Дядько Шкіпер (збірка) - Франко Петро

Серед гамору боїв забув про всі віщування.

Але, коли не стало хоробрих ворогів, пирував в степу зі своєю дружиною. Тоді згадав за свойого боєвого коня, якого від давна покинув. Конюх сказав: "Віщий королю, біліють кістки твойого боєвого коня у степу!" "Збрехав, ти, Свінельде, як би не твої брехливі віщування, служив би був кінь мені й досі", гукнув Гельґе.

Сіла дружина на коні і помчала в степ оглядати кістки коня. Світила червона заграва королеви в очи. Спіткнувся кінь, коли Гельґе станув ногою на голову давнього товариша. Вилізла степова гадина через око черепа і вкусила короля у ногу. Не стало до вечера Гельґе між живими! Сповнилося грізне віщування! Отворилися широко ворота Вальгалі перед безсмертним лицарем!

Дав початок Рурик (Ґроерекр) заснуванню руської держави, укріпив державу віщий Олег (Гельґе), не довів до нічого Ігор (Інґвар). Пімстила вдова по Ігорю Ольга (Гельґа) кров героя огнем і пожаром, і виховала Святослава – меч на ворогів, переможця на воді і суші.

____________________

Кедрове Зерно

Золота! Золота! Золота домагалися усі установи молодої держави, особливо закордонні відділи розкрику (пропаганди). Але з відки взяти його? Бувші могучости зложили свої скарби в руки держави враз із головами, церква рішила на будуче займатися тільки духовими справами і з покорою зложила свої богацтва в руки комісарів, ба навіть робітники постановили працювати о одну годину більше в користь держави. Але сього всього було за мало. Щоби все таки мати в запасі хоч циганське золото, рішено вислати в Сибір розслідників до вишукування золотоносного піску або принайменше мамутових кликів, або яких небудь природних богацтв. Треба було квапитися, тож виправу зібрано чим скорше. Зголошених підібрано на скору руку та відвезено маленьким пароходиком аж до устя ріки Обу. Там виправники висіли і подалися на схід, не надто тримаючися грізного, лютого Північного Моря. На весну слідуючого року мали стрінутися в означенім на карті місці. Виправа була добре заосмотрена в усе потрібне: санки, човна, складані незвичайно штудерно, якими можна було послуговуватися і як шатром, і як санками, шкіряні одежі на взір самоєдських, зброю, научне приладдя, книжки, аптички і last not least приймак (бездротника) іскровика . Головна кватира щодня одержувала свіжі відомости з Харкова, Берліна, Парижа та Ню-Йорку, що було незвичайною розривкою. Особливо любо було послухати співу та музики в ясну морозну ніч, коли довкруги вили вовки і повагом походжали білі медведі. Остаточно, щоби розслідити більшу область, рішено розділитися на десять відділів. Усі мали розійтися як найдальше і поволи прямувати до збірної точки, щоби станути там на весні, коли на морі пустять леди.

Інженірови Петренкови додано двох моряків, і в товаристві одного кочівного племени Самоєдів мав "перейтися" кілька тисяч кільометрів.

При світлі полярного сяєва маленький відділ помчав на південний схід. Увесь маєток лежав міцно завинений у полотно шатер на санках, запряжених ренами . На переді санок клячав Самоєд з довгим бичем у руках. Рени бігли з дивовижною скорістю. Що кілька годин ставали, щоби рени могли напастися. Тоді ренів пильнували велитенські люті собаки, подібні до вовків. Через два тижні все йшло гаразд. Рени на стоянках легко добували мох, з шатер доходили веселі голоси, і вожд племени Коварок клепав подорожніх приязно по плечах. Сливе на кождій стоянці Петренко враз із матросами розпалював велитенське огнище над берегом річки, де, як сказав Коварок, була піскова мілина, і коли жар доходив до піску розсліджував його уважно. Промивка сливе завсігди давала золоті зеренця: але скількість усе була за мала, так що правильне добування напевно не було би оплатилося. Як тільки позволяла погода, Петренко знимав ґеоґрафічну ширину і довжину. Плян дороги та всі спостереження записував пильно в деннику.

Але Коварок успокоював Петренка:

"Чекала, чекала, прийшла до Утенґа, побачила золото!"

"А як далеко до Утенґа?" допитувався Петренко.

Але сього Самоєд ніяк не вмів пояснити. Він з того місця ніколи ще туди не ходив: "Багато, багато ренових пасовиськ!"

Аж де далі справа погіршалася. На рени кинулася пошесть. Петренко давав з початку ліки, але коли їх забракло, рен почав падати за реном. Над табором розпука розтягнула свої руки. Коли рени йшли на пашу, весь час греміли бубни і тужно-тужно грав флєт. То шамань племени відганяв злого духа. Але, як міг його відігнати, коли їх було аж трьох? Білий чорт завше приносить нещастє. Се вже шамань давно вкладав у вуха громаді. Досі якось не вірили. Адже білі не зробили їм нічого злого. Заплатили за провід. Полювали дичину і ділилися з ними. Коли на полюванні білі медведі кинулися на героїв та побили богато собак і важко ранили найвідважнійшого Великого Оленя, прибіг Петренко на поміч, і хоч не мав набоїв у рушниці, одним ударом ножа розпоров медведя і спас героя. Рана від ліків скоро загоїлася, хоча шамань приписував се діланню своїх замовлень. Але тепер! Супроти страшного нещастя, яке невмолимо насувалося, треба було щось робити. Добродушні погляди Самоєдів перейшли в холодні, потім недовірчиві, ба навіть ворожі. Коли Товаряков, один із матросів, убив розривною кулею білого медведя та повідомив про се Самоєдів, ніхто не рушився, щоби привезти здобич. А всі знали, що мясо вже давно скінчилося! Товаряков повідомив про се команданта. "Е, нема що робити. Цілого племени не переконаєш!"

"Як думаєте, Іване Івановичу", озвався другий моряк, "чи не ліпше би цілком відділитися і самим продовжати дорогу?"

"Куди? Адже не знаємо дороги. Наші військові мапи вказують за богато порожних місць. Тай що значить на мапі? Позначені тільки великі ріки та шляхи. Малих озер та річок ще досі ніхто не почислив. Ми маємо ціль перед собою і мусимо її осягнути".

"Треба позискати шаманя", думав собі Петренко, і пустився після нічлігу до табора Самоєдів. Але Самоєдів не було! Тільки вітер колихав понурими кедрами. "Що тепер зробимо?" роздався за Петренком пригноблений голос.

"Звідки се взялася у таборі жінка?" подумав собі Петренко і оглянувся. За ним стояв Любченко, другий моряк, приділений до його відцілу на власну просьбу. Низького росту, не надто огрядний, принятий Петренком нерадо з огляду на незвичайні труднощі виправи. Але був конче потрібний як геольог і здоровник. Всі научні досліди міг переводити без нічиєї допомоги. Петренко не знав його. Підчас виправи на пароході зникав зівсім поміж прочими учасниками. О скільки зміг помітити досі, був добрим товаришем, надто може горячим і похіпливим.

"Ах! се ти, Любченку!" сказав Петренко. "Щож, якось дамо собі раду. Тим більше, що не всі Самоєди покинули табор!"

"Почім думаєте, що не всі??" запитав зачудуваний Любченко.

"Аджеж знаєш, що я пив кров із Великим Оленем. Він мене не може покинути. Ходім ось туди!", і Петренко вказав на гурток берез.

Не вспіли поступити кількадесять кроків, як перед ними станула присадкувата постать Самоєда. В плечах був дуже широкий, що вказувало на незвичайну силу. Приступив до Петренка, положив йому обі руки на плечі і почав терти, ніс до носа.

Сей привіт тревав кілька хвилин. Чим довше, тим привіт щирійший.

"Олень не пішла. Олень із братом. Підемо разом до жовтого піску. Мої олені, пси. Все моє мого брата. Моя донька мого брата". Ніколи ще мабуть у життю маломовний Самоєд не сказав на раз тільки і так важних слів. Оба знов "подали" собі носи і пішли до юрти кочівника. В юрті Олень підійшов до доньки, молоденької, може пятнадцятьлітної дівчини, одягнутої в шкіряну одежу з пестрими нашивками, сказав їй щось горляним голосом, взяв її за руку, повів до Петренка, і руку доньки вложив у руку "брата". Передача була довершена. Відмовити значило смертельно образити Самоєда і цілу виправу звести на нівець. Відчув на собі зір моряка, і оглянувся. Ох! як люто світилися очи юнака. Аж зачудувався Петренко. На стільки ненависти стати лише зависну жінку. Ага! але се могла бути чиста мужеська зависть. Не було часу довго роздумувати, бо Олень наглив до виїзду, щоби станути на найблищій стоянці. Тяжко мусіли дослідники працювати, щоби так скоро як Самоєди звинути шатро та наладувати санки і запрягти ренів. "Кедрове Зерно" не відлучалася від Петренка. Ходила за ним всюди. Робила найтящу роботу скоро і легко, як найдущий моряк. З ренами і собаками поводилася спокійно, лагідно і твердо. Ніколи їй не лучилося, щоби котресь її не послухало, хоча не вживала бука. На найблищій стоянці, оба шатра стояли разом, і Петренко зі шатра Самоєда чув голосну розмову обох моряків у своїм шатрі. Показалося, що Любченко не тільки ворог жінок у загалі, він висказувався рішучо проти мішаних подруж із окрема.

"Чи він ожениться із тою дівчиною?"

Товаряков грубо розреготався:

"Хиба на час подорожі".

"Так не сміє бути", горячився Любченко, "ми Европейці не можемо поступати як якісь Французи, що в кождім порті мають окрему жінку".

"Ого! а чомуж би ні? Хиба ми від них гірші! От приміром що до мене. Та я би пятьох Хранцузиків закасував". І моряк знов грубо засміявся та почав глузувати з Любченка. Любченко не остав в довгу, і сварка могла легко перемінитися у бійку, як би Петренко не ввійшов до шатра.

"А се що знов! Вас двох у безконечній пустелі, і ви ще не в силі жити в злагоді!"

"Тим разом ви причиною!" замітив розгорячений Любченко, "як ви смієте брати на свою совість наче товарину ту невинну Самоєдку, до тогож іще майже дитину!"

Петренко здвигнув раменами:

"Ми в примусовім положенні. Коли дійдемо до побережжа, то відкупимо його гнів дарунками. Впрочім так поступають сливе всі подорожники".

"Це тільки ублагороднює расу", докинув Товаряков зі свого кутка.

Петренко не звернув уваги на сю зідливу замітку.

"Я на се не позволю!" вибухнув знов Любченко.

"Впрочім се моя справа!" закінчив Любченко. "Стям собі, Самоєдка належить виключно до мене". Одначе дивився при тім просто в очи Товарякову, що під тим залізним поглядом потупив зір. Петренко аж надто добре знав, які гадки нуртували в душі сього дужого великана. Ще з Харкова знав, що з десять літ назад Товаряков був жонатий, але грубив із жінкою, що в кінці покинула його. На пароході справляв добре свою службу і навіть у поході тримався добре, тільки надто вже грубо поводивея з ренами і собаками, що завжди доводило до сварки з Любченком.