Тече річка невеличка... - Шкляр Василь

Наче здивувався, що той дозволив собі його перебити.

— Кого задушили?

— А хіба я знаю, як там його? Самі ж...

— Толком розказуй! — не втерпів Яременко.— А то: цей, той, цього, того. Не розбереш ні чорта.

— Я ж розказую,— підвищив голос і Яшка.— Про мотоцикліста. То ж тре' було так вгадати, щоб якраз по горлянці. Чик — і пема! — Яшка черкнув себе пальцями по гостренькому борлакові і вдоволено кавкнув. — Молодця!

— Хто? — Яременко глянув на Макара, на хлопців, але ті лиш перезирнулися і знизали плечима.

— А хіба це не ви? — знов закліпав Яшка.— Дорогу перетяли дротом. Під Сестринцями.

— Коли?

— Та сьогодні ж, під вечір. Німці їздили туди після того, як ви худобу забрали у поліцаїв.

Яременко знов подивився на Макара, і всі, хто був у землянці, повернули голови до командира.

Той довго мовчав, погляд його був далеко-далеко.

— Ми, — нарешті сказав Макар, і слово те пролунало як постріл.— Наші люди. Всюди єсть наші люди.

— А я про що? — зрадів Яшка, не зрозумівши командира.— В самісіньке горло чики-чики-па-музики, зарізали качку...

Однак ніхто з партизанів не засміявся, хоча іншим разом могли б реготнути і над пріснішим слівцем. Яшка притих ображений, бо на нього вже не звертали уваги: новини розказано, то можна, бач, і рукою махнути на зв'язкового.

Макар поволі підвівся з нетесаної лавиці, пройшов до дверей і відчинив їх, щоб вивітрився дим. В землянку клубами пари покотив холод, однак Макар уже знав, що сьогодні йому не спати у цій оселі, ні сьогоні, ні завтра, і хтозна, чи й доведеться ще коли-небудь сюди повернутися.

— Рушимо,— сказав чи, може, запитав Яременко. Макар замислено примружив повіки, кивнув.

— І так, і так — пора,— хрипко обізвався Семен Мо-мот. — Не сьогодні-'заівтра випаде сніг. То краще уже без сліду...

XIII

Дмитро прокинувся серед ночі. Прокинувся, чи й не спав? Снилося чи ввижалося, що начебто біжить він, біжить — і все на одному місці, слизькаеться на тонкому молоденькому льоду, а той бринить, витьохкує і раптом провалюється; Дмитро летить у холодну безодню, кричить скільки духу, але не чує власного голосу, його судомить жах, і рантом десь із дна відчаю зринає сонна солодка думочка: "Ти є, ти є. Не бійся, це сон".

Він розплющив очі, різко так, аби хутчій втекти від того видіння, і відчув, що його трусить. Мабуть, метався уві сні, бо ковдра лежала на долівці; не підводячись з ліжка, Дмитро намацав її рукою, вкрився, однак не міг погамувати дрижаки у тілі.

І він став думати про Яленку. Уявляв її худеньку поставу, гострі плечики, що випиналися з-під синього ситцевого платтячка, а ще... два біленьких голубочки з рожевими дзьобиками, голубочки її грудей. І бачилася вона Дмитрові серед літа, у сонячній повені, й від того йому ставало тепліше, ніби й сам купався у тому літі.

Купався, але недовго, бо раптом хтось загомонів попід вікнами. Дмитро принишк, вслухаючись у темряву, вдивляючись у сизу пляму вікна, й помітив, як на пеї напливла тінь.

Хтось рівненько затарабанив пальцями в шибку, і серце Дмитрове завмерло: точнісінько так стукав тато, коли пізно повертався з ферми. Але де він тепер, його батько? Сто літ, як воює на фронті...

У вікно знову постукали, цього разу гучніше, і Дмитро почув, як зі сну кинулася мати, схопилася з лежанки й зашурхотіла босими ногами об долівку. Підійшла до вікна, припала до нього чолом, затуляючи лице з боків долонями.

— Хто там?

— Свої, відчиніть,— долинуло знадвору.

— Хто свої?

— Партизани.

— Які партизани? — мати хукала в шибку і протирала її долонею.

— Заступники ваші. З лісу.

— Хіба ж я вас знаю? — бурмотіла мати сама до себе кволим зі сну голосом. І в шибку: — Не знаю я вас!

— Відчиняйте! — гукнули уже сердитіше.— Самі поховались у теплі, а ми тут за вас...

— Ідіть собі далі, людоньки добрі. Я ж вас не знаю.

— Одкройте на мінутку. Ми руські,— роздратовано сказав той же голос.

— Ма' ,— звівся на лікті Дмитро.— Одчини, це ж...

— Боюся я,— не слухала його мати та все видивлялась у шибку.— Без хазяїна ми! Боюся впускати чужих.

— Які ж ми чужі? Партизани.

— Не знаю,— одне повторювала мати.

— Ну, ма', одчини.

— Не мамкай.— Вона відійшла од вікна, розгублено зупинилася лосеред хати.

— Пеняйте на себе! — гукнуло знадвору й потупотіло до хвіртки.

— Це ж наші,— шепотів Дмитро.

— Якби ж то знаття. Он такі "наші", розказують, ходили в Жалівці, а тоді всіх, хто їх впустив, забрали. Поліцаїв перевдягають.

— А якщо це справді партизани?

— Ні, сину. — Мати похитала головою. Сумно так похитала. — Я ж бачу... Я їх тепер і через стіну бачу. Спи.

— Щось не спиться мені.

— Не думай нічого.

— Та я й не думаю.

— А надворі, — чуєш, Митю? — тихенько шелестіла мати губами, — надворі сніжок пролітає. А я дивлюся па них, злякалася, та н не туди, що це ж перший 'сніжок цього року. Бач, як усе перемішалося в голові. Сніжок, гм..

XIV

А вранці як вийшов Дмитро із хати, то вдарив той сніг ув очі, аж сльози набігли, вдарив дзвінкою білизною, свіжістю, чистотою і такою вільгістю, що подих перехопило. Куди не глянь — усе но те: і вулиця ширшою стала, і хати у пухнастих шапках повищали, і дерева звеселіли у білих льолях. Забіліло до самого неба, не видно ні обрію, ні темного лісу, так просторо стало довкола, хоч бери та лети.

Он у діда Печиборща і дим над комином кучерявиться білим; видно, топить бадиллям або соломою, бо якби дровами — диміло б синеньким.

Дмитро постояв, помружився на лоскітливий сніг, зліпив кулю і кинув нею на горобців, що низочкою приліпилися на тину. Ті раденько цвірінькнули й полетіли на другий бік вулиці рівним рядочком, наче н справді були нанизані на нитку.

Він схопив відерце з кукурудзою і теж полетів собі на білий дим — мався змолоти ту кукурудзу на Печиборще-вих жорнах,— біг, весело горнучи ногами сніг, і тільки легенький біль у литках і в плечах нагадував йому про вчорашнє.

Перед порогом обтупав сніг із чобіт, а в сінях ще й віником їх обмахав і зайшов до хати.

Так і є: дід Печиборщ примостився на купці соломи біля грубки, висмикував з-під себе віхтики і кидав їх у вогонь. І хоч сидів він коло тепла, був у старому червонястому кожусі, в побитій міллю смушевій шапці з одкоче-ними вухами — через ті вуха, мабуть, не почув, як Дмитро дверима рипнув.

— Драстуйте, діду.

Старий обернувся і глянув на Дмитра пригаслими, припорошеними смутком очима. Його лице було темним і збриженим, як висушений опепьок. Буркнув собі щось під ніс і знов обернувся до вогню.

— Прийшов оце, щоб на жорнах ваших...

— Жорна в повітці,— сказав Печиборщ.

— А я вам дров за це принесу. Хіба соломою натопиш? Раз-два — й вихукалась.

— Мені аби вогонь. Глянеш на нього — й тепліше стає. Старому багато не треба.

— Я все одно принесу. Змелю ось кукурудзу і в ліс піду.— Дмитро дивився на худу Печиборщеву потилицю, порізану навхрест тонкими глибокими зморшками, наче дратвою перетяту, і жаль його брав до діда. То ж, було, все сміється, блимаючи жовтими, як оця кукурудза, пеньочка-ми зубів — того кусне, тому остючка підкине, поки хтось із гордовитіших не огризнеться: "Ви б ото, діду, лучче зуби вставили замість ляси точити. Чи грошей шкода? " — "Шкодую грошей? — Печиборщ сміявся ще дужче, показуючи вже кутні.— Та в мене їх, кхе-хе-хе, щоб не збрехати, пудів зо три буде. Хватить і на золоті, й на срібні".— "Це часом не від батечка зосталися?" — "Ні, ті цигани вкрали". Мова була ще за того Почиборща, Гараська, який нажив собі слави найбіднішого багатія. Потрапив, розказували, він ще за царя на каторгу (видно, був такий гострий на язик, як і син його) і повернувся звідти з драпепь-ким клуночком. А в тому клуночку так ніби кулик який оддимався, і лиш пізніше дізналися, що то був — господи милостивий! — сувій грошей новеньких, ще й не порізаних на купюри окремі, тільки-но "відпечатаних" на великих, мов рядна, хрустких паперах. Гарасько, звісно, про те ні слова нікому, ні півслова, але баба Борщиха проговорилась комусь, що свекор її, як тільки наставали жнива і всі люди виходили в поле, виносив із льоху ("Хай мене грім поб'є!") рулон грошей і йшов крадькома у жито — там розстеляв їх, сушив, щоб тлінь не взяла. І де ті гроші поділися, хтозна, може, й справді цигани вкрали, однак і досі про них балакали: хто просто з цікавості, а хто й злостиво підсміювався, що Гарасько ж, мовляв, як помер, то й ховати не було в чому, і син його — уже цей Печиборщ — не ох ти бо' із яких панів. Отож і щипали діда ще тими грошима, а йому від того ні холодно ні жарко не робилося, сміявся собі, а зубів не вставляв.

Тепер ні, тепер не сміється. Склепив підківкою губи і на вогонь дивиться.

— Ну, то я пішов, діду.

— Куди?

— Та молоти ж.

— А-а-а...

Дмитро кидав жменями зерна в жорнове дупло, розгонив важкий камінь і дивився на жовтий струмочок крутого, як дерть, борошна, що спадав у відро. Швидко крутилися жорна, від них сходив тугий хлібний дух і солодкою цівочкою лоскотав Дмитрові груди — так, наче він проковтнув волосинку. Щоб не так хотілося їсти, Дмитро став намугикувати що на думку спадало, і жорновий камінь, пережовуючи кукурудзу, також підтягував йому глухим басом.

Тече річенька невеличеньк-а-а, Скочу — переско-о-очу-у-у, Віддай же мене-е-е, моя матінко-о-о, За кого я схо-о-о-чу-у-у.

Співав, і йому здавалося, що все це колись було з ним: сходив місяць, — Дмитро наче побачив цей місяць, чомусь молоденький і блідий, як скибка недостиглого кавуна,— його ждала дівчина (Яленка), ждала над річкою, а біля берега гойдайся на хвилях срібний човник... Коли те було?

Нараз йому знову привидівся вчорашній вечір, і щось рибиною тріпнулося в серці, черконуло по живому. Він подумав про смерть. Ота гостра болюча мисль, що дрімає в кожній людині і ні-ні та й нагадає про себе, прокинулася й у ньому: "Прийде мить, і тебе не стане. Минатимуть роки, століття, вічність, а ти не відчуєш себе в собі, не відчуєш не те що радості, а навіть болю. Ніколи-ніко-ли..." І проганяєш від себе цю думку, бо не в силі її заперечити, а тим більше виправдати.

І раптом дві прохолодні долоні лягли йому на очі, вони пахли снігом і якимось несусвітним зіллям, що ним пахнуть лише дівочі руки, а може, тільки Яленчині,— не почув за гуркотом жорен, як підійшла вона, як пролетіли в повітрі дві пташки-долоні й сіли йому на обличчя.

— Як ти знайшла мене?

— А вгадай! — І сяє до нього очима, аж голубів усе довкола.