Свято - Пашковський Євген

— Дуже спокійної.

Анна на два оберти провернула замкове коліща, долонею відкинула коси за спину, помічаючи, як він милується її губами й білою чайкою піврозстебнутої блискавки; його осторога діткнутися чорної фати кіс передавалася жінці, але не смішила вже — хвилювала. Розсунувши тахту, дала Андрієві два кінці накрохмаленого простирадла, тріпонула його, і він пучками відчув напрасовану білу полотнину, розправлену двома парами рук, мов вітрило, що понесе бурушами прозорої ночі.

— Не підеш від мене? — запитувала потім.

— Піду, аякже.

— Де ти працюєш?

— Дорогу кластиму. Житиму на Райдужному.

— Любиш когось? я вгадала?

— Здається, вже розлюбив.

— Не ходи до неї.

— Добре.

— Ніколи-ніколи.

— Добре, Ань.

— А хто вона?

— Студентка, мешкає поряд.

— Гніваєшся на гостей?

— Мені байдуже.

Анна розповіла, що вони не розписані, на гонор живуть. Юлька на кожній імпортній дрантині навар має, повз Едині руки теж копійка лишня не пропливе, наприклад: справа слизька попаде, від п’яти до семи годків можна давати, він владновує так, що підсудний отримує п’ять і на кожному скошеному році настригає по тисячі, головне мати знайомства і щоб за руку не хапнули. Першому чоловікові Юлька підсипала в страву антабус — ліки такі від спиртного, — а він, не знаючи, всушив на рибалці пляшчину й брикнувсь, попотягали тоді бідну торгашку, Едик поміг зам’яти оказію, він ловкіший за цигана.

Андрій згадав сонькуваті Юлині очі, ніготь, припорошений попелом сигарети, "ніколи не сказав би", згадав тремтіння її голосу, коли боязко й владно покрикувала на Едика, ртутно бігаючий погляд, неміч пещених пальців, що зашнуровували кросовку, "всього може бути". Лежав гориз-нак, слухаючи цокотіння годинника на жіночій руці — цокіт вливався в його пульс, артеріями струмував до серця, чуже й рідне життя вливалося в його долю.

— Чом же водишся з ними?

— Більш нема з ким.

Анна сказала, що Юля навідувалась за порадою, чи робити аборт, якась вона легковірна. Жінка мусить бути самостійною, мусить позбутися ніжностей, мусить знати собі ціну, не роздрібнюватись на милосердні дурниці. Теперішнє життя вчить, що оптимальною є та сім’я з одною дитиною, котра не відає батьківської гризні. Чоловіки здебільшого егоїсти, їхня роль в сім’ї падає, їхні претензії на владу смішать, їм не бракує лиш ревності — яке ж батьківське тепло обігріє дитину? — думаю: чоловіча роль незабаром зійде до одного партнерства.

Попід рання Андрієві присновидівся навчально-спортивний комплекс, де складає запасний парашут; спершу, розплутавши стропи, туго-натуго змотує лілову шовковину купола, пхає її до запаски, стуляє докупи брезентові клапани, чіпляє замок на висотомір-автомат, пам’ятаючи, як автоматично висмикується чека на півкілометровій висоті, пам’ятаючи, що потрібно відстебнути висотомір від замка, аби основний купол не перехльоснувсь із запаскою, коли оглушливо вибухне основний парашут і земля зависне раптово й попливе під ногами.

Пробудившись, сказав собі, "пора на Райдужний, звідтіля на роботу; вмер шлях до Наді, забудеться й стежка сюди, отаке-то, Андрію Михайловичу Подорожній".

11

Андрієві було легко почуватись своїм серед чоловічого негаласливого гурту, минати браму Московського мосту, звідки, біліючи раннім теплом, виднів туман попід берегом, зелене блискітне сяйво на опорах далекого мосту, а далі золочені Лаврські куполи, що клали з узвишшя на місто свічкові танучі відблиски. Невдалік оперного театру надибав халабуду на колісному ходу: передня шина підперта цеглиною, двері відчинено в сутінь.

— Приймайте поповнення, — вбігши сходами до побутовки, огледівсь по закутках: моложава, доладня тітка з добродушним лицем одягала брезентову рукавицю, парубій у линялій солдатській панамі й зеленій футболці, що оголювала тугі татуйовані мускули, відколупував нігтем смолу від штанини, в’ялий непевного віку чоловічок з синюшним обличчям складав до пластмасового пуделка розкидане по столі доміно, а поодаль крутий плечима натоптуватий дядько в жовтій дорожній кацавейці по-хазяйському поравсь в кладовці, перебирав під стіну нові, необшмуляні держаки для лопат, інструменти, стоптану взувачку. — За мене мусили дзвонити.

— Знаєм, знаєм, — кивнув дядько, обернувши кругле замуцкувате лице. — Тільки-но місце тобі підладнав: перевдягайся.

— Ви бригадир?

— Петром Семеновичем звати.

— Мене Андрієм.

— Андрієм? — перепитав дебелий парубій, покинувши віддирати смолу. — Бач, який. Мене Юрком клич.

— Мовчи вже, мейто, — обізвалася жінка.

— О! Почались наганяї від тітки Ганни. Ходім, Саня.

— Зара, дай доміно поскладати.

Повсюдним духом зіпрілої робочої одіжі, старих черевиків та розтоптаних по нефарбованій підлозі недопалків просякли, здавалось, і стіни побутовки. Андрій зняв домашню одежину, приміряв робу і зашнурував черевики-"казенки"; бригадир вийняв з-під лави чорне відро із соляркою, звідки стримів примотаний до патика трап’яний чіп, в другу руку захопив емальоване відро з водою, нанизав на мізинець алюмінієву кружку і, зійшовши на дорогу, поставив відра біля каштана в затінку.

В жилавих Юркових ручищах торохтів відбійний молоток; водій КамАЗа з асфальтом, висунувши голову через дверцята і кермуючи одноруч, приглядавсь, куди ліпше здати, Саня скочив на малий тупорилий каток, що зашкработів гравієм, — запахло гарячою бітумною смолою і випарами солярки, коли змащені трап’яним чопом лопати увіткнулись для розігріву, щоб не залипали пізніш, до купини асфальту.

— Як банька? — прогув Юрко, підбиваючи панаму набакир.

— Не вчорашні, — підморгнув Андрій. — Прорвемось.

— Ех, — похнюпився Саня. — Від роботи коні дохнуть.

— Семенович? доки цього елемента терпіти?

— Його на перевиховання прислали, терпи.

— Він мене перший перевиховає.

Густе чорне місиво розстилалося вкотаним гравієм, бітумний дух напам’ятовував Андрієві серпневу задуху на критих бляхою вишках, де копичив отаву, запихаючи-затрамбовуючи її колінами й ліктями попід бантини, "нема тільки терпкості висхлого сіна, нема загнаних в долоні сухих будячин, нема солодкої куряви, що крутить в носі, заставляє пирхати раз-по-раз".

— Купно, купно розкидай, Андрюхо, — нечванливо повчав бригадир. — А то сієш, як баба мак.

Рясні краплини поту застилали Андрієві зір, бригадир залізними граблями скородив димкувату при сонці бинду, зубцями доверху загладжував виямки, заскалював око і вухом туливсь до плеча, намічаючи нахил водостоку; твердоока тітка Ганя принесла товкачку, вмокнула її в солярку і заходилась притрамбовувати масу вздовж бетонних поребриків, де не годен буде розвернутись каток...

Надійшов майстер: тюхтійкуватої статури мізерний хлопчина в заношених джинсах.

— Дай сигаретку, Юр.

— На. Як із авансом?

— Скоро буде.

— Ти де вчився?

— Кінчав технікум, а що?

— Поясни куди цоб, а куди цабе.

— Не похмелився?

— Ти сільський сам?

— Із посьолку.

— Все одно мусиш знати.

— Другим разом, спішу до главного.

— От бач, — задоволено оскирився Юрко. — Куди цоб-цабе забув, а должность маєш: пастух...

— Ну, ти...

— Не тикай.

— Ну я пішов.

— Іди, щоб од тебе шкура одійшла...

Майстер щез; передобідня метушня заволікала магазини.

— Ех, — зітхнув Саня. — По молодості і я давав чортам диму, о!

— А теперечки? — запитав Юрко.

— Приймакую.

— Тітка Ганя з Семеновичем віка доживають, дітей купа, а ти?

— Хвать розпатякувати, — бригадир сперся на граблі. — Дава-но, Сань, на каток...

Вітер пестив каштанову квіть, ронив останні цвітини, а деренчливий каток підминав грузьку стежку, то задкував, то знову збочував, рівняючи товсті продавлені рубці — свіжа невибоїста бинда вирізнялась на тлі вулиці, мовби шовкова стрічка, заплетена в косу. На обід Андрій пішов до гастроному купити шматок салистої чайної ковбаси, пакет кефіру і четвертину хліба — вітер хвацько тріпотів незаправленою за пояс, розхристаною сорочкою, пухирив на спині матерію, і одежина здавалась витканою із прохолодного повіву, що обвіває, остуджує тіло.

12

В гуртожитку Андрій згадав кінець сну: парашутисти вишикувались до зльоту, великі пальці перетиснуто плечними лямками, лікті відстовбурчено уперед, команда — і тупіт чітких каблуків пригамовує гуркіт моторів, куца, вигоріла до іржавого осту трава ледь ворушиться вітром гвинтів, плавлене золото сонця струмує спинами, сонно роззявлена паща літака заступає крайнебо, ревисько заглушає думки, калатання сердець, грімні вибухи ніг об бетонку, об рифлений трап "Ан-12"-го.

Постукали в двері, на порозі Андрій вгледів жіночу, осяяну з коридору, постать, золотий зблиск каблучки на лівій руці, "то не мана, не опівнічна з’ява", синя паморозь обтікала перкаль вільної сукні й густі, повиті сріблинами коси, що важкою фатою відвівалися з лиця Анни.

— Як ти знайшла мене?

— Сам казав: житиму на Райдужному. Напитала.

— Сідай біля мене.

— Едик дзвонив, на рибалку припрошував.

— Ти поїдеш?

— Тоскно самій, без тебе.

Сиділа йому в ногах, злігши спиною на побічень ліжка, пальцем розгладжувала темні до просинцю брови, не впізнавала свого голосу, не дослухалася слів, розуміючи: лише живий сплеск душі не обірве павутину всередині.

— Ходив до неї?

— Тобі який клопіт?

— Вона не любить тебе.

— Помовчи ліпше.

— Я мовчу, я мовчу, не бісися.

Здавалось Андрієві, що жінка внесла протяг вкупі з пахощами суниць, шелестом сукні і спогадами про теплий запах лагідного вдосвіта тіла, освіжила сиру затхлість рушників на ліжкових поренчах, дух натрушеного по підлозі сигаретного попелу, внесла холод і збудження вітру, що, ширяючи по кімнаті, то рипне завісами кватирки, то хапне шовкові френзлі на скатерці. Двері без стуку вчинились, — волосся з жіночих плечей колихнулося злегка, — і фіґляво всміхаючись, косуючи вузьким оком, до кімнати увійшов Сава, по-собачому труснув головою і розсіяв дощини з кучерявої зачіски.

— Ну і ллє, — впав на постіль з ногами в заброджених туфлях. — Гаплик, Андрюхо, знайшли в пивбарі конверт із адресою і вирахували мене. Сьогодні з роботи "мигавка" забрала, плетуть постоли, годків зо штири світить за бармена і Льончині зуби. Питали твою адресу, сказав, що не знаю.

Анна сказала, що Андрій може залишитися в неї, поки вона перебалакає з адвокатом, спробує владнати справу, черкнула на газетному клапті номер адвокатського телефону, по якому Сава мусить передзвонити через пару днів і зітхнула, закинувши голову і струснувши волоссям, — розметавсь чорний вельон по плечах.

13

Другого дня, після зміни, Андрій заходивсь порядкувати в квартирі: пригвинтив дверну ручку до комірчини, замінив перегорілу лампочку в коридорі, і, поки Анна увихалась біля плити, смажила битки на пательні, встиг згорнути в світлиці затупаний килим, налапати під тахтою пластмасову вибивачку і, відчуваючи важку скатку плечем, переметнутись на вулицю, вужчим боком через гойдалку звісити килим і зміряти його пружною колотушкою: часте татахкання відлунилося цеглою стін, курище війнулось до крон перецвілих каштанів, до приземистого "Запорожця", що нездвигно чапів по той бік тротуару.

Перегодом Анна дістала диск Френсіса Гойї, кажучи, що музикою люди повинні насолоджуватись, як і коханням, зронила мізинцем головку програвача — мнучи килимні барви, вальсуючи то жагуче, то втишено в такт мінливих мелодій; переливали по сплетених пальцях хмільне споконвічне тепло, переціловувались поглядами, словами й бажаннями, і, здавалось, так буде завсіди: він перший подає їй долоню, веде на середину кімнати, а вже потім вона відбирає ту першість, збуджена чоловічою дужістю, сама може танцювати й збадьорювати його до нестримного кружеляння: молода його сила була меншою від її тривкої невситимої сили, що лишень дужчала опісля першого вальсу, коли він чекав передиху, а вона брала його в танець, не примушуючи, не благаючи, не запрошуючи вголос, одними владними доторками рук додавала охоти до дійства, якому не бачилось краю.