Свято - Пашковський Євген

Довго лежала, не відриваючи голови від подушки, — і сон, і минуле, і сльози, висихаючи, покидали її. Мокра подушка студила щоку, при найменшому русі ліжкові пружини рипіли іржаво; лежала, покусуючи зціплені губи і відчуваючи, як холоне всередині від оскомного присмаку крові.

6

Виринаючи з літепла сну, Андрій струснув головою, діткнувся вигину жіночої шиї і волосся з жорсткістю молодої осоки; за чашкою кави Анна розповіла, що працює адміністратором готелю: так набридає за день віднікуватись від мандаринів, від забутих у паспорті червінців, від квітів,

від залицянь, все одно, що живе з трьома попередніми чоловіками зразу, кожному догоди, кожному чогось бракує; Андрій стояв коло вікна, бачив ріг вулиці, поки жінка споліскувала чашки в рудих пружках кави, сонно хляпали двері під’їзду, голуби походжали асфальтом і зринали перед людьми, а двірник ґумовим шлангом поливав клумби, бризки сіялись на "Запорожець", що нагадував злежаний під сльотою стіжок, Надин гуртожиток бовванів за деревами, — і Андрій п’ятірнею згріб чуба, "недавно відслужив армію, хотів женитись та наречена підвела, тра заново відвойовувати душу, — чоловік без сім’ї, без даху над головою — лишень півлюдини".

Анна відповіла, що нині не допетраєш, де обпечешся, взяти, приміром, їхню родину, — "після батькової смерті вчотирьох поживали: квартирант Іван шоферував у колгоспі, сестра Лєнка кінчала десятий клас, я після восьмого мала йти в люди. Приятель старшиною з армії повернувся, десь біля ракет служив, "дипломат" і вівчарку звідти припер, загуляв, аякже, перший парубок на посьолку і внадивсь до Лєнки. Іван по-всякому його випроваджував, раз могорич хлопцям виставив, аби пику збуряковілу, як розжарена духовка, наквасили, а Лєнка, дуреписько, викаблучується, пхикає, бач, такого ухажора губить. Щовечір, бугаїстий, циганкуватий старшина в курточці льотчиській рипить чобітьми до лавочки скраю нашого двору, вівчарка на вікна виє, Лєнка попару не дає, вибасовує перед шибками, брат відпихає за лікоть на гору подушок на ліжку, "надме до носа й покине, оханися, дурна". Вона й не відає, що те убоїсько жалілось при клубі, "вроді облучився, перед молодицею осрамитися встидно, якраз молоду, необ’їзжену тра". На восьме березня вивтікала Лєнка на вулицю, потім хвалилась, що вівчарка руку лизала, і літом заколивалася з пузом, до тітки в гурод подалась — поступати, — той слідом, наобіцяв золоті гори, ощадкнижкою похвалився, підбалакав заяву до міліції подати, спровадити Івана на пару років, головне — на суді плакатись, що зґвалтував, очорнив перед світом, йому пару літ припаяють; вона спершу нівкакую, заявилась додому, з Іваном знову погиркалась, "маєш дяку? не слухалась?" — "мовчи, твоє діло теляче", того вечора і згодилася, "він же віка вкоротить тобі і мені, і дитині, нехай порозумнішає там".

Впослі лист від Івана прийшов, — звідти рідко листують — пише: так і так, зла не держу, захирів, блатні гахнули сідницею об бетонну підлогу, а тепер долежую дні, на роботу не посилають, калини дуже кортить і гарбузяних, пражених на деці, зернят, привезіть хоч пару бубок. Докомизилась Лєнка — з кавалером розгиркалась і страшно признатися, "покритка, покритка, бодай тебе віко покрило", харчів набере і до тітки втікає, а вівчарка під нашу повітку прибилась, скавулить безнастанно, потім курка заспівала на погибель, зарубали її та до міста поїхали з мамою, напитали те учрєждєніє, кажуть: поховали Івана на новому цвинтарі, а перевозити заборонено, доки срок не відбемкає. Кладовище скраю пліснявілого озера геть обкидане викорчуваними пеньками — стримить догори вузлувате коріння — збоку труба крематорна чадить, сіріють бетонні підошви при скособочених, іржавих, як сама смерть, табличках, на могилі білою фарбою номер нарейзяно, та й; мати Лєнці розповіла за відвідини, — тиждень марою безсонною прочапіла, тоді злягла, альбом Іванів гортає, забалакує з ним, поночі двері біжить відчиняти, в самій сорочці навшпиньки спинається на порозі, визиркує, жде, що братчик завидніє у прохилі розчахнутих вітром воріт, візьме на призьбі брусок хазяйського мила, попросить на руки зілляти з ковша, жде, всміхається, потім руки накладала на себе, обгоріла, що страх їден, тако й забрала "швидка".

Почуте відбило Андрієві ревність, "якщо любитиму тільки за те, що мене люблять, хіба взнаю добро?"

— Коли зайдеш?

— Не люблю обіцяти, Ань.

7

Лишившись на самоті, Анна згадала, як худий, розгублений на обличчі Іван в обстріпаному на кишенях плащі та сивобородий німий його батько в капроновому капелюсі провулком, загрібаючи солом’яну потерть, несли на палиці валізу на мідних защібках, заглядали до кожного обійстя і кожному господареві Іван пояснював: так і так, люди добрі, батько в церковному хорі співав, після інфаркту німота напосіла, лікарі радять покинути міське житіє, квартиру двокімнатну, роботу двірника, пожити подалі від штовхітні, може, попустить, — мати взяла на постій, як-не-як, Іван парубок доладній, по хазяйству допоможе, дровцят врубає і взимку цебро жому корові внесе; коли я прихилила за пришельцями хвіртку, Лєна від літньої кухні на совку несла жар для розпалки в печі, сутінь дихала нафталіном з валізи, матіолою, вересом від повного тазика губ’як на лавці, а вітер видмухнув щупку жарин, що надсвітили добродушне лице хлопця і чорно засіяли полу плаща: звичний, сонно-насмішкуватий примруж очей Лєни на мить розкрилився від випадкової вини, хлопець долонею тернув тліючу шовковину, послиненим пальцем загасив фіолетові цятки, в очах сестри кам’яніла відраза, яка відтоді не давала терпіти вибачливу усмішку на соромітницькі жарти "такий ґевал, а косу виклепати не тямить", на відмовляння провести з клубу, "без тебе свічку потримають, не бійсь", на мамине добре ставлення, "пора хату йому відписати — за стіл всадовили, сином кличете"; валізу першого дня розпакували, було там на сталевому ланцюжку кадило з дзвіночками, які ще тримали ладанний дух і мовчання скорботної таїни, було десять богослужних книг, Четьї-Мінеї, псалтир, пояс шовковий з чудовими візерунками та надписом якоїсь молитви, образ Іоана Предтечі над водами, кипарисовий, на тонкій стрічечці хрест, якого буцімто привезли з Єрусалиму; німий простягнув матері Євангеліє в оксамитовому окладі зі срібними кутами, розвісив на бильці ліжка дві сорочки, котрі син згодом одягав на роботу в колгосп, мати віддала Іванові сяку-таку одіж покійного батька: зняла з держака вил у хліві просмерділу силосом брезентуху, приплюсклий шкіряний картуз на гвіздку під повіткою, внесла з комори шкарубкі чоботи і два старі свої фартухи порвала на гонучі. Опісля того, як буря пообсікала дроти по околицях, німий на мигах напросився злагодити гасовий ліхтар: звідтоді сельчани несли домашнє світло на ремонт, осьо потрібно підпаяти бачка, осьо нового фітіля завести, а головне: навшпиньки підступитися до вікна й підгледіти, — старий уважно, як всі німі, сторінка за сторінкою, гортає товстенну книгу, прозвану селянами чорною магією, то зітхне, то посуне на столику злагоджені ліхтарі і пробує на зуб мильний корінь живокосту, натрамбовує до поштової скриньки жовту цвіть дроку, складає в скляний посуд і закриває пластмасовою покришкою пахучі зілля: валер’яну, лепеху, лимонну м’яту, за котрою ходив аж на пасіку. Аби поцупити оті книжки, дядьки надумали впоїти німого, приходять із відстовбурченими полами, ліхтарі зносять на підвіконня і притискують пляшками об стіл, німий в одну пляшчину прополісу натовк, до другої корінчиків чимериці натикав, показує великим пальцем: "О! О!", і тре по ногах себе, мовляв, розтирання вийде добряче: плюнули дядьки та в двері, "з карбідом пили, з пральним порошком пили, а від мікстури зляжеш, нє, брацє!" Восени Лєна від запалення легень злягла, німий в печі варив яблука з салом, додавав туди вина й шоколаду; самій кортіло захворіти, щоб ліки такі куштувати й свистіти в олов’яного соловейка з водою, і слухати, як об причілок шепелявлять вицвілі чубчики на кукурудзі; Іван саме в танкових військах служив, старого інфаркт розбив, одпустили на похорон, а коли дембельнувся й приміряв подарований нашою сім’єю костюм, вперше матір не тіткою, а матір’ю назвав, поцілував руку, вона ж і дотоді його сином кликала, — зима той рік увернула люта, пригадую, вугілля на паливну норму скінчилося в січні, то з мішечком вдвох дибали на дорогу до станції, звідки гусеничні трактори тарганили, розгублюючи на бакаях, брикет, тако по кучугуриськах назбираємо клунок, Лєнка від магазину сітку хліба пре, сміється, що за два ріжки тягнемо лантух по настові, на ходу припалює Іванові сигарету і хреститься лівою рукою; пригадую, над’їхала міліцейська машина, Іван дровцята в плиту підкидав, — за рипом дверей вогонь зметнувся ясніше, зализень диму згасив палаючого в сволоці хреста, така туга мене обкутала, наче — миттєво прозрівши — я відчула тлінне життя в нетлінних стінах, де білизна глини, як чистота літ, осідала за кожним Великоднем, не вишурувалась спинами своїх і чужинних людей, де з року в рік підхоплювавсь тягою і попелів у печі дух пустки від дубових легарів, які вгрузли в землю; тоді машина здиміла провулком, і тиша запахла чебрецем у торбині під сволоком, відтак заревла корова, коли її, здуту на молодому клевері, сусід косою дорізав у садку; другого дня, в четвер, їздили з мамою до прокурора, казав, "і свідки знайшлися, і дєло на мазі, не тушуйтеся, тьотю", мамі ж сором виїдав очі, на вулиці голову опустила, думала, що все на краще владналось, якби знаттє, як прокурор молодий, зроду не ляканий і хитроокий, підлатався від батьків старшини, про якого казали: йому світ, як решето, а люди, як мухи; добре хоч передала мати Іванові куртку з відкидним капюшоном, кульок халви і п’ять пачок "Прими", пам’ятаю: дощило, то на автостанції так руки мамі тремтіли, що мусила я відтикати скляну гільзу валідолу, баби під клейончатими накидками тулились до обшальованих стін, пахло набродженою взувачкою і общіпаними батонами в сітках, дядьки вибредали на перекур, при порозі зводили коміри піджаків, ховаючи підголені в парикмахерській, засмагло-юхтові шиї. журились, "та-ак, брацє, трудно по часті випивки, аж ну" — "то комета наврочила, пролетіла і все пішло прахом", хворий парубій у латаних ґумових чоботиськах, у замизканому пальті на одному ґудзику, прикрученому мідним дротом, чапів за криницею і проводжав кожен автобус: біг, розляпуючи тванюку, махав довгими руками і моторошно скиглив, "геть звідси, геть, кажу", школярі, накагативши в кутку портфелі, гиготіли і тикали на хворого, "диви, диви, оно диспетчер як вичудовує, ґвалт", сіра безпросвітна ляпотнява крила землю, мовби небо здрібніло на безліч калюж, а мати навхрест обіймала себе за плечі, боялась плакати, аби хоч подумки відвести біду; людей прибувало, зусібіч скрипіли порожні корзини, і мені втішно було, що діти не тикають пальцями, приймаючи нас за базарювальників.

Якось жив Іван непомітно, не загризався з сусідами — закине рюкзака за спину і в ліс за травами: осінь, морозна імла біло сходить над чередою різномастих корівок, соснові шишечки тупотять по стежині ягнячими копитцями, вітер видмухує з порхавок сухе порохно, мох на купинах пухкішає, спалахує соковитою зеленню, відпочиваючи від чобіт грибників, лет синьокрилої бабки над густим вересом по галявині, і яблука на голках їжака під яблунею-дичкою, і погризені білкою червоноголовці в насінинах посліду, і гола рудизна обгородженого воринами поля в сірих кавалках міндобрива, і почорніле осикове листя в ступаках лося на просіці, і приземистий чорничник, і пісня пастуха, котрий, сидячи під стіжком, обцюкує липове поліно, вистругує ложку ножем із колодкою у вигляді щуки, світ наокіл пропах гіркотою дубового падолисту, туманець над лісом нагадує дим обпалених блакиттю березових свіч: тиха прогірклість п’янить і вмовляє зробити людям посильне добро; наскубає Іван скраю болота батогів плавуна (хлопці просили щось помічне від пиятики), начухрає живиці — зварити з воском і ладаном мазь від порізів (на роботі руки зчесуєш до кісток), зірве гілочку кислої бруслини, аби дівчатам поцілунків солодких праглось, і в сінях, об ряднину обтерши пилюку з ботинків, сміється притишено.