За чарівною квіткою - Бердник Олесь
Вася зупинився, похмуро подивився на нього.
— Нічого сміятися. Вижене нас дід — тоді засміємось на кутні!..
Далі йшли лісовою стежиною мовчки. Звуки радіо посилювались, ліс рідшав. Нарешті почувся лінивий гавкіт Героя і в світлі місяця забіліла стіна сторожки.
Вася чомусь став навшпиньки, ледве чутно зашепотів:
— Не шуміть, щоб баба не проснулась!
— А може, вона вартує? — боязко запитав Сеня.
— Побачимо. Пішли… А ти, Юлько, катай додому, завтра поговоримо про все…
Але раптом біля воріт спалахнув вогник цигарки і чиясь постать ступила назустріч дітям.
— Невже баба? — злякалась Юлька.
— Добрий вечір, мандрівники! — почувся насмішкуватий голос Колі і в світлі вогника цигарки блиснули веселі очі. — Ану йдіть сюди…
Діти полегшено зітхнули. Вася радісно підскочив до Колі.
— Коля! Баба спить?
— Спить, — засміявся Коля. — Так де ж це ви були?
— Скарби шукали, — похнюпився Вася. — Тільки не вийшло…
— Як не вийшло? Які скарби?
— А так… — Вася витягнув коробочку з кишені і відкрив її. — Ось дивись, ми піймали, думали, що це квітка папороті, а це…
— Жук-світляк, — підморгнув Коля. — Он воно що! Так у вас нічого не вийшло?
— Угу!..
— Угу! — перекривив Коля. — Не порадились зі мною, от і осоромились, вчені-мандрівники!..
— А хіба можна знайти? — здивовано запитав Сеня.
— Можна, — таємниче сказав Коля.
— Як? — радісно писнула Юлька, підсовуючись ближче. Діти вже забули про пережиту невдачу, надія знову загорілась в їх серцях.
— А справа в тому, дурненькі, що квітка папороті цвіте тільки на Івана Купала. Це свято таке. Ви ж чули, як баба розповідала?
— Ну? — нетерпляче сказав Вася. — Ми і ходили на Івана Купала!
Коля замислився, ніби підраховуючи, потім відповів:
— Сьогодні у нас що? Понеділок? А Івана Купала — через два дні, в четвер. Вам баба неправильно сказала, помилилась. Опівночі в папоротнику біля лисячих нір буде цвісти квітка. Справжня, я не така, як оце ви спіймали…
Вася з торжеством стусонув Сеню під бік.
— Чуєш? А ти говорив…
— Не перебивай! — обірвав його Коля. — Якщо вам вдасться побачити квіточку, разом кричіть: "Кара, марати́! Квіточко, лети! Кара, марати́! Квіточко, лети!"
— Кара, марати́! Квіточко, лети! Кара, марати́! Квіточко, лети, — задихаючись від хвилювання, повторили діти. Коля схвально кивнув головою.
— Правильно! Потім вони повинна полетіти. Ідіть за нею. Я чув од старих людей: той, хто піде за квіткою, зустріне різні чуда і страхи. Треба не боятися!
— Ми не будемо боятися! — тріпнув своїм вихром Вася.
— Глядіть же! — погрозив Коля пальцем. — Візьміть з собою лопату… Якщо знайдете скарби, бережіть їх.
— А ти хіба не підеш з нами? — запитала Юлька.
— Ні! В мене роботи багато, ніколи. Але сподіваюсь, що ви й мені скажете, де скарб і який він…
— Аякже! — вигукнув Вася. Він затанцював навколо Юльки, потім схопив Сеню за поперек і підняв його.
— Тихо, баба проснеться! — попередив Коля. — Марш всі додому і запам’ятайте: в ніч з четверга на п’ятницю, рівно о дванадцятій годині ночі. Тільки нікому ні слова. Ясно?
— Ясно, — прошепотіли діти. Юлька, потиснувши руку Васі побігла до села, а Вася і Сеня почали навшпиньки підкрадатися до відчиненого вікна. Коля, загадкою посміхаючись, дивився їм вслід. На сході рожевіла зірниця…
ЗА ЧАРІВНОЮ КВІТКОЮ
Нестерпуче довго тягнулися два дні. Баба Оришка не взнала про нічні пригоди своїх онуків і була задоволена їх поведінкою. Вона навіть попросила діда Левка, щоб той узяв їх у ліс. Дід згодився.
В середу ранком він повів їх на поруб, де бригада лісорубів чухрала гілля і здирала кору з повалених сосен. А потім Вася попросив діда, щоб той показав їм лисячі нори. Це було зовсім недалеко від сторожки, серед глиняних урвищ. Все узгір’я там заросло густими кущами терну і суцільним морем темно-зеленої папороті. Вася з Сенею перезирнулися. Саме тут, як говорив Коля, і треба шукати квітку…
Останню ніч хлопці майже не спали. Вранці вони хотіли добитися в комору до Колі, але він зачинив двері перед самим їх носом, незадоволено буркнувши:
— Ви що — забули, що я вам говорив?.. Анічичирк! Сидіть тихо і готуйтесь!..
Повільно минав день. Васі просто хотілося підштовхнути сонце, щоб воно скоріше заходило. Він розшукав у повітці стару саперну лопатку, потім збігав до річки, де побачився з Юлькою і домовився, що зустрінуться вони знову біля трьох сосен.
День згасав. На дніпровські луки впала блакитна імла, над лісом покотив ніжно-прозорий туман. На небі спалахнули перші зорі…
Хлопці лягли спати рано, щоб притупити пильність баби. Але сон не йшов. Сеня для більшого враження почав хропіти. Скоро баба Оришка полізла на піч. Пройшло з півгодини. Вася підвів голову, прислухався. Десь у запічку співав цвіркун, на стіні міцно цокав годинник. Баба мирно сопіла, закутавшись рядном.
— Пора! — прошепотів Вася…
Обидва хлопці одягнули на себе теплі куртки, бо ніч могла бути холодною. Вася хотів спочатку йти босим, але Сеня умовив його взутися: поночі можна було наколоти ноги… За хвилину хлопці вже вискочили за ворота, взявши з собою лопатку.
Незабаром вони підкралися до трьох сосен, спустилися в бурчак. Юлька ждала там.
— Батько мене попередив, що буде прив’язувати до ліжка, коли я ще раз піду вночі у ліс, — засміялась дівчинка. — А я, знаєте, що зробила?.. Поклала під ковдру велику таку ляльку з кожуха, а сама сюди!
— Хитра, — похвалив Сеня.
Вася нетерпляче махнув рукою.
— Треба поспішати. Вже одинадцята година. Ми можемо не втрапити до лисячих нір…
— Тут я знаю, — запевнила Юлька. — Сто раз ходила…
Вилізши з бурчака, діти пішли покрученою стежкою між дерев. З кожною секундою темнішало. Десь далеко, очевидно в селі, тьохкав соловей. В темноті ухнув пугач. Сеня схопив Васю за руку, спіткнувшись об корінь.
— Не спіши, — попросив він.
— Боїшся? — огризнувся Вася. — І коли я тебе одучу боятися?..
— Тихо, хлопці, — озвалася Юлька. — Ми вже біля нір.
Вони зайшли в таку гущавину, що стало зовсім темно. Внизу, в долині, загавкала лисиця тонким противним голосом. Мабуть, вона почула людський дух. Вася зупинився на краю широкої галявини. Тут дерева були зрубані, від них залишилися тільки товсті трухляві пеньки.
— Коля говорив, що треба ждати тут, — прошепотів Вася. — Бачите, яка тут папороть, мов ліс! Сідайте на землю і дивіться…
Юлька зірвала пучок трави, понюхала.
— Фіалки, — здивувалась вона. — На, понюхай!..
— Я тебе понюхаю, — розсердився Вася. — Дивись за квіточкою…
Юля ображено одвернулась.
— Ще ж дванадцятої години нема!..
— Ну й що ж! Готуйтесь!.. І пам’ятайте, що які б страхи не з’явились — не бійтесь, не тікайте. Пам’ятаєте, що говорив Коля? Юлька, не побоїшся?
— Я? — сплюнула дівчинка. — Ха!
Це в неї було ознакою найбільшої зневаги.
— Вірю, вірю, — заспокоїв її Вася. — А ти, Сеню?..
— По… постараюсь, — заїкаючись, промимрив Сеня.
— Гляди, — пригрозив Вася. — А то я з тобою тоді порахуюсь по-своєму!..
Над лісом попливли далекі мелодичні звуки дзвону. Діти насторожились. Здавалось, ніби тьма насунулась, придушила їх до землі. В уяві мимоволі виникли казкові привиди бабусиної легенди. Юлька притиснулася до хлопців. Її рука легенько дрижала. Сеня не дихав.
— Вісім… дев’ять… десять… — схвильовано рахував Вася. Нарешті ударила дванадцята година!
— Північ! — здавленим голосом прошепотіла Юлька.
І в ту ж мить посеред галявини спалахнуло яскраве світло. Сеня скрикнув. Над кущами папороті піднялося щось подібне до пучка вогню, замерехтіло різними барвами.
— Вона! — несамовито крикнув Вася.
— Кара, марати́! Квіточко, лети! Кара, марати́! Квіточко, лети! — навперебій загукали діти.
"…ти …ти …ти!" покотилася похмура луна попід високими дубами і завмерла в долині.
Квіточка наближалася до них. Друзі не зводили з неї очей. Це був не жук-світляк, як минулого разу, не обман! Це була справжня чарівна квітка папороті, як у казці! Ясно можна було бачити тремтливі, прозорі, палаючі синім вогнем пелюстки і зеленкувату луску на довгій чашечці внизу. Від квітки линуло дивне шипіння…
— Коля не обдурив, — ахнув Вася. — Квітка справжня!
Квітка наблизилася до дітей і повернула назад, мов запрошуючи йти за нею. Вони зірвалися з місця і захоплено побігли за чарівним вогнем…
ЧУДЕСА
Обминаючи кущі, вогняна квітка попливла в долину. Діти, не розбираючи дороги, мчали за нею. Юлька набила собі ґулю на лобі об стовбур дерева, Сеня два рази падав, зачепившись за пеньки, але ніхто не звертав на це уваги. Не було страху перед темрявою, густим лісом і незвичайністю дивної мандрівки. Тремтливий огонь квітки, мов чудодійним магнітом, тягнув дітей за собою все далі і далі, в глибину лісу.
Квітка вела себе, наче жива істота. Вона зупинялася, коли хто-небудь падав або затримувався, обминала пеньки, ями і густі кущі. Коли стало дуже темно, з середини квітки вдарив тонкий промінь світла і осяяв шлях попереду. Тепер діти бігли впевненіше.
Нарешті, Сеня не витримав. Він незадоволено пробурмотів:
— Скільки можна летіти? Так вона заведе нас хтозна-куди!..
— Мовчи! — засичав на нього Вася. — Хіба ти забув, що говорив Коля?
Але квітка ніби почула скаргу Сені і сповільнила політ. Ось у промені світла показалась глиняна круча. З неї звисало коріння двох столітніх дубів, крони яких танули в нічній пітьмі. Біля самої кручі квіточка раптово згасла. Перехід від світла, яке вона випромінювала, до повної тьми був такий разючий, що Юлька скрикнула.
— Квітка зникла, — прошепотіла вона. — Куди вона поділася?
— Зачекай, — стиснув руку дівчинці Вася. — Може, щось зараз буде!
Було чути, як Сеня цокає зубами від страху. Але Вася тепер не лаяв брата, бо і в самого поза шкірою бігали мурашки. Кілька хвилин діти очікували, сторожко вдивляючись в пітьму. Вони чекали, що ось-ось квітка знову спалахне чудесним полум’ям і тоді зникне страшний ворожий присмерк. Сеня присів і ледве чутним голосом шепнув:
— Дивись… там…
— Що там? — запитав Вася.
— Стоїть хтось!..
— Де? — схвильовано озвалася Юлька.
— Лівіше того місця, де була квітка… Ворушиться!..
Вася і Юлька уважно пригляділись. Справді, там колихалася якась тінь. Здавалось, ніби з-під кручі виповзає дивовижна потвора, простягаючи до дітей свої щупальця. Але минали хвилини, а потвора не наближалась.
