Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

І знову в його душі зринула музика, все та сама, повторюючи музичні фрази, що лунали в початках її, і прирощуючи до них нове гілля та листя. Дівчинка наближалася до матері, і та повернула обличчя вже до неї, взяла букета й поцілувала малу десь між банти. І знову відчулася волога, з важким повітрям блакитна стіна, і всі інші стіни; Станіслав звівся, витрусив попіл з люльки й пішов назад у дім, де на нього чекала тітка Людя зі своїми скаргами та прореченнями. Незвідь од чого йому стало печально й радісно водночас, бо відчував себе сентиментальним бевдзем і не міг дати собі в тому ради…

Тітка Людя сиділа на тому самому ослінчику і в тій-таки позі, тільки цвів на ній новий халат, що точно повторював халат старий, — той був недбало кинутий на ліжко до іншої одежі, а на ногах у неї пухатіли нові капці — де ділися старі, не було видно.

Станіслав присів навпроти тітки, і з неї відразу ж посипалося тонке цвіркання.

— Ох, Стасику, така я бульна, не уявляєш, яка я бульна, в мене кожен сантиметрик тіла болить і ниє. А думаєш, є в цьому домі, хто б мені поспівчував? Бронька каже, що я придурююсь, а Вірка заявила, нє, ти послухай, що вона заявила! "Ти, — каже, — всіх нас переживеш!" А коли довідалися, що приїдеш, і я теж захотіла на вокзал, щоб тебе стріти, то вони не хотіли викликати таксі, бо хто, мовляв, за таксі платитиме? І тіки коли сказала: заплачу сама, Вірка пішла до сусідів і викликала телефоном таксі. Олька, та прямо сказала: "А чого лізти на того вокзала тобі? Сиди вдома, ми його привезем, ніде не дінеться!" Нє, ти чув таке? Вони тебе зустрінуть, будуть сюди везти на таксі, а мені сиди вдома! Які егоїсти, які егоїсти! Часом прошу: викличіть таксі — хочу в церкву, думаєш, хоч раз послухалися. "Це не таке, — сказала та куряща, — без чого не обійтися! Маєш кімнату, то й молися, скільки влізе, може, каже, менш в’їдлива будеш". Це я, бач, в’їдлива, — її голосочок забринів. — А питуща розреготалась, як та простигосподи, тьху! А тут хіба добре помолишся, коли в мене тільки ця маленька іконочка є.

Іконка висіла на стіні, голубенька, мальована на дошці, на ній було зображено святого Леоніда.

— А чому у вас Леонід? — спитав Станіслав.

— Такий мені попався. А попався, значить, Бог його мені у захист послав, — мовила тітка Людя. — Чи ж я його вибирала?

— Може б, я вам якусь ікону привіз? — спитав Станіслав. — Тепер вони продаються.

— Скільки стоять? — спитала з інтересом тітка Людя.

— Скільки не коштують, але коли вам треба…

— Ні, — сказала, подумавши, тітка. — Хай буде цей. Бо святий, як і чоловік, один має буть у порядної людини, а в кого більше, це вже роз-пус-та! — вона наголосила на останньому слові. — Він мені наравиться. Ти й так на нас забагато тратишся.

— Трачуся, бо є з чого, — мовив Станіслав. — Потреби в мене малі, родини не маю, отож приємно вам догодити.

— А вони, думаєш, цінять? — підвищила раптом голос тітка Людя. — Такі зажерливі стали, скупі, немилосердні, сварливі. Бога не знають, все їм мало, все пельку собі не можуть набити. Одна курить, друга цмулить, третя цукерки пожирає тоннами, четверта — тістечка і торти тихцем наминає, п’ята мамризю ваксує, аж крапає, шоста з романами вилежується. Ти чув, що Вірка хотіла за якогось чудопадла вийти? — гостро спитала тітка Людя. — Нє, тепер скрізь розпуста, і я вірю, що світ цей до загибелі йде. Про Бога всі забули, з церкви святої насміхаються, каяття не відають, тьху, тьху, тьху! Пекло їх усіх пожере! Кипітимуть у смолі, ще й у великому казані.

Вона аж розчервонілася, тітка Людя, лагідні очка стали колючі й палючі, аж іскри сипались, губки гнівно кривилися, і вся вона аж тремтіла з обурення та ненависті.

— Не судіть, тьотю, бо судимі будете! — м’яко, з усмішкою сказав Станіслав.

— Та як не судити, коли навколо таке робиться! Милосердя до кволого та хворого нема, одна одну загризти ладна, одна одній заздростить; знаєш, — вона притишила голос, — у нас часом до бійок доходить. Побачив би, що тоді тут робиться, коли одна одну тусає й лупить. А я така бульна, Стасику, — її очка знову погасли, і в них забриніли сльози, — така бульна, і ніхто мені доброго і співчутливого слова не скаже, ніхто мене, нещасну, й цукерочкою не вгостить — закриються ото по кімнатах і тихцем там кожна чвакає. А я теж жива душа! Вийти з дому, щоб себе чимось побалувати, не можу. Отак я, бідолашненька, й живу. Кожен сантиметрик тільця мого плаче, і болить, і стогне, а вони з мене ще й сміються. Я не придурююся, Стасику, я справді дуже бульна!

І вона раптом заплакала, по-дитячому втираючи очі обома ручками.

— Заспокойтесь, тьотю, — тепло сказав він.

— Ну все! Вибач! Просто в мене нікому розказати, що на душі накипілось. Отак виказати, викинути з себе, бо воно пече, — тітка всміхнулася крізь сльози, і очка її знову лагідно засвітились. — А вони проти мене тобі нічого не наговорили? — спитала раптом насторожено.

— Що проти вас можна наговорити, тьотю? — спитав Станіслав.

— Ну да, я для них як порожнє місце, — гірко сказала тітка Людя. — Є я чи нема, кого це обходить? Бачиш, у мене знову нога поламана! — Підняла хвору ногу, взуту в новенького капчика. — Наговорила тобі, наплакалася, чи ж воно тобі цікаве?

— Мені цікаве все, що стосується цього дому, — сказав Станіслав.

— У тебе життя своє, — зазначила протягло тітка. — А ми всі ступаємо вниз. Туди! — Вона ткнула пальцем у підлогу, на якій стояли її ніжки в нових капчиках.

Його вразила остання фраза. Скинув на тітку очі, але вона вже знову стала спокійна і блага, сині очка її лили лагідне світло, а вуста ледь-ледь усміхалися. Личко було покрите сіткою зморщок, і нова одежа ще більше підкреслювала її ветхість.

— Хай благословить тебе Господь, — сказала тепло, — що ти нами, старими ганчірками, не гребуєш і не погорджуєш…

У цей мент за шибами вдарила злива, в кімнаті відразу ж посутеніло і зробилося морочно. Вони одночасно зирнули у вікно, тітка Людя перехрестилася.

— Це Божий знак! — шепнула вона загадково.

12

Від тітки Люді Станіслав зайшов на кухню, де товклася розпалена й моторна тітка Настуся. Вона повернула до нього червоне обличчя.

— Обід ще не готовий, а ти, певне, проголодався, — сказала вона. — Може, чогось перехопиш?

— Та ні, я ситий. Пропоную поміч!

— То це в домі, повному жінок, мав би іще їсти готувати? — обурилася тітка Настуся.

— Нічого страшного, — сказав Станіслав. — Я звик готувати для себе…

— А тут не будеш! Настрекотали тобі сороки повну голову, наскаржилися і наговорили одна на одну?

— Все нормально, тьоть!

— А ти менше нас слухай! Бо набридне! Адже щоразу ті самі платівки, хіба не так?

— Не зовсім, — сказав він. — Щоразу довідуюся щось нове.

— Що ж нового довідався від тітки Люді? — спитала саркастично.

— Хоч би те, що тітка Олена відбила в неї свого Костю. І що вона з тим Костею вчилася в одному класі.

— А ти цього не знав? Це всім відомо. Через це вона на Лєнку цілий вік шипить. А що довідався від Лєнки? — знову іронічно спитала.

— Що Костя був поет і ви з нею спалили його вірші, коли вдруге заарештували тітку Марію.

— Знаєш, це правда, — тихо сказала тітка Настя. — Чи був він поет, не знаю, але Лєнка принесла мені якісь його рукописи, і ми їх спалили. І добре зробили, бо ще й нас потягали б за те, що чортзна-що переховуємо. Я взагалі переконана, що всі біди від паперу і книг. Отож чим більше їх згорить, тим ліпше для світу.

— Ви як інквізитор, тьотю!

— Не знаю, що таке інквізитор, але коли б не книги і не папери, то наша родина не була б у такому розгромі. Ми ж тут усі каліки, не тільки Людка, не помітив?

— І ні листочка з тих паперів не залишилося? — спитав Станіслав.

— Коли вже мені доручили щось спалити, від того не залишиться ані листочка, — гордо сказала тітка Настя. — Думаєш, могло там бути шось путяще? Та й навіть коли путяще, все одно спалити було треба, раз воно нам загрожувало. Людина цінніша паперів та книг. Глянь на нашу Вірку, що з нею ті романи зробили!

— На жаль, книги й папери — це теж людина, — сказав Станіслав. — Може, навіть безсмертна її частка…

— Маю тут свою думку. Але ша! — вона стишила голос. — Тобі вже треба йти, Бронька возревнує — її черга йти до тебе. І по-моєму, вона підслуховує.

Завмерли й почули ледь позначні кроки, що віддалялися.

— Не бери собі дурного, Стасику, в голову. По-моєму, той Костя був шалапут. Із таких, у кого мозок звихнений. Отож нема чого жаліти тих паперів.

— А що в них було, не примітили?

— Не мала б чого робити! — сказала категорично тітка Настуня. — Пам’ятаю тільки, що дрова були сирі, і я тими паперами зуміла розтопити піч… Йди вже, а то Бронька мені голову зірве. Подумає, що ти мені двічі давав дарунки. Може, зроблю тобі бутерброда? Щоб Бронька бачила: прийшов за бутербродом, а не вдруге дарунки приніс.

— Давайте! — засміявся Станіслав.

Тітка хутко відрізала скибку хліба, намастила маслом і поклала шматочка привезеної ним ковбаси.

Вийшов із кухні, покусуючи бутерброда, і відчув, що збоку на нього хтось ллє потоки погляду. Озирнувся й побачив у дверях кімнати виструнчену постать тітки Броні з мертвим обличчям-маскою, її фіолетове волося фосфоризувало, а очі палали, як розпечені бляшки.

— Ходімте, тьотю Броню, — сказав, відкусуючи бутерброда. — Я, бачите, трохи зголоднів.

На вустах у тітки Броні з’явилася подоба всмішки, вона схитнулася і рушила за ним…

Вікно у Станіславовій кімнаті було розчинене, знову падав дощ, але значно рідший, і повітря виповнилося запахом жасмину та вологої зелені.

— Чудово тут у вас, — сказав Станіслав і запросив тітку сідати.

— Це тому, що приїхав на два дні, — сказала жорстко тітка, — а коли б побув тут довше, тікав би, як із пекла. Коли б була змога кудись відійти, й хвилини тут не протрималася б.

— Чому так, тьоть? — спитав Станіслав.

— Довго говорити, а мало слухати, — багатозначно сказала тітка. Вона невідривно дивилась, як Станіслав витягає подарунки.

— Тут усіляка косметика і туфлі, не знаю, чи підійдуть.

— Ще такого не бувало, щоб від тебе не підходило, — в тітки Броні з’явилася подоба всмішки, "мімічної всмішки", — визначив Станіслав. — Ти що, позаписував наші номери?

— Таке в пам’яті втримати важко, — сказав Станіслав.

Тітка Броня, однак, подарунків не розгортала і за них не дякувала; сиділа на стільці напружена, настовбурчена, а що була облита міражним грозовим світлом, то фіолетове волосся і тут ледь-ледь фосфоризувало, але слабше, ніж у темені коридору.

— Важко в цьому домі живеться? — спитав Станіслав.

— Кошмарно, Стасику.