Тече річка невеличка... - Шкляр Василь

Бач, який гордий! І Мотю, жінку свою, не випустив за поріт попрощатись в коровою. Не любить, коли не його бера

Подвір'я, де жив дід Печиборщ, може, Миклик і проминув би (той же його врятував був), та зачув голосіння баби Борщихи і звернув у хвіртку: чи не дід віддав богові душу? Але ні, Печиборщ, видно, ще не поспішав помирати, бо саме розбирав на широкій лаві коров'ячу тушу і навіть не глянув на Миклика, продовжував чикрижити пісне ялове стегно.

— Нічогенько живете, діду, якщо маєте стільки солі, щоб засолити цілу корову.

— А чо'? Теперечки така власть, що й без солі смашно.

— Дивіться, щоб вам не було гірко...

— Он мила теж немає,— не слухав його старий,— а дехто без нього лізе...

— Не дуже, не дуже! — випнув Миклик пташині груди,— То ви раніше могли язика розпускати, а тепер вам його швидко вкоротять.

— Чого ти, Пилипе? Думаєш, як удягнув чорне сукно, то вже й пан? А забув, як...

— Ні, не забув. Хотів пожаліти вас, так хвоста задираєте.

— Спершу свого опусти! — Печиборщ відбатував і друге стегно.— А тоді й приходь, побалакаємо.

— Я вам цього не подарую.

Та якби Миклик і подарував дідові те зухвальство, все одно його б уже не питали. Поліцаї тим часом зайшли у хлівець, корови там пе побачили, але свіжий кізяк підказав їм, що тут щось нечисте, видно з усього, хлів цей не пустував, то посунули в хату. Німці й собі, щоб не мокнути на дощі, рушили до Печиборщевої господи в надії погрітися — можливо, навіть не хатнім теплом.

Баба Борщиха, сидячи замкнутою в хатині, почула чужинські голоси, перестала стогнати й припала вухом до дверей, що вели у сіни. Пришельці здійняли в хаті галас, щось вигукували, реготали, і врешті Борщиха почула таке, від чого підкосилися її немічні ноги.

— Шукай мотузкиї

— Та ні, довшого давай.

— Де в тебе мотузки? — верещав Миклик. Борщиха щосили загупала сухими кулаками у двері,

але в хаті стояв такий гармидер, що хіба почуєш.

— Прив'язуйІ Отако-о.

— Голову давай.

— Ще прив'язуй.

— Вішай, тепер вішай!

Та що ж вони коять, гаспиди? За що?

— Відчиніть! — заволала Борщиха.

У хаті знову зареготали, а старий — ні пари з вуст. Хоча б обізвався, окаянний, подав би хоч голос. І молила ж його, благала не різати корівчину, чуло її серце біду, ой чуло... Ось рипнули двері — виходять у сіни. Не чути старого.

— Відчиніть! — застогнала Борщиха і вдарилася всім тілом об двері.

— Зараз, бабо, зараз,— весело защебетав Миклик.— Тре' ж і вам глянути на свого діда, який він герой.

Заскреготав засув, Борщиха вискочила в сіни і першої миті зраділа, угледівши діда живим, а потім заломила на грудях руки й заголосила ще дужче:

— Та що ж вони, Петре, з тобою зробили, та за які ж гріхи отако старого...

Дід Печиборщ з усіх боків був обвішаний шматками м'яса, на грудях звисала велика коров'яча голова, на спи-пі вим'я, ратиці.

— Куди ж ви його, куди?

— Не репетуйте, бабо. Нічого ми з ним не зробимо,— сказав Миклик.— Тіки людям покажемо, щоб усім наука була. Так що скажіть спасибі, вернеться ваш дід.

— Не плач, Текле,— обізвався нарешті Печиборщ.— Корову шкода. А це все ярунда німецька. Вона їм не перед добром.— І першим пішов до воріт, а за ним уже німці з поліцаями — сміються, тикають на діда пальцями: ги-ги-ги, га-га-га...

Так і водили його по селу, заходячи на ті обійстя, де худобу тримали, поки не зібрали в табун десять корів. А тоді відпустили діда. М'ясо забрали на підводу, Печи-борщеві лишили голову, вим'я та ратиці.

Не дійшла цього разу черга до Дмитрової Квітки. А Ялеиці і тітці Санюсі біда. Як проїжджала підвода повз церкву, помітив німець на вигоні кіз, замахав руками й ногами: "О, козьол карош, козьол гут!" Зайняли і їх; правда, Миклик зглянувся на тітчині Санюшині сльози, упросив німців, щоб зоставили їй одне козеня. Мабуть, боявся, що коли-небудь йому знов попадеться поганий гриб і іго буде козиної ряжанки.

VI

А що ти робила тоді у лісі? Коли?

Як німці приїжджали. Ховалася... Так довго? А що?

— Ти якась йе така.

— Як завжди.

— Ні, ти мені нічого не розказуєш.

— Не видумуй чого не треба.

— Ти не віриш мені?

— Вірю.

— Чого ж мовчиш?

— А що казати?..

— Ти бачила там Семена Момота?

— ...?

— Ну от, бачила, значить.

— Звідкіля ти все знаєш?

— Ти дівчина, а я хлопець. Мені соромно...

— Чого тобі соромно?

— Що ти з ними, а я ні.

— Ми всі з ними.

— Хто — ви?

— Ми, сестринчани.

— І Миклик?

— Не злися.

— Поведи мене до них.

— Ще рано.

— Чому?

— Всьому свій час. Так Макар каже.

— Який Макар?

— Потім, потім... Потерпи трохи.

— Ну, то знай же, що я і без твого Макара обійдуся. Він ще почує про мене.

— Не сердься. Ти ж знаєш, як я до тебе...

— Ти не віриш мені.

— Ой, що мені робити з тобою, дурненьким.

— Скажи: тоді, як ми збирали опеньки, ти бачилася з Момотом? Ти ради нього туди ходила?

— Ти тея{ його бачив. А не сказав мені.

— Таїш я справді дурниі'г.

— Митю...

— Що?

— Ти ж не сердишся на мене?

— Ти козеня.

— Авжеж, нерозторопне козеня. А ти цапок. Тільки без бороди.

— Зате твій Момот з бородою.

— Митю...

— Та я і йому докажу ще своє.

— Ну, точнісінький цапок — буц, буц!..

VII

Дмитро здогадувався, що Макар — птиця не проста, але уявляв його чомусь таким собі згорбленим чоловічком, як сестринський Макар, що завжди ходив зігнутий, поклавши руку на поперек. То Макар притримував грілку, яку сам склеїв із старої камери, і вічно носив її на хворих крижах. А втім, дехто підозрював, що не така вже й страшна недуга причаїлася у Макаровому попереку, просто Макар — несусвітне ледащо і маокує цей свій вроджений гандж саморобною грілкою. Взагалі він був особою занадто таємничою, до війни понад усе любив читати газети й слухати навушники, набрався звідти премудрих словечок і повсякчас присмачував ними мову. Скаже, приміром, жінка його, Фрося: "Макаре, сьогодні на вечерю каша буде без хліба", а Макар: "Що ж, значиця, їстимемо самостійну кашу". Або: "Макаре, сьогодні на сніданок галушки будуть без сала", а Макар: "Значиця, їстимемо галушки мінус сало".

І хоч який плохенький чоловік був із виду цей Макар, а жди від нього чого завгодно. Якось лежить на тапчані, читає газетку (пережовклу від старості), а тут вбігає у хату Фрося та як нападеться: "То ти, проклята душа, вилежуєшся, а мені не поможеш нічо' й на мізинець? Біжи оп подивись на Микиту — од ранку цілий город скопав".

Макар поволеньки звівся з ліжка, вступив у просторі калоші, склеєні з тієї ж таки камери, що й грілка, і почовгав надвір — глянути на Микиту (це сусіда їхній, далеко Макар не пішов би). Дивиться — й справді Микита город докопує. Макар тоді дибає до безового куща, виламує замашненького дубчака і простує через город до сусіда. На межі зупиняється, ховає дубчика за спину, наче за поперек тримається. "Микито!"

"Що?" — підвів сусід голову. "А йди, я тобі щось скажу!"

"Та я й тут почую", — Микита не хоче відриватися од роботи.

"Е ні, я по секрету скажу".

Микита кидає лопату, проворненько, по-жіночому дріботить до Макара. "Який там секрет?"

"А такий, а такий! — шмагає Макар його дубчиком. — То тобі чортова кров, не сидиться на місці, а я маю терпіти через тебе бабині балачки?"

Однак хоч які гріхи не водилися за Макаром, хоч не брався він і за холодну воду, а голова таки добре варила у чоловіка. Казав дід Печиборщ: "Якби Макарову голову та комусь розумному, то був би міністр". І якщо б уже вийшов із нього міністр, то, напевно, — торгівлі. По цій лінії Макар у тридцять восьмому так себе показав, такий подвиг зробив, що за то йому можна було простити (і прощали!) не лише ледарство, а й отакі-от витівки, як із тим безовим дубчиком. Того року добре вродило збіжжя, а колгосп був бідний на таку абищицю, як мішки. "Виписуйте, — каже Макар до голови, — мені документ, та й поїду аж у стольний град виручати рідну артіль". Начальство порадилося і дійшло думки, що, може, справді легше вибити мішечки хитрому, хай і ледачому, аніж простодушному трудязі. Понавиписували папірців усяких, Макар зашив їх у підкладку піджачка, щоб вурки не витягли, і вирушив аж до Киева. І так небагато й днів минуло, як уже дзвонить з району: "Присилайте підводу, бо вкрадуть товар на вокзалі". Поїхали — е! Новенькі мішечки, аж пахнуть, чорними цифрами проштамповані. От не знали раніше, де Макарову голову використати!

Але це ще не все. Послав колгосп своїх людей до того ж стольного града продати цибулю (звісно, у тих же таки мішках, що Макар дістав), а там їх цап! Ідіть сюди, хлопці, признавайтеся, де мішки купували. Так і так, мовляв, цей товар було спродано "наліво" — ось і печаті наші,— то треба знайти винуватців. Та це, кажуть хлопці, Макарова робота, ми не знаємо, де він їх узяв.

"Якого Макара?"

"6 такий. У Сестринцях".

"Це в якій області?"

Не на жарт взялися вони за ті мішки, і от одного дня приїжджає в Жалівку представник із Києва — чорненький такий, вуса шнурочком,— заходить до голови в контору та: "Ану, подавайте мені того дядька, що мішки купував". Послав голова у Сестринці власну бричку по Макара, привезли його, як пана, а от у конторі поставили коло порога, мов кучера. "Покладіть руку на серце, дядечку,— лагідненько почав представник,— і скажіть мені чесно, у кого ви ті мішки купували. Ми вас карати не будемо, якщо скажете правду".

Макар поклав руку не на серце, а на поперек, бо грілка сповзала все нижче і нижче (у бричці підкидало, то од-в'язалася), потім примружив очі і, зігнувшись ще більше звичайного, рушив до представника: "А я думаю, де то мені ці вусики зустрічалися. Хіба не впізнаєте мене? У вас же я купував ті мішки,— тицьнув Макар пальцем у представника.— Невже забули?"

Того як вітром здуло. Вискочив отетерілий із контори, не попрощався навіть з головою, не те що з Макаром.

"Повезло тобі,— усміхнувся голова.— А якби іншого прислали?"

"Кого іншого?" — не второпав Макар. "Ну, не цього, в якого ти купував..." "Та бог з вами! — здивувався.— Нічого я в нього не купував. Оце вперше побачив цього чоловічка". "Як? — здивувався і голова.— А вусики?" "Та й вусики ці мені навіть не снилися". "Тоді я нічого не пойму".

"А що ж тут понімать? Раз чоловік з мішками має діло, то й так ясно, що він їх комусь продавав. А кому — всіх не згадаєш..."

...У Сестринці Макар також повертався бричкою.

Але не цей Макар, певна річ, господарював нині в лісі.

VIII

Той Макар був із далекого Закавказзя, про яке Макар сестринський лиш чував по навушниках та читав у газетах; можливо, якби покопався у своїй геніальній голові, то навіть згадав би прізвище Мкртчян, що його носив знатний бакинський нафтовик Акоп, який приїздив до Борислава обмінюватися досвідом з тамтешнім трестом озокеритових шахт і де його перехрестили для зручності на Ма-картичяна.