За чарівною квіткою - Бердник Олесь
Бачиш, ворушиться, піднімається на хвіст!
Юля раптом тихенько засміялася, затуливши рота долонею.
— Хлопці, це не гадюка!
— А то!
— Жовтобрюх! Такий здоровий вуж!
— Ну?
— Їй-богу!
— А хто ж плакав?
— Не знаю…
Жовтобрюх — товщиною в руку, рябий жирний вуж — піднявся над травою, покрутив плескатою головою і роззявив пащу. Між тонкими зубами звивався роздвоєний меткий язик. Вуж задрижав, знову пронизливо засвистів. У відповідь пролунав дитячий крик. Діти здивовано повитягували голови, намагаючись побачити, що там таке. Юлька підбігла ближче.
— Жаба! — заявила вона здивовано.
Справді, навпроти жовтобрюха сиділа, розчепірившись, велика зелена жаба і з надривом кричала. Вона поволі посувалась назустріч вужу, прямо в його відкритий рот.
— Диви, дурна, сама лізе, — прошепотів Сеня.
— Це він її загіпнотизував, — сказала Юлька.
Жаба зробила відчайдушний ривок і попала в роззявлену пащу жовтобрюха. Вася не витримав, одним стрибком він подолав відстань до змії і вдарив її лопаткою по шиї. Тіло вужа почало шалено звиватись. Жаба випала з пащі і зашкутильгала геть. Сеня і Юлька підійшли ближче і з цікавістю розглядали огидного плазуна, який, здригаючись, конав.
— Ніколи нам забавлятись, — сказав Вася. — Пішли, бо ми й до ночі не встигнемо! Коли б дощу не було…
Слова Васі могли справдитися. Сонце пекло немилосердно. Листя на деревах не ворушилося. В небі утворювались прозорі хмарки, вони об’єднувались і скупчувались над лісом.
Мандрівники поспішали. Стежка вела їх понад очеретами. В одному місці з кущів вискочила лисиця. Вона побачила дітей, спокійно поглянула на них хитрими очицями і, привітно махнувши рудим хвостом, зникла серед осоки.
— Хитра, — пробурмотів Сеня. — Знає, що в нас нічим стріляти…
Скоро перед ними виріс калиновий гай. На гілках звисали важкі кетяги ще зелених ягід. В листі цвірінькали горобці, десь лічила роки зозуля. Нарешті зарослі калини кінчились. В дітей з вуст зірвався вигук захоплення. Прямо перед ними на горбку виростали з густої трави важкі брили каміння. Кілька каменів утворювали своєрідну печеру, отвір якої чорнів проти сонця. Біля печери росли три в’язи — старі, покручені, з численними бородавками на стовбурах. Каміння було увите хмелем і покрите зелено-жовтим мохом. А ліворуч, під розлогою вербою, било вгору прозоре джерело. Вода падала вниз маленьким фонтаном і стікала в болото.
— Бездонна криниця! — крикнула Юлька.
— Прийшли, хлопці! — переможно вигукнув Вася. Всі троє наввипередки кинулися до отвору серед каменів. Вася вбіг першим. В печері було темно, склепіння нависало низько і треба було згинатись.
Не встиг Вася зробити двох кроків, як в печері спалахнуло примарне блакитнувате проміння. Протилежна стіна печери зникла. На її місці заблищало всіма кольорами дорогоцінне каміння. Переливалися холодним вогнем кристали червоних рубінів, голубих топазів, на стінах звисали густими гірляндами перли і корали, цілі снопи іскор випромінювали великі алмази.
Діти кілька хвилин мовчали, вражені до краю. Вони навіть не вірили, що це їм не сниться, що ось тут, перед ними, посеред лісового болота, недалеко від села, захований такий чудесний скарб…
— Хлопці, — прошепотіла Юлька, тремтячи від хвилювання, — а що ж ми будемо робити з цим скарбом?..
— Розкажемо Колі, — обізвався Вася. — Він порадить…
— Вчених треба сповістити, — додав Сеня.
Вася не витерпів і кинувся вперед, щоб краще роздивитися дорогоцінності. Сеня і Юля рушили слідом.
Але не встигли вони зробити й кроку, як світло в печері згасло. Сяйво скарбів пропало, наче його й не було. Навколо нависав похмурий морок. Юлька тихенько зітхнула.
— Знову якась чортівня, — пробубонів Вася. — Що таке? Ану, Юлька, давай сюди сірники!..
Дівчинка знайшла коробку і подала її Васі. Чиркнув сірник. В вогкій напівтьмі показались нерівні стіни з пасмами сивих грибків. Там, де тільки що діти бачили дорогоцінності, була глуха стіна. Сірник догорів. Знову стало темно.
— Світи другий, — не дихаючи, шепнула Юлька.
Вася засвітив. Все залишалось по-старому. Пуста, холодна, заросла мохом печера — і ніяких скарбів. Діти зачудовано перезирнулися, тривожно оглянулися навколо.
— Ти бачила? — тихо запитав Вася у Юльки. — Адже був скарб…
— Бачила, — підтвердила дівчинка.
— І я бачив, — озвався Сеня.
— Давайте вийдемо, подумаємо, — запропонував Вася. — Тут якась таємниця…
Та тільки мандрівники ступили кілька кроків до виходу, як знову в печері спалахнуло проміння, зникла протилежна стіна і на її місці засяяли, заіскрились дорогоцінності. Вася кинувся назад. Дорогоцінності зникли. Повернувся до виходу — знову з’явилися.
— Зачарована печера, — прошепотів Вася. — Це ясно!..
Сеня тремтів, ніби від холоду. А Юлька несміливо показала рукою на невеликий камінь, що стояв в глибині печери.
— Вася, поглянь, там щось лежить…
Вася засвітив сірник, нагнувся над каменем, схопив якийсь блискучий предмет. Це була прозора скляна трубка, закрита з обох боків. Очі хлопця заблищали нестримною радістю.
— Вийдемо надвір. Мабуть, тут усе сказано!
Діти нетерпляче вискочили з печери. Юлька благаюче вчепилася в рукав Васі.
— Скоріше відкривай!..
Вася ножиком обережно відколупав смолу, потягнув за кінець білосніжного паперу, що був скручений в трубочку. Листок пружно розгорнувся. Блиснули золоті букви.
— Що? Що там? — наперебій закричали Юлька і Сеня.
Вася ковтнув слину, ніби йому невистачало повітря і схвильовано прочитав:
— "Скарб зачарований…" — Він урочисто подивився на товаришів. — А що я вам казав?.. Читаю далі… "Здобути його зможе тільки той, хто пройде до кінця Велику Дорогу…"
— Як, як? — не зрозуміла Юлька.
— "Здобути його зможе тільки той, хто пройде до кінця Велику Дорогу…"
Оченята Юльки округлилися.
— Знов якась загадка! Що це за Велика Дорога?..
— А звідки я знаю, — знизав плечима Вася. — Сама бачиш — тут якась таємниця!..
— І більше тут нічого не написано? — розчаровано запитав Сеня.
— А тобі мало?.. І так, знаєш, скільки таємниць треба розгадати?!
Юлька з сумнівом похитала головою.
— Самі не розгадаємо! Треба Колі про все розповісти! Він розумний!..
— Правильно! — підтримав її Вася, ховаючи листок з заповітом за пазуху.
Раптом Юлька схопила Васю за руку.
— Голос! Ти чуєш?..
Діти прислухались. Справді, від трьох в’язів чувся протяжний голос. Не можна було розібрати, що він говорив. Але кілька слів повторювалось. Вася не витерпів і підбіг до старого в’яза. Слова почулися виразніше. Вони линули десь згори.
— Повертайтеся додому! Повертайтеся додому! — повторив голос. Тепер ці слова розібрали і Юлька і Сеня.
Діти принишкли.
— Знову квіточка? — прошепотів Сеня.
— Може, й квіточка! — відповів Вася. — Голос чути зверху… Значить, треба йти додому. Ну, хлопці, розповісти про все в школі — нізащо не повірять!..
— А не повірять! — згодилася Юлька.
— Ну, пішли… А то справді не встигнемо до ночі. Та й їсти хочеться, кишки до спини прилипли… і хмари чорні, буде гроза…
Ще раз поглянувши з жалем на печеру, на крони столітніх в’язів, на прозорий струмінь Бездонної криниці, діти рушили назад.
ТРЯСОВИНА
Мандрівники минули калиновий гай, болото і знову вступили в дрімучий ліс. Витягаючи з волосся та одежі реп’яхи і колючки, Сеня і Юлька йшли за Васею, який впевнено крокував по стежині.
— Через годину будемо дома, — заявив Вася.
Але минуло близько години, а зарослі ставали все густішими. Крім сосни і ялини, з’явились дуби, берези, осики і дикі груші. Крони дерев угорі майже зовсім закрили небо, і внизу, серед густих кущів терну, глоду та шипшини, було темно, як після заходу сонця.
Діти зупинились, розгублено оглядаючись.
— Стежки нема, — обізвався Сеня. — Ми, мабуть, не туди йдемо… Щось не те…
— "Не те"… — перекривив Вася. — Сам бачу, що не те! Ми збилися з дороги! Кудись треба повертати. А куди?..
Тепер уже йшли сумно, з похнюпленими головами. Все густішими ставали кущі. Вася нишком оглядався навколо, щоб товариші не помітили. Він давно зрозумів, що вони не втраплять додому, бо зовсім заблудилися. В небі з’явилися темні хмари, закрили сонце і не можна було розібрати, де схід, а де захід.
Сеня почав сопіти носом. Це в нього означало хвилювання. Юля смикнула його за куртку.
— Нічого сопіти! Теж мені піонер! Заблудилися і виблудимося!..
— І нічого не заблудилися, — одрізав Вася, втомлено зупиняючись коло велетенського дуба.
— Ну, ти мені не говори, — миролюбно перервала його Юлька. — Я добре бачу…
— Боятись нічого, — несподівано бадьоро вкинув слово Сеня. — Цей ліс тягнеться в ширину всього на сорок кілометрів. Пам’ятаєш, дід Левко говорив! Куди-небудь та вийдемо…
— От спасибі! — іронічно скривився Вася. — Зовсім заспокоїв…
Вгорі раптово пролетів вихор, рвучко сколихнув верховіття дерев. Ліс зашумів тривожно, загрозливо. Стало темно, небо затягнулось грізною чорно-синьою хмарою. Десь далеко прокотився грім.
— Ой як цікаво, — застрибала Юлька, плетучи в долоні. — Гроза в лісі!..
Сеня знизав плечима.
— Ось як прополоще тебе до кісток, тоді будеш радіти!
— Треба знайти захист, — рішуче сказав Вася. — Нас, мабуть, будуть розшукувати. Переждемо грозу! Потім, може, й самі виберемося…
І він швидко закрокував уперед. Інші, не сперечаючись, поплелися за ним.
Впали перші великі краплі дощу і залопотіли по спинах мандрівників. Трава навколо і листя дерев заблищали в присмерковому освітленні. Діти, щулячись, побігли під захист великого крислатого дуба, який стояв недалеко від них. Його віти поки що не пропускали води, і під стовбуром було сухо.
— Що ж тепер будемо робити? — запитала Юлька.
— Не пропадемо, запевнив Вася. — Дід уже нас шукає, це точно!
— Їсти хо… — не вимовляючи слова від холоду, озвався Сеня. Юлька ковтнула слину.
— Може, ти ще що-небудь "хо"? — обурився Вася. — Мовчав би вже краще! Раз тонкошкірий — не треба ходити в подорожі!
Сеня винувато шморгнув носом і замовк. Розмову дітей перервав сліпучий зигзаг блискавки, який спалахнув прямо над головою. В ту ж мить оглушливо загуркотів страшний грім. Юлька затулила пальцями вуха, хлопці заплющили від страху очі. Стало зовсім темно, дощ перетворився на зливу. Здавалося, що з неба ллється ціла ріка, а серед її течії блискавично проносяться золоті в’юни-риби, з тріском розтинаючи воду.
Сухе коло під дубом поступово звужувалося, потім листяний покров не витримав, і потоки води полилися прямо на дітей.
