Українська література » Класика » Тече річка невеличка... - Шкляр Василь

Тече річка невеличка... - Шкляр Василь

Читаємо онлайн Тече річка невеличка... - Шкляр Василь

З-під картатої хустини, зав'язаної по-жіночому назад вузликом, випручався на чоло пучечок золотих кульбаб — отакі в неї коси.

— Мати сказала?

— А от і ні!

— Баба Борщиха?

— Ну який з тебе, Митю, вгадько?

— А хто ж?

— Сніг.

— Тобі все смішки.

— Таж сніг, справді. Слід твій сосонкою сюди тягнеться.

— Ти ба', яка хитруха. І тут знайшла.

— І не хитруха я, і зовсім тебе не шукала. Потрібний ти мені...

— А то ні?

— Просто слід побачила.

— Вигадуй.

— Шукала! Шукала, ну й що? — раптом скрикнула Яленка і, немов зламана стеблина, схилилась набік, припала обличчям до Дмитрового плеча.

— Чого ти?

Вона похитала головою.

— Тебе хтось обидив?

— Ні.

— А що?

— Я хотіла тебе побачити. Це все сніг... Згадала, як нам добре було.

Яленка підвела очі, і щось кольнуло Дмитра у серце — її погляд тремтів од болю, і не було в ньому й близько смішинки, і спокою не було ні краплі. Щось незнайоме прокинулося в її очах, доросле, жіноче, печальне, таке, від чого йому захотілося крикнути: "Ти моя, моя!" Але він тільки силувано всміхнувся і мовив:

— Козенятко моє...

— А ти цапок!

— Ну, то й гайда молоти. Насипай кукурудзу. Дмитро взявся за ручку жорен та й ну їх розкручувати на всю, ще й заспівав:

Цап меле, цап меле, Коза насипав, А маленьке козенятко На скрипочці грав.

І від того, що співав так голосно і що жорна гули-гур-котіли, по почули Дмитро з Яленкою, як уїхали пімці в село, як з тріскотом запалала крайня сестринська хата...

Вони спершу й не розібрали, що то було — крик, плач, сміх, стогін? Заклекотав чийсь голос надворі, нелюдський такий, мовби впав десь із неба, од ключа журавлиного відірвався.

— Чуєш, Митю?

— Що це?

Вискочили з повітки... а на краю села сичать вогняні гребені, спалахнули білі снігові шапки на хатах, засліпили очі. І ні плачі звідти не долинають, ні голосіння, ніхто не кричить ні "гвалт", ні "рятуйте", видно, нема вже спасу від цього пекла.

Глянув Дмитро у кінець вулиці — тіло взялося сиротами: не люди, а якісь потвори в залізними головами метались від двору до двору, вимахували вогняними квачами, згонили в купу чоловіків, Дмитро помітив — тільки чоловіків і хлопчиків, а жінки бігали збоку, не давали дітей, і тоді ті створіння з чорними залізними касками замість голів штурхали їх у груди, валили на сніг.

— Ховайся, Петре, ховайся у погріб! — почув Дмитро дикий невпізнанний голос — баба Борщиха, як підстрелена ворона, бігала подвір'ям, затуливши кулаками вуха.

— Це кінець світу,— сказав Печиборщ.— Од нього не сховаєшся.— І не було переляку на дідовому лиці, а тільки холодне здивування висіклося у ньому, немов у камені. Стояв біля хвіртки, дивився, як виводять чоловіків із палаючих дворів, і ждав.

А чия ж то жінка впала на своє дитя, затулила його руками-крилами — не можуть її— одірвати? Гамселить її залізноголовий межи плечі, а жінка й не ворухпеться, застигла, захолола, як пташка на морозі. Мотя то, Мотя! Бо он вискочив з гурту Вакула,— упізнав свого друга дід Печиборщ, хоч і туман впав па очі,— вискочив простоволосий та дужий, та красивий же чорт, на дві голови од німців вищий, що й кучері оп які — вітер заплутався в них.

Підскочив до німця, до того, що жінку його мордував, та як здійняв свої налиті самою силою руки, то таким тільки й бачив його Печиборщ: сухо застукотів автомат, здригнувся Вакула й завмер, і здалося дідові, що німий щось сказав йому на прощання, а от що — не дізнатися вже ніколи.

— Тікай хоч ти, дитино! — курликала баба Борщи-ха.— Тікай, бо це смерть, чуєш?

Дмитро озирнувся на її голос й побачив Яленку. Дівчина зіщулилась, такою маленькою була, беззахисною, а в погляді яріли відблиски пожежі. Стрепенулася раптом, підбігла до Дмитра, вхопила його за руку.

— Сюди. Мерщій!

Вона майже втягла його в повітку і щільно причинила за собою двері. Тут було тьмяно, лише смужка світла косо падала на стіну крізь маленьке вмазане віконце.

— Тут... хіба тут...— Голос його кришився, Дмитро не міг зрозуміти, що Яленка надумала.— Вони ж.,, повітку... запалять.

— Митю, за шахти! Тре' бігти.

— За шахти?

— До Макара, до наших,

— Пізно.

— Ти встигнеш. Скажеш...

— А ти?

— Вони жінок не чіпають. А якщо ти встигнеш... Це ж близько, Митю. Ти прудкий.

— Аде?..

— За шахтами бери вправо, до Вовчого яру.

— Якби ж це раніше.

— У них е Жоні.

— То я побіг?

— Ні, підожди.

— Німці вже ось-ось...

— Підожди, Митю. На! — Яленка зірвала з себе хустину,— Запинайся.

— Навіщо?

— Швиденько. Якщо побачать, подумають, що дівчина.— Вона одійшла в куток, розстебнула пальто. — Не гайся, Митю. Роби як я. — Сіра спідничка ковзнула по її білих стегнах, вони тьмяво засвітилися й згасли під полами пальта.

А за хвилину Дмитро вже був Яленкою, а Яленка Дмитром, і так щемко стало від того, і солодко так, ніби злились вони воєдино, і тепер їх ніколи нікому не роз'єднати.

Обійми її, пригорни, обцілуй усю до граминочки! Потім... Зараз ніколи. Візьми хоч за руку! Потім.

Потім він цілуватиме її все життя.

XVI

І знову городами, городами — до річки; правда, вчора теє було голим, а сьогодні під снігом, та тіло йому пече ще дужче — позаду палає село, а в селі... Краще не думати про це, бо де ж тоді тої сили взяти, щоб добігти до Вовчого яру, про все розказати...

Біг — і наче бачив себе ізбоку, в хустинці Яленчиній, і — сміх, та й годі — в спідничці Яленчиній, але замість сміху схлипування виривалося з грудей, сухе, давке схлипування, а сліз не було...

Може, й даремно вони перевдягалися, Дмитро блискавицею вимайнув із села, ніхто його не побачив, ось він уже перебіг річку,— і льодок заховався під сніг — не витьохкує,— ось уже рушив під гору, ось уже на горі, коло лісу... озирнувся — і кров зачервоніла йому в очах: горіло всеньке село, та де ж те село, як його немає, немає Сестринців, а тільки вогонь язикатий.

За шахти, за шахти! Де ви, Макаре, де ви, дядьку Мо-моте? Хіба вам не видно із Вовчого яру полум'я цього, що село ковтає разом із небом, хіба ви не чули, як німці стріляли у Вакулу, а тепер ось стрілятимуть... І за що, за що?

Зненацька його різонула страшна, пекуча думка: "Це я, я винен. Це... дріт".

І від того болю якось ураз проясніло йому в голові, і він побачив, що сніг у лісі сходжеиий чужинськими чобітьми, і здогадався, що якби тут були партизани, то німці в село не зайшли б. І здалося Дмитрові, що він біжить зовсім не до партизанів, що він утікає від кари, пакоїв лиха, накликав біду, а сам утікає... А ще здалося Дмитрові, що Яленка навмисне послала його до лісу, аби врятувати, бо які ж партизани поможуть, коли село вже горить, а людей женуть десь до церкви. Таж один він, Дмитро, міг зарадити горю, сказати, хто дротом дорогу перегородив, сказати, що люди не винні. Один же він про те знав, а більше ніхто. Чого ж він опинився так далеко?

В село, в село!

І раптом до нього долинули постріли. Глухі, немов із дитячої пухкалки: один, другий, третій... Ще, ще, ще... Ні, не дитячі то постріли, ненько моя, то поодинокі автоматні постріли.

— Стійте! Пождіть! — заволав Дмитро і кинувся до села, і біг, немов сліпий, натикаючись на дерева, роздряпуючи лице об голе кострубате гілля — нічого не бачив перед собою, а біг на глухе (чи то віп сам оглух?) пахкання.

— Стійте, це я! Я!!! Кому він кричав? До кого?

Заплутувався у Яленчипій спідниці (а хустка зосталася десь на гілках), падав, черпав губами сніг, тулив його до очей, знову підводився й біг.

— Це я... я...

Уже й постріли втихли, а Дмитро не збивався з дороги, біг прямо на село, маючи силу в єдиній думці: встигне.

Розступися, лісе, розступися, рідненький. Бо як же він житиме, якщо не встигне.

Не біг, а котився Дмитро з гори, котився до річки, до річки. І коли застиг на її березі, увіткнувшись обличчям у сніг, щоб не бачити чорного згарища, почув, як через місток гуркотять мотоцикли. Він підвів голову і вгледів горбату машину, побачив па мотоциклах чорних потвор з залізними головами...

Куди це вони? Він же ще не сказав...

— Стійте! — Дмитро підвівся і, похитуючись, пішов прямо на німців.— Це я!

Хтось помітив його, але мотоциклістам зупинятися перед горою було не з руки, котрийсь на ходу випустив чергу з автомата, і Дмитро лиш устиг почути хрускіт в ко-ліпі, а болю — ніякого. Легко так упав у сніг, немов у соп.

XVII

Біль він почув пізніше, той біль заповзав у самісіньке серце й приводив Дмитра до тями; десь краєчком свідомості він ще хапався за думку, що виборсується з тяжкого сну, зараз він прокинеться в хаті — і прийде полегкість, і живчиком радість заб'ється у грудях: "Це сон!"

Авжеж, він у себе вдома, ось і голос мамин чується десь з-за стіни:

"Спасибі вам, Хросю, у вас таке горе, а ви зі мною оце".

"У всіх горе. Тепер за живих думка".

Це ж Макарова Фрося до них зайшла, видно, нерано вже, а Дмитро й досі вилежується. Хотів розплющити очі, але не зміг. Наче хто свинцеві кулі поклав на повіки.

"А я прибігла до церкви, дивлюсь-видивляюсь — нема мого Миті. Печиборщ стоїть ні живий ні мертвий, Макар ваш, Микита, хлопчики баби Казійки,— дітки ще зовсім, не розберуть навіть, що воно коїться, — а Миті нема".

"Ой горечко-горе,— тоненько плакала Фрося, — де ж такі тварюки вилупилися, що оцо стільки люду вибили. Жодного ж не помилували, у голівоньку кожному стріляли".

"Спершу ж хотіли живцем їх у церкві спалити, а тоді отой, що в машині приїхав, передумав. Церкви, каже, шкода".

"А Макар дивиться на мене, так, бідненький, дивиться, наче вбирає очима, то я не видержала та як кинуся поміж німців до нього, отако-о по чубові, по лиці його провела рукою та: "Прощай же, Макарцю любесенький, бо я ж тебе більше пе побачу".

"Та и мені ж тоді серце обірвалося, як вони потягли вас за коси од нього, а Макар... випростався отак у попереку та як заспіває: "Зашумєлі, загудєлі провода, ми такого не відалі нікогда".

"Ой, мовчи, Оксаночко, мовчи..." — заголосила тітка, страшно так захлинулась плачем, що Дмитро зрозумів: це не сон. Він розплющив повіки і не стелю побачив, а запорошене зорями небо — біле, аж сиве од тих зірок. І лежав він на санях — полозки скрипіли по снігу, мати з тіткою везли його.

"Ма'", — хотів гукнути Дмитро. Не подужав. Ледь ворухнув губами. Та й на той порух витратив сили останні. Зчорніло сиве небо — опустились повіки.

"А я ж тебе, Макарцю, дурна, ще й лаяла вранці, ле • дащом обзивала, а ти ж трудяга був, що такого тільки пошукати, та ти ж мені слова лихого не сказав, та ти ж мені й "брешеш" не сказав ні разочку".

"Гукаю до Печиборща: "Ви не бачили Митю? Він же до вас пішов кукурудзу молоти!" Мовчить".

"А тепер же, Макарцю, лежиш ти з усіма у ямі холодній, бадиллям прикритий, не було ж як і поховати вас до ладу, щоб не мерзли там".

"Аж дивлюся — Яленку Санюшину ведуть у шапці Митиній, обімліла я вся, хочу про Митю опитати — не можу.

Відгуки про книгу Тече річка невеличка... - Шкляр Василь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: