті — отій тлінній оболонці; а та плоть і оболонка також були живі й потребували свого і своєї участі. Коли ж ці два начала зударялись у його єстві і знесилювалися, тоді й наставала потреба очищення через життя справжнє. Через кохання, в яке часом безрозсудно кидався, через повернення у рідний дім, в якому пробував, ніби в чистилищі, і догодити якому, вважав, — це знайти в ньому собі місце. Але знав інше: він все-таки тільки гість удома, гість у цьому саду, домі, в коханні, в житті, у світі, зв’язаний із ним, а більше йому чужий; він, кажучи образно, не творець квітки, а сам творений у квітку, й існування його — в інтервалі з’явленого і провислого звуку чи системи звуків, які вмирають швидше, ніж в’яне квітка…
На сходах почулися кроки, ішла до нього наймолодша з тіток — Віра. Була серед сестер чи не найінтелігентніша, робочий вік відпрацювала бібліотекаркою, де й пристрастилася до читання (Марія була друкаркою, Ольга й Олена телеграфістками, а Броня — секретаркою у військкоматі), була досить освічена, і з нею цікаво було часом побесідувати. Власне, вона єдина із сестер мала вищу освіту, а в молодості пережила любовну драму, закохавшись у якогось ловеласа й лоботряса, що ходив улітку в білому парусовому костюмі та солом’яному капелюсі, завжди був чисто поголений (Станіслав добре його пам’ятає, бо та історія трапилася вже по війні, коли він мав років із десять), з тонкими, вишуканими рисами та ґречними манерами. Він одружився з тіткою дуже швидко після першого знайомства, але потім виявилося, що був уже одружений, тільки не мав чомусь запису в паспорті; невдовзі в дім заявилася його перша жінка і влаштувала тітці Вірі грандіозного скандала; вона накинулася на тітку з кулаками (це відбувалося на Станіславових очах), через що Віра змушена була оборонятися; відтак обоє вціпились одна одній у волосся і, верещачи, наче кішки, почали водити одна одну, тузати ногами й дряпати нігтями. Це сталось у присутності чоловіка, звали його Едіком; він спокійно стояв, курив цигарочку й спостерігав бій суперниць, які вже рвали одна одній одежу, не перестаючи верещати; Едік подивився на те достойне змагання хвилин зо п’ять, потім спокійно пішов у дім, поскладав у чемодана свої скромні речі і так само спокійно, кушпелячи цигарочку, пройшов повз розпаношених у бійці жінок, фізіономії котрих були покриті червоними кров’яними смугами, волосся розшарпане і розпатлане, а одежа майже роздерта на стрічки — тітка Віра принаймні світила напівголими, скривавленими грудьми. Сестри спочатку дивилися на бійку мовчки, відчуваючи зрозуміле задоволення, а коли побачили, що Едік спокійно відходить із чемоданом геть, розборонили тітку Віру із суперницею, Віру забрали додому, а суперницю натравили на Едіка, який спокійно собі простував вулицею, помахуючи напівпорожнім чемоданом. Суперниця, тобто попередня його жінка (пізніше виявилося, що не перша, а вже третя, вона приходила згодом у дім вибачатися перед тіткою Вірою, збагнувши своїми кількома звивинами, що та невинно одурена), побачивши, як відходить Едік, рикнула, мов буйволиця, і двинула вслід за чоловіком. Розтріпана і закривавлена, вона подобала на фурію; Едік же, треба віддати йому належне, миттю почув за собою погоню, озирнувся і чкурнув на всі заставки. Але з чемоданом йому бігти було незручно, хоч той був і напівпорожній, а кидати його, певне, не бажав; окрім того, жінка мчала на нього, як ураган; героїчний Едік таки зважився кинути чемодана і з прудкістю кішки опинився на дереві, очевидно, з досвіду знаючи, що жінка на дерево не вилізе зі скромності або принаймні з дерева він зможе якось оборонитися. Станіслав і всі вуличні хлопці помчав дивитися те кіно, з дворів висипали роззявляки, повставлялися біля хвірток, як барвисті стовпи, а суперниця тітки Віри з маху наскочила на чемодана, розірвала його руками, наче стиглого кавуна, і, верещачи, почала дерти Едікові речі (ось чому в нього їх було так мало) на напрочуд рівні стьожки. Едік же при цьому лишень миролюбно погукував із дерева:
— Не казись, Муся! Перестань!
Але Муся не перестала й тоді, коли подерла на стьожки все, що було у валізі, відтак потовкла її ногами, а що та була картонна, то був їй там і кінець. А потому, тяжко лаючись і проклинаючи, почала збивати Едіка з дерева камінцями, яких хтось заздалегідь, ніби передбачаючи Мусину потребу, насипав тут цілу купу. Едік виявився майже циркачем, бо ухилявся від каміння з чортячою вправністю, репетуючи цього разу: "Брось, Муся!" — і Муся виконувала його щире прохання, щедро обкидаючи камінням, але втрапила в Едіка лише раз, притому в голову; Станіслав пам’ятає, як Едік заверещав на дереві: "Убілі, убілі!" — як в нього по лобі задзюркотіла кров. Муся, певне, подумала, що вона й справді вбила Едіка, і кинулася навтікача. І ніхто її не спиняв, так само, як ніхто не боронив од неї Едіка, а всі тільки стояли, розтуливши роти, й дивилися, з усіма і Станіслав. Едік же зліз із дерева, став, подивився на роззявляк в один і в другий бік, а тоді спокійно, не витираючи крові, подався геть, правда, не туди, куди побігла Муся, а звернув у завулок, який, до речі, вів у тупець. Всі чекали, що він із того завулка вийде назад на вулицю, бо той нікуди не приводив і не виводив, але Едік із завулку так і не вийшов, він навіки пропав і з цієї вулиці, і з їхнього життя, пішовши далі по своїй дорозі в нікуди. Це тяжко вразило романтичну і вразливу душу тітки Віри; вона повалялася в ліжку кілька тижнів, стрясаючи дім риданнями, інколи не просто ридала, а вила, як поранена вовчиця; все обличчя в неї було подерте отрутними Мусиними пазурями — потім на ньому залишилися ледь помітні плями-шрами, властиво, білуваті смуги, які тітка вміло покривала кремами та рум’янами, їх видно було лишень після того, як вона виходила після душу. Заспокоїти Віру не було ніякої спромоги, сестри її і умовляли, й кричали на неї, били, але тоді вона починала істерично верещати, отож усі намагалися з дому розбігтися. Тітка прожила замужем рівно місяць, і це був справді медовий місяць, вони майже не виходили з Віриної кімнати, очевидно, в цей час шлюбний аферист Едік, передбачаючи швидкий кінець краденого щастя, активно обробляв ниву тітки Віри, але його сім’я в ній чомусь не проросло: чи було псоване, чи Едік забезпечувався від ускладенень і стерігся, хтозна? Цікаво, що шлюбну фотокартку тітка Віра в афектовному пориві не знищила, і добре зробила, бо ця фотокартка стала одним із речових доказів, коли Едіка міліція, а властиво його три жінки, зловили і запроторили за ґрати; тільки тоді тітка дістала розлучення, а років зо п’ять вона прожила солом’яною вдовою, а отже, на серйозні стосунки з кимось, коли б їй хтось трапився, зважитися не могла. Згодом їй траплялися чоловіки, але всі авантюрного плану: один згодився жити з нею, не розписуючись, вимагав права приходити й відходити, коли заманеться, — був він любитель чоловічих компаній, займався якимись темними справами і жінкою зв’язувати себе не бажав — його тітки зі скандалом прогнали; Станіслав тоді закінчував музичне училище і мав щастя бачити й ту сцену: тітчин коханець, звали його Володимир, а прізвище якесь російське, Тьоткін, чи що, ішов до виходу через їдальню, втягши голову в плечі і по-злодійському світячи очима, а ззаду на нього наскакувало п’ятеро (Марія була в ув’язненні) тіток і гамселили його кулаками, від чого з його піджачка здіймалася курява. В той час тітка Віра у своїй кімнаті дико верещала й вила аж так, що Станіславові здавалося: в нього полопаються барабанні перетинки. Він вискочив надвір, за ним вискочив із забитою між плечі головою, по-злодійському світячи очима, Володимир Тьоткін, обличчя якого потворила скошена всмішка, за ним вискочило п’ятеро роз’юшених тітоньок, ніби бджоли виганяли із вулика трутня, і лупили, і садили трутня по спиняці, аж доки він не вилетів на вулицю, озирнувся по-злодійському і чесанув як тільки міг швидко. Потім чомусь різко завернув у завулок, з якого не було виходу, бо тітки продовжували за ним гнатися, навіть Людя з перев’язаною (на той час) ногою; на вийсті із завулка тітки стали лавою, перекриваючи вихід, але й цей Вірин залицяльник зник навіки у своїй дорозі в нікуди.
Третій був альфонс, звали його Міша, який не бажав працювати, а згоджувався жити на тітчиному утриманні, навіть обіцяв з нею одружитись — як його проганяли, Станіслав не бачив, бо вже вчивсь у консерваторії, але, очевидно, так само ефектно, очевидно, й цього чекала дорога в тупецевий завулок — тітки в таких речах милосердя не відали.
І ось, нарешті, в проміжку між його приїздами з’явився відставний кагебіст, який так само був рішуче з дому спроваджений, — цього разу зусиллями тітки Марії, і це єдиний раз, коли тітки не були однодушні, Броні останній Вірин залицяльник подобався з ідейних міркувань.
