Дядько Шкіпер (збірка) - Франко Петро
А ви що, вдуріли? Хочете за ним шукати?"
"Не можу його так оставити".
"Але ж бо ви самі…"
"Не перечу. З горяча. Але ж бо він не почувається до вини. Вчинок у приступі божевілля не карається. Як хорий, то не винний. Ми прожили з ним ряд місяців, і мусимо відставити його до берега".
"В нас мало їжі", сказав моряк, "а кілько се мене коштувало праці, заки пішов у тайґу. Я вас не пущу".
Одначе Петренко відкинув моряка як ляльку і з вожаком подався у ліс. Пес біг жваво слідом і за чверть години гавкнув. Петренко станув над простягненим юнаком. Приложив руку до голови. Була зимна, і обличчє було бліде. Встромив руку за пазуху. Серце билося. Влив до горла міцної горілки. Юнак зітхнув важко і отворив очи. Схопився із легеньким окриком і почервонів густо, коли помітив отверті груди.
"Чому ж ви мене не оставили? Я почав уже засипляти так солодко. Чому ви прийшли до мене?"
"Ходім до табору!"
"Радше оставте мене тут".
"Ні, ні, впрочім, не вірю у ва… твою вину!"
Дорога повернула на північ. Життє стало ваще. Скупий харч вистарчав ледви. Посувалися дуже поволи. На одній стоянці найшов їх Великий Олень.
"Найшла убийник Кедрового Зерна!"
Здивування відбилося на обличчах подорожних. Командант поступив до юнака: "Прости нам, Любченку!"
"Прощаю вам!" сказав юнак.
Самоєд почав живо оповідати, як се сталося. Кунак, погана людина, всі племена викинули його, волочився сам тайґою. Переходив коло золотих скель. Хотів узяти Кедрове Зерно. Не далася. Вбив. Вітер завіяв сліди. Прийшов до племени. Коли Великий Олень вернув, запитав шаманя. Шамань зібрав усіх і закляв духи. Білий медвідь із пятьма головами люто гаркотів над зібраними. Горе виновникови! Кістку по кістці буде з нього вимотувати. Страшно гудів бубон чародія. Кунак скрикнув із страху і признався до всього.
Товарякова прийшлося везти. Ярини не було, ліків не було також, і години моряка були почислені. Юнак пересиджував коло недужого, що в горячці бурмотів якісь слова. В ясну хвилину сказав до юнака:
"Я все був жорстокий. Се з піянства. Бідна моя жінка. Я вже надто бив її неповинно. Один тяжкий непрощений гріх беру з собою..."
"Прощений", сказав юнак лагідним голосом. "Я простила тобі".
"Простила? Хиба ти…" очи вмираючого заблестіли живо.
"Ти не пізнав мене. Десять літ праці на курсах змінили мене, окрім того малі скількости парафіни в околиці носа".
Коли Петренко вернув із полювання, моряка вже не було в живих. Належало спішитися, бо весна почала топити сніги і добиратися до ледів безчисленних річок. Використовували ранні приморозки. Коли станули над морем, могутні вітри кришили останки ледів. Парохода не було. Не було також нікого з учасників прочих виправ.
Петренко поставив шатро. Щоденні полювання тримали подорожвіх на силах. Воздухом потягало тепло, і скоро береги заливу покрилися цвітами.
На найвищому місці прибережної скелі поставив Петренко високу жердку з полотном, а побіч розложив великий вогонь, щоби хоч димом дати знати про присутність людей у заливі. Коли сходив зі скелі, помітив, як Любченко збирав квітки та вязав їх у вінок. Станув неожидано перед ним, і знов румянець покрив щоки юнака.
"Чи не думаєте, пані, що се вас зраджує?" запитав Петренко.
"Хоча маю вражіння", сказала жінка, "ви знали хто я, від хвилі, коли збудили мене в тайзі". "Так, се правда. Опісля я чув вашу розмову з покійним чоловіком, принайменше частину. Але скажіть мені, чому ви так ненавиділи бідне Кедрове Зерно?"
"Бо, знаєте, я любила вас!"
"Як то любила? Аж до хвилі...?"
"Так, аж до хвилі, коли ви подали мені свій револьвер, щоби я поповнила самосуд".
"Так, командант виправи має деколи страшний обов'язок".
"Се легко сказати. Ви любили Кедрове Зерно".
Петренко задумався: "Мабуть не дуже, се ж іще була дитина. Але поясніть мені, як і головно пощо пішли ви з виправою?"
"Я прочитала, що йде мій чоловік, і рішила ще раз придивитися йому з близька. Я все таки бажала вернути до нього. Але се що я побачила…"
"Так, але чому ви не призналися, там, під скелями, що ви жінка. Се було би вас виправдало, бо жінка не могла завдати такого страшного удару".
"Я не могла, бо ж знаєте, я втекла від чоловіка, і коли б він пізнав мене там, то міг би виступити знов із своїми правами, а я… я… не любила вже тоді його. Стримувала мене від вас нещасна Самоєдка. Мені все здавалося, що се більше, чим приязнь, більше, чим обовязки команданта..."
"Ні, на пароході я був би окупив свою свободу відповідними дарунками. Але знаєте, десь за чверть години приплине вже сюди парохід, з гори я вже бачив його цілком виразно. Вправді ви розчарувалися, що до всіх мущин, але коли маєте охоту попробувати ще раз..."
Ізза закрута скелі появився човен і дужий голесс гукнув:
"А гой, Іване Івановичу! А ми вже були певні, що не побачимося. Се ми вже в друге перепливаємо сюди".
Човен мягко втиснувся на прибережний пісок.
____________________
Висока гра
(Аргентинська пригода)
"Куди не глянути, стеляться степи, як на Україні", – докинув по якійсь хвилині. "Ох, вибач", – сказав по англійськи до свого товариша, – "я знов забув, що ти не знаєш моєї матірньої мови". "Сього не треба знати", – відповів товариш. – "Ви так неенерґічні, що можна без того знання переїхати цілий світ". "Так,– погодився їздець, – ми не скоро ще заважимо на долі світа. Ми не маємо, бачиш, такої вдачі, щоби себе накидувати иншим".
"Але все таки надіюся, що не покинеш мене в тій справі?"
"Я ж тобі обіцяв..."
"Так се рівнож один із твоїх рисів характеру, просто жаль, що ти відмовився від служби; ти скоро міг дійти до..."
"Вибач. З моєю прямою натурою я не зробив би ніякого осягу при поліції, а до того, як знавш, я маю одну слабу сторону".
"Чи не вона пригнала тебе сюди? Але не гнівайся", – додав скоро, коли помітив, що брови його товариша стягнулися, – "тут про се ніхто не питав".
Рівний досі степ, покритий буйними травами, станув перед обоми їздцями малесеньким горбком, що на рівнині відбивав неначе курган, як подумав молодий синьоокий їздець.
"Так отже ми порозумілися", – сказав старший з енергічним підборіддєм та коротким вусиком і сірими гострими очима. – "Всіх грачів тягнемо в неділю до пульперії, і не я Джон О'Гара, коли між ними не буде нашого пташка".
"So long!" – сказав юнак, видав легенький посвист та похилився на сідлі вперед. Кінь помчав як орел на ліво від горбка і скоро зник поміж травами.
"Goddem! ось їздець, як приріс до того чудового коня. Чому то я його не виграв? Має щастє у нещастю. Але хоч знаю його вже два роки, все ще нічого про нього не знаю".
Буланий кінь юнака почав від спеки робити боками і перейшов у ходу. Сині очи юнака окинули безкрайний кругозір і тихо посміхнулися: "Куди вам до роскішних кубанських степів? Чи доведеться коли небудь вернути? І коли буде конець тій хуртовині, що загнала мене на чужину і ось пятий рік держить на мандрівці, неначе перекотиполе котить полем. Чи не доведеться у якій завзятій грі наложити головою?" Але не було коли довго віддаватися важким чуттям і споминам, бо ось у траві почали чим раз частійше проявлятися тропи: знак, що юнак наближався до естансії . "Чи хоч тепер найду службу, що хоч би трохи припала мені до вподоби?" – подумав собі і ворохнув поводами. Кінь підняв голову і голосно форкнув ніздрями. Скажений тупіт піднявся праворуч, і юнак повернув туди, але одночасно його рука сягнула по револьвер, що висів у кобурі коло пояса. З трави виринула голова, потім плечі людини, що бігла з усіх сил. В очах малювався переляк, а груди ходили високо, знак, що кавбой (пастух) біг уже досить довго. З його голови злетів широкополий сомбреро, а обличчє понизше лінії, де сидів капелюх, було темно бронзове; довге чорне волосе розвівалося по виді, червона хустка на шиї ясніла неначе мак серед степу, довжезні остроги на ногах заваджали бігти; ще хвилина і велитенський бик, що в повнім гоні вихилився із трави, візме його на роги.
"Sancta dolorosa!" – гукнув пастух – "Спасай, сіньоре!"
Але юнак не потребував сього оклику, він повернув коня дещо в бік і мчав чвалом бикови на вскоси. В його правій руці появився аркан, яким почав махати над головою. Кинутися поміж бика і пастуха було не можливо, бо бик пробив би коневи бік, а стріляти не хотів теж, щоби не вбивати непотрібно провідника стада. Ляссо фуркнуло, і саме в пору зашморгнулася петля на шиї бика. Другий конець ременя був привязаний до головки сідла, і коли ремінь урветься, бик цілим тягарем звалиться на пастуха, що впав якраз на землю. Юнак повернув знов коня головою у напрямі бика, ремінь напруживея як струна так, що почав дзвеніти, кінь уперся передними ногами в землю, і бик упав на коліна. З висолопленого язика текла кровава піна, червоні очи майже вилазили з ямок. Почав дрожати на цілім тілі, і коли юнак зняв йому з шиї ляссо, покірно повернув до череди.
"Граціяс, сеньйоре!" – сказав пастух. – "Ви спасли мені життя. Я, бачите, зійшов із коня і не мав під рукою ані револьвера, ані иншої зброї".
"Се мабуть ваша червона хустка подразнила того великана", – завважив юнак.
"Сеньоре, ви чужинець, як пізнаю по вимові, і коли вдячність махордома естансії дона Альдонза могла би вам в чім придатися..."
"Коли приймете мене на кавбоя, то наш рахунок буде вирівняний".
Деяке зачудуваннє відбилося на обличчі махордома, але не сказав нічого, тільки міцно потряс руку юнакови.
"І прийму, бо якраз потрібую, і рахунок не буде вирівняний".
Юнак звивав повільно ремінне ляссо, а махордом пішов по свого коня. Небавом оба наближалися до забудовань естансії.
"Прегарний у вас тордільльо (сивий кінь), а й ляссо спинило такого могутнього бика. Се просто чудо".
"Так, робив його старий Редутто. мистець у римарстві".
"Знаю, знаю, той прийшов до Аргентини геть-геть перед нами і зіздив її здовж і поперек. На його ляссо можна спуститися. Вирізує його з цілої шкіри і способом давних ґаучів (кінських пастухів) кладе в жолудок свіжовбитого бика та на тиждень покриває навозом.. Але коли хочете мене ще більше зобовязати, будьте ласкаві, не згадуйте нічого про пригоду…"
В естансії поручив махордомо юнака капітасові череди, наставникові над усіма пастухами.
"Лінієро?" (волоцюга) – запитав поставний Еспанець по назвищу Родріґец, із чорними очима, чорним волосєм, смаглявим виглядом і звинними, а заразом сильними рухами.
"Я з Корієнтес (місто в Аргентині) і ось хочу працювати", – пояснив юнак і знов завважив дещо здивований погляд.
"Ах, так не дивуйтеся сеньор, що в мене такий коштовний кінь.
