Свято - Пашковський Євген

Досі в пам’яті той сміх, кортові штани на ремені з гнутою клярмою, бахмата сорочка із випраним на комірі білим рубцем, коли ліз витрусити сажу в комині, та лежаках, заніс ногу на другий щабель драбини, вона храпнула — Іван гримнувсь на спину, аж дух забило і губи зсудомлені нагадали вираз німого батька, котрий перед смертю показував матері на молитослов, просив прочитати; невже молодий квартирант знав близьку кончину тоді, згорбатівши в три погибелі? Однораз заблукав, збираючи зілля, потім розказував: безмов’я нічного лісу урочисто владарювало над світом, тільки цвіркун обзивавсь в чагарях і ґрунтовка нечітко тьмяніла за пару кроків попереду; оступаючись зі шляху, забредаючи в рідколісся, чув галузистий тріск під ногами, чув, як нога провалюється в купу зотлілого хмизу, мовби з льодяним потріском пірнає до ополонки: ішов, ніби по молодому льодку, не лишаючи сліду, і сюркіт цвіркунів нагадував рип іржавих завісів, коли скрадливо прохиляють двері, сажисті стовбури не обзивалися жодним листком, йшов наосліп, зненацька — беркидь, перечіпивсь об колоду, калатнувся озем, шемерхнуло коріння в рюкзаку і серце бухнуло в дорожню твердь, "що за лісозавал?", струснув глей на колінах, ступив пару кроків і знову — калать! відчув долонями холод спітнілої землі, почув: шоркає на потилиці щетина об комір сорочки при різкому порусі голови, почув на спині злі погляди осик, почув, як кров золотить очі, "доки битиму лобом твердінь?", від спалаху сірничини морок звився кіптюгою, хлопець присів, аби ліпше бачити: здавалось, світло іде не від руки з сірником, а від дороги, переміряної безліччю коліс, невисоке, мов бліда вруна, сяєво росло по землі, розкрижовані дерева могильно пахли суглинком, "ітиму обережніше, розчистка лісу", сірник, догоряючи, пекнув пучки пальців, від страху давай співати, горлав до безголосої хрипоти, доки зовсім не збився зі шляху і приблукав на цвинтар, де крик сича шибонув сторопінням і змусив бігти, хапаючись за слизьке від роси поіржавлене пруття оград, перечіплюючись об кротовини і поодинокі могили в закутку кладовища, "не інакш, батько кликав", ґрунтовка розвидніла пе— ред селом, хотілось гукнути подорожнього, підбігти й захекано попросити цигарку в розгубленого чоловіка, що облапошить кишені, мотне головою і глипне навсібіч, не зважуючись давати драпака, потім приглянеться скоса, загне в батька й матір, скаже, "як ти налякав мене, Йване", але жодної людини не видніло довкіл, цибате будячиння і чорнолистя верб шебуршіли в тумані, коли косиною перетнув луг, а селище чіткішало в блимоті вікон, спів цвіркуна тремко морозив під ложечкою, туманець від ставка пах татаринням і склів на молодих лопухах.

Сусіди вважали Івана не вартим зневаги, лишнім серед чоловіків, котрих під’юджували жіночки: "оно не п’є і живий", зайвим для хлопців, котрих повчала тугошия рідня: "бач, тихесенький, як вереснева вода, а від тебе смердить щурами й тюрмою, гляди, докомизишся", лишнім для ревнивих батьків, кому образою були кращі діти: "прибився на наших дівок, горожанин обабнілий" — був потрібним зимою в недугах, опісля знову забутим, аби відразою згоїти думки про вдячність. Після служби признався Іван, що квартиру міську відписали військовим, тра туто обсідатися, мати зраділа, а Лєна поховала його книжки в холодну духовку, Іван благає, "віддай, гріх на душу береш"; мабуть, любив Лєнку, раз терпів наші вибрики: ніч, вітрисько гуготить соняшничинням на межах, одну голку захромимо в раму, другу — в каштан, крізь вушко протягнем нитку і буцкаєм здалеку у вікно, квартирант пече у піддувайлі картоплю,

чадить "приминою" в грубку, вистромить у кватирку обсипану золотою слюдою голову, "хто там? хто там?", сніг синіє на грудді від тугої парчі світла з вікна, здавалось, чиясь невидима десниця тримала хвіст комети над черепичним дахом, над порожньою кролячою кліткою, над граблями на погрібнику, над сивим випаром від посинілих на холоді губ, "хто там? хто там?", ми ж одна одній коміри слинимо, аби не пирснути зо сміху, знов посмикуєм нитку, а він тричі перехрестить книжкою кути і гасить світло — жалів, щоб не мерзли на осінній межі; лишень одного разу озлів, хлопцям при клубі виставив могорич, аби відмотузили старшину, бідака вибачення привселюдно просив, баби ж казали, що жалісного, як посмітюху, ніхто не жаліє, так, відкишнуть, щоб під ногами не плутався; мати розібрала відгородку, зажили укупочці однією родиною, він казав: женитися рано, тра дівчат вивести в люди і заміж віддати, до смерку цюкав поліно за поліном — дуб від сокири зрідка іскрив; недавно снився: в батьковому капроновому капелюсі тримає валізу, стоїть за розчахнутою брамою, плащ з одірваним хлястиком стовбурчиться на худих плечах, лиш голос одмінний, змужнілий від мэки, "я прийду, я гнівною головою на тарелі спопелю ваші сни, я, відпроданий за любаску в сукні прозорій, волатиму: прямими зробіть смиренні шляхи", мати досі береже дві бамбукові вудочки, алюмінієвий гребінець із трьома виламаними зубами, свічник у вигляді скіпера, при якому він читав, коли десь на весіллі парубки вимикали трансформатор і над селищем царювала темінь...

8

Надя розчісувалась і сонце клало косі переблиски на рідкозубий гребінець, на поліровані шкафчики в закутках; вона здрімнула під ранок і боялась пробудження: сонячна віть лоскотала лице, а їй здавалось, що Андрієва тепла рука заплітає косу.

Збирала в лівий кулак жмут обсічених кіс, насилу втримувала себе біля дзеркала, аби не бігти між люди, між сміх, "мусить прийти, викажу все межи очі", і чесала волосся, котре вчора він заплітав твердими пальцями, і не озирнулась, коли прохилені двері війнули холодом по ногах, коли побачила в дзеркалі його синювате защетинене лице і чуб, наїжачений вітром, "злякалася, Надь?", "де тебе носить? тут мало не чокнулась", "послухай же, маєм поговорити", "нічого знати не хочу", "послухай же...", "нехай тебе стіни слухають", "чесна? а як там Льоник", "шукай собі кращу", "знайду, думаєш — панькатись буду", Надя зітхнула, тамуючи сльози й лиху від безсилля образу, "приревнував, послухав Ларку і того козла бородатого, обоє-рябоє; думаєш за тебе нікому розказати, за телефоністок і за медсестер — женитись надумав? мовчиш? Правда очі мозолить? багацько вас, ласих на одну ніч... іди, звідки привіявся".

Алея парку жовтіла сонячним падолистом, два дебелих у брезентових робах чолов’яги підрізали бензопилою суху тополю, і кректали круг оземка, і впиралися в дерево з підпиляного боку — тополя не падала. За липами гіллячивсь бузок, а далі гущавінь світліла, Андрій згадував сад, де щовесни до молодих дичок прищеплював родючі сорти та жодна із груш не вродила: чи то садівник такий? чи то справді нема поганого дерева, щоб вродило добрими плодами? Падаючи, тополя захрапотіла гіллям тільки-но розбрунькованих дерев. Тепер можна самому, "ой, спивсь козак, спився, з доріженьки збився, вороному коню на гриву схилився". Завербуватись хіба що на лісорозробки, погуляю рік-другий, натрамбую ощадкнижку, вже не з тріски спинатись. А мати? за що карається самотиною? Буду ближче, все одно якась поміч; таки славна сімейка, ніхто й листом не озветься; батько здимів, брат і сестри котрий рік до села не потикаються. Сам чим кращий? сам за кого печешся? найважче признатись, що ти нікому, ніколи, ніде не потрібен, що, надриваючись від тривоги, мусиш мовчки іти в свою безвість.

Як тоді з братом, коли, женучи товар із пасьби, знайшли в канаві іржаву, вимиту каламуттю бомбу, підхопили її вдвох — не пропадати ж добру, будем рибу глушити — і потюпашили за чередою в село, де люди злягали грудьми на ворини, виглядаючи череду з поля. Несли помалу, надривали пупа, боячись опустити в жовту вечірню пилюку шорстку на доторк авіабомбу з косими гнутими крильцями, а вже пахло росою на полиновому биллі, розкустране сонце торкалось на обрії скирд, череда сито бутіла й пилюжила давню ґрунтовку, а скраю села війнуло димком керогазів, а тітки вже відхрещувались, відступали від загорожі "куди прете, злі духи, верніться, щоб ходили ви окарач!", а сонце кривавило роги корів, буцім провісників лихої оказії, стояв дух чорнобривців і картопляної в’ялі по некопаних городах, а вони кихкотіли, героїлись, проте мусили завернути в поля, залишити за будячинням покладисту ношу, аби згодом військові гримнули нею в яру. Згадалось сільське обійстя, гінкий, бо нестоптаний, на безлюдді шпориш, свіжо пахнучі кім’я зелених реп’яхів, що нечіпко обліплювали рукави маринатки, коли з досвітків брів повз малинник, де кропива спиналась жалкими верхів’ями. Згадалась попутка з двома обмазученими лавами на кузові по дорозі від школи, згадавсь автобус на баюристій сошейці до міста, згадалась машина, що в передранішній сутіні засівала обличчя курищем — сірим цвітом землі, — і бухкав бубен, і цокала пляшка слив’янки об кварту в натоптаному рюкзаку, при військкоматі хлопці скидали й за комір витрушували піджаки, відтак почубарились, поріднились, навпочіпки голосно ділили мирову, брат Микола гармошку рвав, "засвіт встали козаченьки", сестри під руки тримали вмиту сльозами матір, Степан світив свіжим синцем, Надині пальці власкавлювали його долоню, під спортивною шапкою чесалась обмакогонена голова і розстебнута кухвайчина пахла солом’яним димом та смалятиною позавчора заколотого на вечоринку кабана.

На Райдужному Андрій розшукав потрібний номер гуртожитку. Комендантша, біліючи платтям супроти заґратованого у вигляді променів вікна, стояла посеред кабінету: руки підбочені, погляд через плече, пальці сяють камінням з обручок.

— Хто такий і чого тут?

— Поселятись. Є ордер.

Отримавши постіль, застеливши крайнє ліжко при дверях, — два були зайняті: подушки сторчма біліли на покривалах, — Андрій впав на ковдру: німували бажання й думки, тіло прозоріло, збувшись за ніч надокучливої сили. Пробудився від людських голосів, крізь дрімоту почув запах тютюнового диму і мотнув головою: два хлопці чадили "приму".

9

— Життя проспиш, до дівчат не сходиш, — обізвався кучерявий, стрункий, з циганкуватим лицем і чорними тонкими підвусиками.

— Дівки не біда, — докинув другий: веснянкуватий, з білим пушком над губою.

— Андрій, — подав руку знайомства.

— Сава, — відказав циганкуватий.

— Павло.

— Давно тут живете?

— Павло вторік до інституту не поступив.