Українська література » Класика » Тече річка невеличка... - Шкляр Василь

Тече річка невеличка... - Шкляр Василь

Читаємо онлайн Тече річка невеличка... - Шкляр Василь

Зараз він ще раз, востаннє, на них оглянеться і— ноги на плечі. Але оглядатися не поспішав; якщо він знову наштовхнеться на олов'яний погляд пузаня, тоді доведеться ще трохи підождати, а там і сосняк скінчиться. Проте й зволікати не було коли. Пора...

— Стій! — ляснув луною голос позаду, і Дмитро обімлів. Він же наче ще й не біжить, а вже зупиняють. Озирнувся і все зрозумів — біля підводи стояло двоє людей з автоматами напоготові, а поліцаї так і застигли напівлежма, вирячивши перелякані червоні очі. Той, що правив підводою, шарпонув віжки, аж заточилися коні.

— Злазьте, приїхали,— сказав низенький коротконогий партизан у рудому бушлаті.

Поліцаї висипали з воза, покидавши на ньому гвинтівки.

— Гей, хлопче! Завертай назад корови,— гукнув партизан Дмитрові.— І не стидно тобі ото в їхніх погоничах ходити? А ви,— гримнув на поліцаїв,— станьте всі в ряд. Живо!

Ті вишикувалися в шеренгу, вайлувато переминаючись з ноги па ногу.

— Що робити з ними? — спитав низенький у свого товариша, чорного циганчука, який уже випрягав коней.

— Та що? Як вони з людьми, так і ми з ними,— спроквола одказав той.— Розстріляти.

— Я нікого не вбивав! — верескнув Миклик.

— За що? — прогув пузань.

— Чуєш, які вони святі? — сказав низенький.

— Авжеж, пряма дорога в рай.

— Відпустіть нас, — просився Миклик.

— Ти диви,— здивувався низенький,— вони в рай не хочуть. Видно, з німцями їм краще. Ану, скидайте штани, ангели! Всо скидайте до нитки. Ангели мусять бути голі енькими.

Поліцаї опустили голови і, ховаючи одне від одного очі, поволі стали роздягатися.

— Живо! Жевжики слиняві,— низенький автоматом штурхнув гладкого у пузо, і "жевжики" заворушились. Коли зосталися в спідньому й босі, партизан гидливо зморщив носа:

— Хто це вже кальсони спортив? Теж мені герої.

— Жорко, годі з них,—сказав чорнявий.— Бо засмердять увесь ліс.

— Ану, марш додому підштаники прати! Нехай хазяї помилуються на своїх вояк.

Поліцаї, зіщулившись, тупцяли босоніж на мерзлій землі, однак розбігатися не наважувались — не вірили, що їм не стрілятимуть у спину.

— Я кому сказав, марш додому! — тупнув ногою низенький.— Чи вам позакладало?.

— А ви не?..

— Бігом!

Першим кинувся тікати Миклик — мабуть, після того, як пролежав у Вакулиній в'язці, не міг терпіти морозу; за ним потрусили сідницями решта, спершу підтюпцем, а потім прожогом — у сосну.

Низенький тільки свиснув їм услід.

А корови й собі, зачувши волю, майже бігли назад до села, Дмитро — за ними, і радісно йому було, що все так скінчилося, і гірко від того, що низенький назвав його погоничем, але не біда — при першій нагоді Дмитро споку-тае цей гріх.

XI

Воно, звісно, людям утіха, що корови поприбігали додому, з розгону стукали рогами у ворота, гукаючи хазяїв, але ж і спокою мало, бо ще не вгадано, як там далі буде,— де це видано, щоб німці таке простили?

— Тепер добра не жди,— хитав своєю мудрою головою сестринський Макар.— Тепер конхіскують не тіки худобу, е ні. Вони порядок люблять.

— Та їм там такого страху нагнали, що ой,— розказував Дмитро.— Поблимали голими п'ятами.

— Буде і нам "ой",— Макар мацав на попереку грілку й кректав заклопотано.— Я їх знаю.

— Партизани заступляться.

— Я тобі скажу ще й таке: тут теж хитрості треба. Бо спершу добре, а там, дивись, і погано.

— А вам, діду, бачу, не вгодили.

— Та ні, вгодили, але ж одібрати скот — це ж не горілку.

— Яку горілку?

— Ну, Микита, сусіда мій, на що вже геть непитущий чоловік, а чув, що вчворив?

— Що?

— Та гнав саме солоденьку, коли поліцаї нагодилися. Глядь у вікно — а вони йдуть до хати. Микита тоді за бапку, що робити? Сюди, туди, розтирявся, не зна, куди заховать її. А набігло небагато, так із півбаночки, може. Ті-ки Микита і цього пошкодуваїв їм.

— Розбив?

— Боже збав! Випив! Я ж кажу, непитущий зовсім, а всушив ото стіки, що й досі спить.

— Молодець.

— Еге, я ж кажу, тут хитрості треба. Бо ото корів силою забрали, а воно так не минеться. Тут політики треба. Геройство теж добра штука, але без політики й до лиха недалеко.

— То й робили б самі що-небудь, як такі хитрі...

— Старий уже. Якби мені твої года.

— А то тільки стогнете.

— Я ж кажу, аби мені...

— Аби, аби!

Макар стогнав, стогнав, а таки казав правду. Уже й до вечора недалечко було, Дмитро спокійненько порався коло хати, як раптом од лісу долинуло туркотіння. Спершу глухе, так наче пилорама гула десь далеко, а потім гучніше, дзвінкіше, і вже — матінко ти моя! — їдуть селом мотоцикли з колясками: один, другий, третій, четвертий... мабуть, не менше десяти, і на кожному по три німці у касках. Автомати стирчать па всі боки, цівками людям у вікна дивляться, а мотори ревуть, аж земля дрижить. Люди причаїлися у хатах, уже й не про корів думка, аби село цілим лишилося. А ті диркотять мотоциклами по всіх кутках, у кожну вуличку заглядають, ніби шукають ко-

2 іозз 33

гось, видивляються; потім з'їдуться на вигоні, перекурять, пошкабарчать — і знов гасають через усе село, розвертаються вп'яте і вдесяте, нічого нікому, лиш диркотінням жах наганяють.

І тоді, саме тоді, коли вже несила було витримати їзданину німецьку, щось підхопило Дмитра і понесло в комірчину, ні, не ховатись, там у темному закутку він навпомацки відшукав скручений дріт (тато дістав його у радистів на кліті для кролів), і якийсь голос закричав йому в скроні: "До лісу! До лісу". Хтозна, що то за голос був, може, він вродився з багатьох голосів, що озивались у Дмитрові, мучили, не давали спокою ("Не раджу тобі далеко в ліс заходити"; "Всьому свій час. Так Макар каже"; "І пе стидно тобі ото в їхніх погоничах ходити?"; "Старий уже. Якби мені твої года"), важко сказати, що то за голос був, але він владно, немов узяв за руку, вивів Дмитра із хати й сказав: "Пора!"

Якийсь час Дмитро стояв біла порога (дріт аж примерзав до його долоні) і прислухався до гуркоту моторів, поки ті знову пе з'їхалися коло церкви.

Дмитро ступив крок, другий і раптом зірвався й городом помчав у бік лісу. Від хати аж до річки був схил, і йому біглося легко і дихалось легко, Дмитро навіть завважив, що повітря пахне снігом — на нього повіяло кавунами, он і хмари вгорі такі, як на сніг — може, випаде уночі?

Він подумав, що це ж йому треба брати ліворуч, ліворуч, щоб вискочити на місток, і зупинився, прислухався знову, чи не гуркотять сюди мотоцикли; наче ні, не чути, але навіщо йому бігти через місток; якщо річка замерзла, то можна і так її перейти. Вранці, коли гнав худобу, помітив же, що вода взялася молоденьким збрижистим льодом, а тепер, бач, і забув про те. Чи то йому тільки привиділось? Ні, справді, он темно-зелена стрічечка, що вихоплювалася з-поміж верб і рябіла хвилькою, тепер застигла, мовби стомилася бігти й лягла відпочити. Чи витримає

Дмитра, це ж по ній ще й не бігав ніхто, відколи примерзла, та скільки там тої річки — раз^другий стрибнути.

"Пінь-пінь",— забринів тонкий лід під його ногами, аж луна озвалася в лісі: "інь-інь". Перший лід завжди отак з тьохканням вигинається — і не встигне провалитися, як ти уже далі біжиш: "пінь-пінь".

За річкою бігти поважчало: берег вкривала м'яка сіра трава, Дмитро грузнув у ній, мов у ваті, і ноги пекло вогнем. А далі, уже під гору, лежала смужка мерзлої ріллі, він стрибав із грудки на грудку, спотикався, падав і ніг не чув — біль перекотився у груди, підпирав горло. У роті стало солоно, аж занудило від присмаку крові, і, добігши до лісу, Дмитро обхопив руками найперше дерево, припав грудьми до холодного стовбура, намагаючись вистудити жар у тілі. Навіть дріт у його руці, здавалося, так розігрівся, що пік долоню.

Дмитро прислухався. За річкою було тихо, мовби й не вдерлися німці в село; чи то він уже нічого не чув, окрім глуму у скронях, окрім власного дихання.

І дерева не скрипнуть, і вітер припав до землі, не грає у дуплах, і ніяка пташка тобі не писне, так якось німо довкола, піби Дмитро сам лишився у цілому світі.

І тоді він гостро — до болю, до дива, до страху! — відчув усього себе, таїну свого існування: ось він стоїть під безмежним небом, обіймає холодне дерево, жадібно ковтає повітря — чому саме він відчуває усе це, а не хтось інший, чому? Море думок пронизали його свідомість, випереджуючи одна одну, перед очима зарябіло жовтогаряче пінисте мереживо, і Дмитро стріпнув головою: що це?

Він знову побіг. Мчав, обминаючи дерева, і вітер також підвівся з землі й полетів йому назустріч, і не тільки вітер — чорні тіні насувались на нього із глибини лісу — то вечір підкрадався до села.

2*

35

Хіба Макар не знав, що рано чи пізно, а їх це жде? Знав, і все-таки звістка застала його зненацька, бо мав надію хоча б до снігів перебути у Губському лісі — тут він почувався, як у себе вдома, тут їм щастило, немов цей український Цахкадзор прихиляв до них небо.

А сьогодні затемна прийшов зв'язковий Яшка Слинько, меткий, щупленький хлопчина,— про таких кажуть: де не посій, там і вродить,— і, захлинаючись словами, повідомив, що польова жандармерія викликала в Бужанку есесівців: німці готують облаву.

— Ці проч-чешуть кожен к-кущик, — запинався од хвилювання Яшка.— Це вам не п-полювання н-на зайц-ців.

Яшка охкав, зітхав, скуб на ообі чуба, а Маюар чомусь слухав його спокійно, не метушився, не хапався за голову, оаче аж посміхався на те — чи то через рубець під оком здавалося, що його лице посміхається?

Насправді ж Макар таки радів тихенько: якщо німці заворушилися, то, видно, партизани стали їм поперек горла, виходить, він недаремно розпрощався з бужанським заводом.

— Це наполохали тих шмаркачів,— говорив простудженим голосом Семен Момот і покашлював у чорну бороду, аж вогник здригався на каганці,— так наполохали, що...

— Поліцаї — то таке... — втрутився Яшка, дрібненько моргаючи поросячими віями (у землянці так накурили, що йому від незвички різало очі).—На поліцаїв німці плювати хотіли.

— Ну, ще ж і корів одібрали.

— Та й корови — пусте.

— Воно, бач, одне до одного...

— То через те, що ви їхнього вкокошили, такий шум підняли, гади,— пояснив Яшка.

— Хіба ми одного?..

— Та я про цього, що сьогодні.

— Якого?

— Ну, цього ж... Як тільки привезли задушеного, то зразу...

— Божди. — Яременко підняв руку долонею до Яшки. — Ти про кого?

— Що про кого? — Яшка вперся маленькими очицями в комісара і перестав кліпати.

Відгуки про книгу Тече річка невеличка... - Шкляр Василь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: