За чарівною квіткою - Бердник Олесь

Вася задоволено засміявся.

— Все як слід, — сказав він. — Читаємо далі… "Підійди до сосни"…

— А чого там все — "підійди", "стань"? Хіба ти один? Нас же троє? — розсердився Сеня.

Вася відмахнувся від нього.

— Ото чудний! Перестань. Хіба той, хто складав план, знав, скільки нас буде?

Сеню задовольнила така відповідь, і він замовк.

— "Підійди до сосни, — продовжував Вася, — і відміряй сорок вісім кроків на південь, тобто до кручі…" Пішли до сосни і будемо міряти…

Друзі хутко вибралися на кручу і підійшли до сосни. Напівпіщаний ґрунт навколо був покритий жовтими голками хвої і шишками. З піску, біля самої сосни, стирчав велетенський червоний мухомор. Повернувшись обличчям до кручі, Вася скомандував:

— Міряйте сорок вісім кроків.

Юлька запитливо поглянула на Васю.

— А яких кроків? Цей план розрахований, мабуть, на дорослих людей. Треба ступати широко…

— Правильно, — погодився Вася. Він, загрузаючи в піску, почав відмірювати відстань. Юлька і Сеня йшли позаду і рахували. Біля великого куща калини, над самою кручею, друзі зупинилися.

— Сорок вісім, — заявив Вася. — Читаємо далі… "сорок вісім кроків…" Так… А далі так… "Помножити сорок вісім на п’ятдесят дев’ять. Зробити таку кількість кроків, яке вийде число, вздовж кручі на схід. Там зупинитися і прочитати другий папір"…

Вася занепокоєно витер носа.

— Сорок вісім на п’ятдесят дев’ять… Множ, Сеню, а то в мене щось голова заболіла од сонця.

Юлька розгладила пісок, взяла паличку, написала цифри. Висунувши язик, вона почала множити. Сеня сердито одвернувся, незадоволено пробурмотів:

— Множ, множ! Скільки часу крихти в роті не було, а ти хочеш, щоб я рахував!.. Множте самі…

— Сказав би краще, що не вмієш! Арифметики не знаєш! — обурився Вася.

— А ти вмієш? — огризнувся Сеня,

Юлька підвела замурзане обличчя, поглянула на небо, потім на товаришів, знизала плечима.

— Папір потрібний, — сказала вона.

— Папір, олівець, парту, — єхидно прошипів Вася. — Я пішов смажити рибу, а ви множте!.. Юлька, дай сірники!

— На!

Вася взяв коробочку і, не дивлячись на дівчинку, яка продовжувала рахувати на піску, почав збирати хмиз. Потім він розпалив огонь і, вийнявши маленький складаний ножик, почистив минька і двох великих окунів. Сеня, ковтаючи слину, невідривно дивився на його роботу.

— Ех, треба було хліба взяти, — бурмотів він.

— Чого втупився? — розсердився Вася. — Допомагай Юльці…

Вирізавши лозину, він наштрикнув минька і, поволі повертаючи, підсмажив його на вогні. Почувся запах смалятини. За кілька хвилин Вася обсмалив три рибини і урочисто поніс їх до друзів, поклавши на великий лопух.

Юлька переможно подивилася на Васю.

— Вирахувала…

— Скільки? — удавано байдуже запитав Вася, приховуючи цікавість і ніяковість.

— Дві тисячі вісімсот тридцять два…

— Ого! — похитав головою Сеня.

— Що — ого? Більше ходили! Давайте поїмо і в путь!

Вася роздав кожному по рибині. Юлька гризнула окуня, скривилась, сплюнула.

— Несолона, — поскаржилась вона.

— Це що тобі — дома чи як? — образився Вася. — Де я солі візьму?

— А мені добра, — заявив Сеня, апетитно уплітаючи минька.

Скоро сніданок був закінчений. Друзі загасили огонь і закрокували вздовж кручі на схід попід розкішними кущами калини, глоду і крислатими дубами.

ОСТАННІ ЗАГАДКИ

Кроки лічила Юлька. Вона йшла позаду Васі і просила його зупинятися через кожні сто кроків, щоб зробити позначку на лозині. Нарешті, потрібна кількість кроків була пройдена. Діти зупинилися в густому гаю, де росли дерева різноманітних видів. Ліворуч простягалося болото, густо поросле очеретом і білою лозою, праворуч — та ж сама висока круча.

Вася розгорнув папір, розгублено почухав потилицю. Юлька зацікавлено поглянула на нього.

— Ще щось є?..

— Хай йому біс, — сердито відповів Вася, — Поки доберешся до тих скарбів, то й дух вилетить… Послухай, що тут написано… "Відшукати дерево сімейства відкритонасінних, залізти на нього і в гнізді хижою птаха взяти наступні вказівки. Біля потрібного дерева росте два куші шипшини"…

— А чого сама квітка не летіла до скарбу? — обізвався Сеня. — Так було б простіше!..

— Чого, чого? — похмуро відповів Вася. — Звідки я знаю. Так треба, мабуть! Та й зараз день! Вдень її не видно!..

Він занепокоєно озирнувся навколо.

— Хіба ж тут знайдеш потрібне дерево!

— А чого ж! — заспокоїла Юлька. — Гай не такий уже й великий. Давай пошукаємо…

— А яке ж з них буде відкритонасінне? — стурбовано запитав Вася, поглядаючи на Сеню, Той, роздумливо дивлячись вгору, на верховіття дуба, поцмокав губами, захитав головою.

Не знаю… Щось пам’ятаю, ніби вчитель говорив у школі. На уроках по природознавству…

— Щось пам’ятаю, — перекривив Вася. — А ти, Юлька, теж не знаєш?..

— Здається, дуб…

Тобі все здається! Треба напевне! Давайте шукати, де тут є дерева з двома кущами шипшини.

Дерев, під якими росли дна кущі шипшини, виявилось двоє, це були дуб і сосна. Росли вони недалеко одне від одного.

Вася замислився.

— Яке ж з них відкритонасінне?

— Давай дослідимо обидва дерева по черзі, — запропонувала Юлька, — Он бачиш — на дубі є дупло, Там, напевне, гніздо…

— Так нам же потрібне гніздо хижого птаха, промовив Сеня. — Там багато гнізд. Он я бачу воронячі, аж ген вгорі…

— Ворона не хижак, — авторитетно заявив Вася.

— Тоді треба шукати гніздо сови, — сказав Сеня.

Але тут гаряче запротестувала Юлька.

— Сова теж не хижак. Вона знищує мишей, це правда, але ж миші шкідливі!..

— Гаразд! — втрутився Вася. — Я зараз перевірю!..

Він поклав сувої паперів з таємничим планом на землю і спритно вибрався на дуба аж до розкаряки на стволі. Скоро він зник у густому листі.

— Дупло! — донісся згори його радісний крик.

Юлька задерла голову вгору і, затуляючи очі долонею від сонця, яке пробивалося крізь листяний покров, гукнула:

— Подивись всередині, може, там воно і є!

— Зараз! — відповів Вася.

Але в ту ж мить з дуба пролунав відчайдушний крик, потім показалось бліде обличчя Васі. Він блискавично скотився по стовбуру до розкаряки і просто впав на землю.

— Що? Що таке? — злякано крикнув Сеня.

— Гадюка! — ледве вимовив Вася. — В дуплі… була…

Не встиг він сказати цього, як Юлька заверещала і відскочила од дуба, злякано показуючи на стовбур. Хлопці зирнули туди і побачили, як по корі вниз хутко спускається маленька зелено-жовта гадючка.

— Це гонець! — закричала Юлька. — Тікайте! Він страшно отруйний!..

Гадючка стрибнула на землю, піднялась на хвіст і люто засичала. Сеню як вітром здуло. Він за одну мить обігнав Юльку і зник за кущем. Вася судорожно вихопив лопатку. Гадючка кинулась до нього з блискавичною швидкістю. Вася відкинув її лопаткою. Вона знову піднялася на хвіст і помчала до зляканого хлопця.

— Бий її зверху! — крикнула Юлька.

Холодний піт виступив у Васі на лобі. Він розмахнувся і вдарив навмання. Гадючка закрутилась на місці, широко розкривши рот, де виднілися тоненькі криві зуби. У неї був перебитий хвіст. Ще один удар довершив справу. Гонець загинув…

Юлька і Сеня несміливо підійшли до Васі. Той знесилено схилився на стовбур дерева.

— Ні за які скарби не полізу більше на дуба…

— Я полізу на сосну, — заявила Юлька. — Раз в дуплі жила гадюка, то там ніякого плану не було…

Вона з огидою підняла за хвіст вбитого гонця. Він був не більше звичайного олівця.

— І оце таке мале — отруйне? — недовірливо запитав Сеня, оглядаючи гадюку.

— Раз укусить — і все! — відповіла Юлька, кидаючи мертву гадюку в кущі. Потім вона, скинувши сандалії, підбігла до сосни, де теж росли два кущі шипшини. За хвилину вона вибралася високо до товстих гілок, де було видно кілька чорних гнізд. Хлопці тим часом, отямившись від пригоди з гадюкою, підійшли ближче.

— Учись, — докірливо сказав Вася. — Бачиш, як вона лазить по деревах. А ти тільки од страху сьогодні видерся на березу… А ще хлопець!..

Сеня засопів від образи, але промовчав.

— Одне гніздо пусте! — крикнула Юлька. — Лізу вище! Ага — ось ще одне! Є! Хлопці, є!..

— Кидай вниз! — звелів Вася.

Між гілками прослизнув малесенький пакуночок і впав біля ніг хлопців. Вася схопив його, розмотав восковий папір. Коли він вийняв жовтий сувій з пакуночка, Юлька вже була на землі.

— Ну, що там написано? — підскочила вона до Васі.

— "Починаючи від дерева, де знайдено цю записку, — прочитав Вася, — пройти по стежці, взявши напрям на спаленого громом дуба, тобто на північ. Дійти до Бездонної криниці. Там під валунами і є печера, а в ній — Заповіт".

— Бездонна криниця! — прошепотів Сеня. — Що це?..

— Я чула про неї, — мовила Юлька. — В ній нема дна…

Вася обвів товаришів урочистим поглядом.

— Хоч і перепаде нам на горіхи, але все ж таки доберемось! Пішли!..

— А куди? — засумнівався Сеня.

— Хіба не чув, — в напрямку дуба… Он, бачиш, — він стоїть недалеко…

Справді, на краю гаю, над вимитим дощем рівчаком, стояв старезний обвуглений дуб, розчахнутий надвоє блискавкою під час грози. Далі тягнулося нешироке болото, а за ним знову темнів густючий листяний ліс. Від дуба, через болото, була протоптана ледве помітна стежечка, яка вилася поміж пружними купинами і високим тремтливим очеретом. Мандрівники сміливо ступили на неї…

— Ну, вже скоро! — радісно сказав Вася, оглядаючись на друзів. Перейшовши болото, вони ввійшли під вогке склепіння дрімучого лісу.

ЗАЧАРОВАНІ СКАРБИ

Стежка, невідомо ким протоптана, петляла між густими зарослями ліщини, вільхи, дубів і осики. Вона привела дітей до великої долини, вільної від лісу. Тут ріс тільки рідкий очерет, осока і лоза. Стежка повернула праворуч, понад цією долиною. Не встигли мандрівники пройти двадцяти кроків, як попереду почувся тонкий пронизливий свист. Вася від несподіванки присів.

— Що це — люди?

— Мабуть, — невпевнено відповіла Юлька, витягаючи шию. Свист повторився. Потім почувся верескливий крик. Здавалося, наче десь зовсім недалеко плаче вередлива дитина.

— Хлопці, швидше, — крикнула Юлька. — Може, там дитина заблудилася.

Всі дружно кинулися вперед. З-за стіни очерету показалося озерце. Його береги обросли ніжно-зеленою травою з яскраво-жовтими квіточками. Спочатку діти нікого не побачили, але ось свист почувся знову, на цей раз зовсім близько.

— Гадюка! — приглушено промовив Вася. — Це вона свистить!

— Де? — придивлявся Сеня.

— Он, біля озера.