Свято - Пашковський Євген

А я давненько, — пояснив Сава.

— А де працюєте?

— Хто столяр, хто лампочки вкручує.

— Ясно, ясно.

— Коли вступні маєш ставити?

— Хоч зара. Збирайтесь.

— Мені історію тра зубрити, — відмовивсь Павло.

Біля вахтера Сава забрав лист і газету, пхнув їх до кишені піджака, по дорозі сказав, що недолюблює маминих синків, на Павла схожих, "не потикається далі "общаги" й столярні, ось ти, бачу, хлопець мировий, подружимо". Андрій відповів, що потрібно заскочити до одного приятеля по Афгану, "дівчину, слизняк, відбив, чи то сама відбилася, хочу взнати, любила ж колись".

— Брехня, — оскалився Сава. — Нема ніякої любові, повидумували ахінею і самі себе травлять, де вона, та любов, у книжках, у кіно, от я безбатченко, байстрюк я, поясни, такий грамотний, що знали мої батьки — любов, нелюбов? Аби знаття, де воно, лихо старе, де воно — о, не тільки аліментики стребував би, тута на мармизу свою в дзеркало гляну і ясно все, подарували жизнь, мать-перемать, радій не нарадієшся, люби не налюбишся, живеш, вовкулачиш, на кожного мугираку думаєш: може цей, може цей ощасливив? Так би вп’явся собарноті в глотку, так би вирвав борлака, аби знайшов, отож, не янчи за любов.

Андрій думав, що народжена без любові дитина така ж бідова, як і нетверезо зачата, скоса бачив Савине лице, колючі цвяшки зіниць, рубець люто вигнутих, закусених губ, сигарету між пальців із буряковими, до м’яса обстриженими нігтями.

Сава продовжував спокійніше: "Зажив інтернатського добра", запам’ятались зелені облущені стіни, підйом на зарядку, собачий холод, втеча з п’ятого класу, штовханина вокзалу, "тьотю, пустіт пару станцій під’їхати, від рідних відбився, пустіт", провідниця поїла чаєм, Сава нишком напихав цукром кишені, потім злигався з блатними, за непослух лежачого люто били каблуками в потилицю, — зара ось близорукий, до армії не взяли, — горілкою частували, примушували спродувати на базарі поношене дрантя. Ловили, спроваджували до інтернату, звідки знову давав драпака, під’юдивши двох шпінґалетів, що, замурзавши обличчя і висмикнувши сорочки, брались за руки, від лавки до лавки швендяли автовокзалом, кого за рукав скубнуть, кому в очі заглянуть слізно, кому поможуть позбутись лишньої сумки, наперегонки хекають до закущеного парку, де підстелившись газетою, звівшись на лікоть, Сава смачно затягується бичком.

Андрій викликав Льоника до під’їзду, запропонував сходити на пиво, за кухлем Льоник на диво розгомонівся, — Андрій подумав: від страху, — торочив і за Лєну, "така жінка, така розсудливість, ніколи не подумаєш, що з глухого містечка", і за інститутського приятеля Владика, "от кому везе на фарцовці, головне знати англійську, пробивний хлоп, за збірну по баскетболу грає, тягне на червоний диплом, каже вчора — для щастя потрібно не робити зарядку, не женитись і по їдальнях не харчуватися, можу звести, дістане хоч індійські презервативи, хоч чорта в ступі".

Сава, поклавши газету з листом край столу, незмигно стежив за мичкуватою бородою, за вусами в пивній піні, очей бачити не хотів, Андрій відкинувсь на спинку стільця, "падло, яке падлючисько, чує смаляного вовка і плете хармани, хоче обіцянками задобрити, падло, руки паскудити жаль, такому морду роз’юшиш, на меншому зло зжене, такому не дійде кулачна наука, такому межи очі плюнути бридко, смердота з-під нігтя, такого мало повісити на власних кишах, а бити не варт, нехай його доля вдарить об гладку дорогу".

Сава пийнув із кухля, посміхнувсь косорото "розкажи-н, парубче, як чужу дівку щупав? Не помниш? заціпило? зараз нагадаємо, зробим компрес" — і повільно, щоб не розхлюпати, вилляв пиво на чолопок Льоника. Андрій відсунувся, Льоник струснув патьоки з лиця, обтерся рукавом замшевої куртки, процідив "сукка", і Сава натішившись секундою люті, виждавши, коли жертва засвітить зуби, навідмаш блиснув бокалом, сподіваючись натрамбувати скляним кришивом рота, — падаючи, Льоник перекинув стола; Андрій помітив, як шасьнув з-за прилавка бармен, гукнув "змиваємося!", Сава присутуливсь і зацідив ручкою кухля в тугий під білим халатом живіт, лівою рукою тріснув бармена по схабах і вже за рогом будинку, витерши долонею піт на скронях, плюнув спересердя: в пивбарі з газетою залишився лист приятеля на його адресу, знайдуть, не знайдуть?

Розпрощалися без потиску рук, по дорозі Андрієві не йшла з голови Лєна. З жалю і страху уявив: збивши на бакир сіру без кокарди шапчину, старшина — руки в кишенях шкірянки з піднятим коміром, линялі джинси заправлено до чобіт — храпотів склом перемерзлих калюж, крізь малинові ніздрі сопів цигарковим димом, а побіля лавочки вівчарка присідала, спираючись на жилисті передні лапи, незмигно зорила на палахке з причілкового боку вікно, на розсунуту швидкими руками фіранку, на розріз квітчастого халата, на золотаве, освітлене шампунем з хною волосся під газовою косинкою, на дівоче, відіпнуте від цілоденної туги лице.

Собака шерстю гріла коліно хазяїна, завивала — сизий при місяці випар теплився сірковим полум’ям, — а парубій закладав ногу на ногу, поглядав на лискучий носок кирзака, на завіконну дівочу постать, що ловкими пальцями розпустивши косинку, чеше коси й мізинцем поправляє розстебнуту на грудях одежину, на чіпкі костисті пальці Івана, що відсмикував за рукав від чорнодзеркальних шиб. Замість яскравої люстри вмикав у світлиці нічник, вощана жовтизна гніздилася в хаті до півночі, доки мати на лежанці упівголос кляла скажену Лєнчину кров, доки вівчарка лапами гріла мерзлу безсніжну землю, сірчане полум’я з пащі розтоплювало паморозь на штахетах, а старшина закушував мундштук біломорини, патлатив долонею жорстку на загривку собаки шерсть і думав, як вона, шістнадцятка нецілована, підпушує, підбиває тугими кулачками подушку, до підборіддя натягує ковдру, лежить і слухає кволий, мерзлякуватий від виття, стукіт серця, студить щоку залізним поренчем ліжка, тримає вказівний палець між сторінок бунінських "Темних алей", крізь кватирку чує даленіючий рип неваксованих чоботиськ, шкряботню пазурів по скам’янілому грудді, лежить, не йме віри, що під завивання до хати хуртовинно вповзяє біда, — потріск льоду і шерех шкірянки на рукавах причувались милішими від голосіння вільхового в грубі за ліжком вогню, — лежить зачакловано, буцім нагледівши воднораз його прискалені, пам’ятні до невигоди, очі, "по півста із двох сотень, по шістсот кожного року, дві машини до повноліття за здоров живеш", буцім блукаючи подумки між помилуваного смертю, загніченого бетоном праху, між смутком неприкаяної душі за жменею сухої, пропахлої матіолою землі з горідчика і прірвою нічної навстіжної брами, звідки ніхто не з’являється, між сліпучими кажанами в очах і спухиреною на щоках, загниваючою шкірою, між звіробієвим маслом у гранчастій чарці на тумбочці при шибкастому лікарняному вікні і бездітною схимою на довгі літа, коли, обезкрилівши без любові, трудно втриматись на льоту, "ой у саду вишня з-під кореня вийшла, не журися, дівчинонько, що заміж не вийшла".

В сутіні парку на лавочці тічкувалася молодь, бренчала ґітара, хтось шпурнув услід Андрієві недопалка і гурт примовкнув шкодливо. Двійко простоволосих, взутих у сандалики, дітей підмітали з алеї тирсу й обламане тополине гілля, помагаючи матері, що на підборці відносила сміття до вогнища обік доріжки. "Мона картоплі накидати в жар, а потім спечену вигрібати її патиком, м’яти з сіллю і дмухати на сипкі половинки, ага, потішся, ніде твого багаття нема", крізь пахощі диму й бузку Андрій простував на близьку вуличну просинь, до жінки.

10

Коридорне безлюддя жовтіло від низки плафонів, що стлали тьмяні переблиски на мідні ручки і обгвіздкований дверний дерматин. Андрій пізнав двері наліво від ліфта, хоча, покидаючи нічне пристанище, не глянув на номер квартири, не дозволяв собі думати і не думав за Анну, проте грів себе передчуттям. Різкий виляск дзвінка, далі тиша, важка чалапата хода, далі кляцнула защіпка, протяг війнув теплим запахом кухні: тугов’язий, чисто голений чоловік у вощаних залисинах стояв, рукою спершись об стіну, затуляючи пройму кухонних дверей.

— Ви господар?

— Аннушка!

Мельком глипнувши в дзеркало, — общетинена пика, зі сну м’ята сорочка, осторога з-під насуплених брів, — Андрій за крутоплечою спиною вгледів густе чорноволосся і глиб зелених очей Анни.

— Не стій на порозі, заходь.

Коли чолов’яга проклигав до кухні, Анна стисла Андрієву руку, "мене друзі відвідали: адвокат, потрібна людина, може виручити з халепи, подруга його з торгівлі", грілася холодом юного збудження; простоволоса, рум’яна, мовби стужа розтеплила обличчя, звеселила кожну думку і порух, підштовхнула ногою стілець до Андрія, "Боже, я зовсім дівчисько".

— Його звати Андрієм. А це Едик і Юля.

Ліктями злігши на стіл, біля плечистого чоловіка сиділа жінка з малим ротом, з очима кольору прив’ялених чорнобривців; сиділа, докурюючи сигарету й нігтиком струшуючи попіл на блюдце. Після кави Едик викликав Андрія перекурити на балконі; як і світло, темінь не об’єднувала їх, Андрієві запала охота мовчати, бачити руки, покривавлені одсвітом жару між пальців, бо місто вже обмирало, згасаючи сяйвом, бо від зеніту небо повнилось зоряним накрапом, морок порідшав і перламутрово й синьо вдалині наростала, безмісячно сходила ніч.

Андрій згадував запах засмаги, очі барви спортивного костюма, підведені синіми тінями, пам’ятав її близьку за близькими стінами — і чужою видавалась розмова з чоловіком, що сяяв на підмізинці печаткою масивного золота у вигляді сонця, де поверх променистого обрису виднів скорпіон із занесеним жалом. Едик пропонував його машиною поїхати на рибалку, "сам пойми, вона вишукана жінка, їй потрібні розваги, бо справжня жінка — вічний двигун цього світу, я так думаю". Прощаючись, Едик наморщив лоба:

— Да, зовсім забув, Аннушко: скоро Юрик заявиться, наш фотограф, дорогий Юлін родич. Привезе із заробітків "Жигулі", загуляємо.

— Ой, він такий милий, — казала Юля, вступаючи в сині кросовки. — Він такий лапочка, зовсім дитина.

— Всі ми діти природи, — Едик потис Андрієву руку. — Добалакались нащот рибалки?

— Аякже, — руку тепло лизнуло золото перстня. —Найближчим часом рванемо.

— Побігли, Едьо. Доки людям надоїдати...

— Спокійної ночі, — підморгнув Едик.