За чарівною квіткою - Бердник Олесь
А відносно птахів — нічого сказати не можу! Нема, подивіться самі…
Вася недовірливо озирнувся, заглянув під ліжко, під стіл.
— А я ж чув! Правда ж, Сеню, ми чули?..
Сеня ствердно хитнув головою.
— Правда! Горобці і ворона!..
— Ти, Коля, обманюєш, — образився Вася. — Заховав птахів і не хочеш показати!..
— Чесне піонерське, не ховаю! — пожартував Коля. — А от, може, догадаєтесь самі? Га?
— По телевізору передавали щось про птахів! — радісно вигукнув Сеня. — Вгадав?..
— Не вгадав! — розвів руками Коля. — Такої передачі не було!.. Але трохи ти маєш рацію!
Вася, який нишпорив поглядом по столу, раптом побачив щось цікаве. Вів схопив кілька великих фотографій, здивовано почав розглядати їх. Сеня приєднався до нього. На першій фотографії була зображена стара вовчиця з маленькими вовченятами. Одне вовченя ссало матір, два других — головаті, смішні — боролися. Навколо виднілися білі кості різних тварин. Вовчиця лежала зі своїм виводком в якійсь печері, кущі калини нависали згори, ніби огортаючи звірів красивою рамкою.
На другій фотографії хлопці побачили двох кабанів. Величезні горбаті самці скажено впилися один в одного іклами, по їх мордах текла кров, грязь з-під ратиць розліталась в різні боки. Недалеко від них, посеред болота, стояла дика свиня з маленькими брудними поросятами і спостерігала бій.
— Подобається? — почувся голос Колі. — Знімки зроблені в лісі!
— Неправда! — вигукнув Вася. — Це ти в зоопарку зняв!
— Ні, в лісі. Де ти бачив у зоопарку болото, або кабана і поросят разом, або бій кабанів? Або вовчицю з вовченятами в печері?..
— А й правда, — прошепотів Сеня. — Я часто бував у зоопарку і не бачив такого…
— Колю! Так де ж ти все це бачив? — благально запитав Вася. — Це ж дуже цікаво!..
— Авжеж, цікаво! Але поки що я вам цього не скажу!
— Знов "не скажу"! — образився Вася. — А що ти тут майструєш?.. Покажи… Оце що в тебе накрите папером?
— Так, — ухильно відповів Коля. — Дещо винаходжу! Я ж працюю в Політехнічному інституті!..
— Я знаю, — втрутився Сеня. — Коля скоро буде вченим… Мені мама казала…
— Може й так, — підтвердив Коля. — А тепер у мене до вас є пропозиція: хочете допомагати мені?
— А що треба робити? — запитав Вася.
— Ну ось тут, у хатині… Дещо принести, подержати, — допомагати, що попрошу! Досліди різні будемо робити! Потім вам це в школі здасться!..
Вася розчаровано одвернувся від нього.
— Нам в школі набридло на уроках займатися всякими дослідами. Ми більше про мандрівки мріємо, про цікаві пригоди…
— Та я вам цікавіше покажу, ніж ви мрієте! — пообіцяв Коля.
— Обманюєш все, — сердито відповів Вася. — У нас є цікавіше!.. Таке, що ти ахнеш!
— Що ж воно таке? — іронічно запитав Коля. Вася застережливо подивився на Сеню, погрозив пальцем. Той мовчки кліпнув очима.
— Ну, раз не хочете допомагати мені, то марш звідси! — розсердився Коля. — Мандрівники! Побачимо, які ви мандрівники!..
Він встав і, не церемонячись, випхав хлопців у сіни. Двері зачинились. З середини клацнув гачок.
ПЕРША ВИЛАЗКА
За вікнами глухо шуміли високі сосни, інколи чувся гавкіт Героя. Вася тихо підвівся на канапі, одчинив вікно. Надворі ледве-ледве білів паркан, і високо над деревами у промінні місяця, який уже зійшов, мчали розірвані вітром хмари. Пора йти. Скоро має зацвісти квітка папороті!..
Вася підкрався до канапи, де спав Сеня, доторкнувся до його плеча. Той злякано схопився, закліпав повіками.
— Га? Що?
— Пора! — прошепотів Вася.
— Куди? — ніяк не міг добрати Сеня.
— Ти що — забув? За квіткою!..
— А! — нарешті згадав Сеня. — Зараз!
Він встав з канапи, натягнув штанці. Через хвилину хлопці вже перелізли через лутку вікна і тихцем, навшпиньки, побігли попід стіною.
Десь недалеко загавкав Герой, аж залящало в вухах. Очевидно, він почув їх.
Вася і Сеня взялися за руки і злякано чкурнули прямо до села через густу посадку. Незабаром вони добігли до хати, оточеної садком, де росли сливи й вишні. Тут жила Юлька — їх нова знайома.
Хлопці перебралися через перелаз, пробігли садовою стежкою і підкралися до хати. Одне вікно було відкрите. Звідти виглянуло обличчя дівчинки. Це була Юлька.
— Ну що? — прошепотіла вона. — Я давно жду…
— Пішли, — махнув рукою Вася. — Тільки тихше…
Юля вискочила з вікна і засичала, стрибаючи на одній нозі.
— Цить, — зашипів Вася. — Розбудиш…
— Та я в кропиву попала, — пропищала Юлька.
Від копиці сіна загавкав басовитим голосом собака.
— Скоріше, а то батько почує, — злякано шепнув Сеня.
Вася схопив Юльку за руку і кинувся до лісу. Зашелестів густий бур’ян.
— Хто там? — почувся хрипкий голос від сіновалу. Друзі присіли і, переглядаючись, замовкли.
— Це мій дід, — витиснула, нарешті, з себе Юлька. — Ночує на сіні. Він нас спіймає!..
— От ще, — зневажливо відповів Вася. — Не на таких напав. Стрибаємо через лісу. Так буде цікавіше! Більше пригод… Ану, Сеня, давай ти перший!..
Сеня підстрибнув, схопився руками за край ліси, але підтягнутися не зумів. Він висів, теліпаючи ногами.
— Ну чого ж ти. — підштовхнув його Вася. — Лізь!..
— Я не підтягнусь! Важко! — плаксиво відповів Сеня. — Зараз упаду!..
— А ще мандрівником хочеш бути! — єхидно прошепотів Вася. — Стривай! Стань на мої плечі!..
Вася підсунув свою спину, і Сеня, ставши на плечі брата, піднявся до рівня ліси.
— Стрибай!..
Крекнувши, Сеня зник на тому боці. Щось тріснуло, потім почувся приглушений удар, стогін.
— Наче мішок з просом, — засміялася Юлька.
— Побачимо, як ти, — озвався Вася.
Але Юлька, мов кішка, в одну мить видряпалася нагору і легко зіскочила на той бік. За нею переліз і Вася. Сеня вже стояв на ногах і чухав побиті місця.
— Штани порвав, — хникав він, шморгаючи носом.
Юлька і Вася засміялися.
— Хто там? — донеслося знову від воріт. Біля хати почулися голоси. Один з них належав батькові Юльки.
— Бігом! — скомандував Вася.
Друзі разом кинулися в кущі. Пробігли з півкілометра посадкою, а потім лісом, і, нарешті, зупинились, важко дихаючи. Прислухалися…
Від села не доносилося ні звуку. Тільки десь біля річки нявкав кіт. Навколо тихо, сумно шелестіли кущі, урочисто дзвеніли сосни. Місяць зник за густою пеленою хмар, і тьма стала зовсім непроглядною. Сеня злякано озирався навколо. Він ніколи не бував у лісі вночі, і взагалі бачив його тільки в кіно. Темні стовбури, що поважно хиталися під поривами вітру, здавалися йому казковими примарами. Але така урочистість, така величність була в навколишній природі, що страх у дитячій душі проходив. Вася оглянувся.
— Оце скрізь хащі папороті. Будемо шукати квітку тут…
— А як ми и будемо шукати? — схвильовано запитала Юлька.
— Дуже просто. Засядемо в кущах і будемо дивитися. Скоро дванадцять. Як тільки настане північ, вона мусить обов’язково зацвісти.
— А що будемо з нею робити?
— Ось дивись. — Вася вийняв з кишені коробочку, обклеєну різнобарвною соломкою. — Я приготував. Сюди ми її покладемо.
Десь здалека долинув дзвін: то на старій дзвіниці в селі сторож відбивав години. Одночасно по радіо пробили кремлівські куранти.
— Зараз північ, — прошепотів Вася. — Дивіться уважно…
Гучні удари годинника рознеслися над лісовими хащами, завмираючи в дніпровській долині. Потім почулися звуки гімну.
Темні кущі папоротей ледве колихались. Вони досить чітко вирізнялись серед заростей глоду і шипшини, але скільки друзі не напружували зір, вглядаючись у нічний морок, вони не бачили ніякої квітки. Так пройшло майже півгодини. Стало прохолодно.
— Я ж казав, що нема ніякої квітки, — не стерпів, нарешті, Сеня, поцокуючи зубами від і холоду.
— То й нічого було йти, — одрізав Вася.
— Стійте, хлопці, — схопилася Юлька. — Он і щось блищить…
— Де? — зірвався на ноги Вася. — Де?
— А он — лівіше — бачиш?
Справді, біля підніжжя велетенського дуба, під кущем гіллястої папороті, серед повної тьми з’явився рожевий вогник. Він то затухав, то знову розгорався, переливався казковим холодним полум’ям.
Діти затамували подих, перезирнулися.
— Бачиш? — запитав Вася, смикаючи Сеню за руку.
— Бачу, — ледве чутно відповів той.
— А ти не вірив! Біжимо…
Всі троє зірвалися з місця і побігли до дуба, де горів вогник чарівної квітки. Але раптом квіточка зрушила з місця і попливла в повітрі.
— Що це? — злякано зупинилася Юлька.
— Так воно й мусить бути, — заспокоїв Вася. — Ти ж чула, як бабуся говорила? Квіточка показує, де закопані скарби… Я знаю заклинання! Слухайте… Вона зараз прилетить до мене…
— Ну? — здивувався Сеня. Від його сумнівів не залишилося й сліду.
— Правду кажу, — запевнив Вася. Він став у позу, простягнув руку до вогника, який кружляв над кущами шипшини, і замогильним голосом промовив:
Квітко, стій і не лети!
Все навколо освіти
Під землею і водою…
Зупинися наді мною…
Рожевий вогник безшумно пролетів над головами дітей і став описувати кола вгорі. Юля сплеснула в долоні,
— Дивись! Заклинання допомогло!..
Вогняна квіточка опустилася нижче. Вася подав коробочку Юльці.
— Тримай відкритою. Тихо!..
Ось вогник уже зовсім близько. Чути легеньке дзижчання, ніби від великої мухи. Вася націлився і схопив квіточку обома долонями. В наступну мить вогник попав до коробочки, яку Юлька блискавично закрила,
Друзі радісно перезирнулись. Квіточка, чарівна квіточка в їх руках! Тепер вони можуть здобути незліченні скарби!..
— От якби вона помагала вчити уроки, — мрійно прошепотів Сеня,
— Диви, чого захотів, чмихнула Юлька. — Ну давай, Васю, випускай та підемо за нею…
— Зараз! — радісно відповів Вася.
Та раптом недалеко від них зашелестіли кущі, почувся гавкіт собаки. Блиснув промінь ліхтарика і освітив розгублених дітей.
— А! Ось де вони! — пролунав торжествуючий голос баби Оришки, і її товста смішна постать з’явилася з-за кущів. — Від мого Героя ніхто не сховається!..
Герой нюхнув ноги трьом мандрівникам і, запитливо дивлячись на бабу, зупинився, теліпаючи хвостом.
— Що ви тут робите? — гримнула баба. — Чого в лісі шляєтесь? Діду! Ану подивися на цих гостей! Не пройшло ще й двох днів, а вони мені і вже всі печінки перевернули.
З-за широкої спини баби виступив дід Левко. Його кругле обличчя в рамці білої бороди і вусів, і на превеликий подив, посміхалось, очі під стріхами брів іронічно примружувались.
— Ну, здрастуйте, горобці! — весело промовив він.
Вася і Сеня повисли на його міцних руках, і поцілували в бороду.
— Що, шибеники, подорожувати вночі зібралися? — насмішкувато запитав дід.
Діти були захоплені зненацька і не могли знайти відповіді.
