Неложними устами - Загребельний Павло
Так я кажу, панно Наталю?
— Істинно.
— Але! — піднімав значуще пальця Самійленко. — Але, пане Павле! Щоб справдилися надії, треба ще багато до них додати. Шо ж саме? Талаит? Він у вас є. Не мені це казати — сказано людьми аж он якими! Свідомість своїх сил теж відчуваєте. Тепер треба набувати (і набувати, авжеж!) хорошу літературну освіту і обумовлену нею культурність сприйняття, орієнтованість у поетичній техніці, без чого поет — ніякий не поет. А тому я невтомно закликаю: читайте французів, пане Павле!
Тичина ніяково сміявся.
— Хіба ж я що? Але ту французьку антологію, що ви подарували мені ще в Чернігові, у мене вкрали в комерційному інституті.
— Чули? Комерсанти крадуть антології! Я здогадувався, що так воно буде, тому затягнув пана Павла в свої добрянські дебрі, щоб він тут під моїм оком поштудіював французів. Панно Наталю, ви маєте мені помогти.
Тичина непомітно моргав Наталі, переманюючи її в свої спільники. Вона вже знала цю гру, лащилася до Самійленка:
— Володимире Івановичу, французи — французами, а ми просили б вас що-небудь своє...
— Моє? Тобто як?
— Розуміється ж, прочитати.
— Читати вам свої поезії? Що ж я можу вам читати? Хіба вас тепер чимось здивуєш?
Тичина аж підстрибував:
— А "Истинно-русские заслуги" з отим "Зате так мало в нас небитих і конституції нема!"
— Ет. Фейлетончик!
— Тоді "Цар Горох!" — це вже обоє: Павло і Наталя.
Самійленко супився, читати не хотів, казав, що вже й забув того Беранже, бо коли ж воно перекладалося — двадцять з чимось років тому! Але ж сам агітував за французів, то має читати:
Колись був добрий цар Горох,
В історії незнаний.
Без слави добре спав за трьох,
Немов простий підданий.
Замість корони тільки й мав
Ту шапочку, що надівав,
Як спав. Ах, ах, ах, ах, ох, ох, ох, ох!
Який був добрий цар Горох!
Ох, ох!
— Та вже коли читати, то маю вам нагадати з своєї "Людськості". Ось це:
Найкращі пориви, гарячі почуття
Розсікли ми ножем холодним міркування,
І склали ми сой розмірене життя
Без глибини думок, без сили поривання.
Цього слід лякатися найбільше!
Була вже пізня ніч, коли Павло проводив Наталю від свого дому до її дому. Попід липами, що вже шелестіли весняним листям, тулячись попід глухими дерев’яними парканами, вгадуючи протоптану в піску стежечку через темний сільський майдан, обставлений казенними будівлями, щулячись од дерев’яного звуку сторожового калатайла і розпачливих викриків сича десь у поблизькому лісі за Немильною. Наталя прихилилася до Павла од того крику.
— Неначе дитина абощо.
Він мовчки ховав її під свою розмахайку.
— Боже, це вже, мабуть, глупа піч! Пане Павле, знаєте що? Давайте не турбувати мою господиню, а заліземо до моєї кімнати через вікно.
— У вікно? Як же?
— Я вам покажу. Згода?
Вони були злодіями, змовниками, зрадниками. Зрадниками кого, чого? Не світили свічки, намагалися ні стукнути, ні шелеснути, ні навіть дихати. Їм кортіло говорити, і вони пробували вимовити бодай слово, але щоразу клали одне одному пальця на уста. Запечатували.
Передсвітанкові тумани накочувалися з лісів, десь за туманами тужливо курликали журавлі, що, мабуть, заблукали в темному просторі, а ці двоє тулилися одне до одного, мов двоє замерзлих журавленяток, і грілися одне від одного, ставало їм тепліше і в душах, і на цьому світі. І гамували свій сердечний пал короткою обладою. Чи ж гамували?
— Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці. —
Спать мене поклала Тала
На дівочій руці.
Щось питає, обіймає —
Чисте, біле, молоде.
І світає й не світає.
Тільки ранок не йде.
Ой ти, ранку, любий сойку,
Треті півні голосні!
Взяв дівчину-беззаконку
На двадцятій весні.
Встала Тала в білій льолі:
— Ну, приходь же, жду вночі, — За вікном шумлять тополі, Журавлині ключі.
Поет писав цього вірша через півроку після тої ночі. Але не друкував до самої смерті. (Вірш опубліковано в посмертній книжці Тичини 1970 р. "В серці у моїм). Бо цей вірш, як і все з ним пов’язане, лишився для поета святинею.
На жаль, святиням судилося життя найнеспокійніше. Біля кожної святині стирчить бовдур з указкою в руках і занудливо пояснює: "Оце на вгороді бузина, а оце — у Києві дядько".
Вона: Мені здається: десь у Тихому океані запалиться сірник — і ти відчуєш його зблиск своєю душею. Зблиск і тепло.
Він: Я відчуваю тільки твого душу. І коли ти поряд, і коли проходиш повз мене, і коли віддаляєшся.
Вона: Ти ще не знаєш, як подобається людям твоя усмішка. Бо їй усміхаєшся просто від безмежної доброти своєї. Як ангел. А світ же такий жорстокий, нема в ньому ні добра, ні милосердя. Ти принесеш у цей світ багато доброти і краси.
Він: Та звідки ж? Хто я такий?
Вона: Ти сам ще не знаєш і ніхто не знає. Але я відчуваю це. Як? Хіба про це розкажеш? Спитай у поля, спитай у неба, спитай У сонця, спитай у вітру. Я благословляю тебе на велике! Ти, як сип божий, маєш сповнити предначертано.
Він: Я тільки сип бідного дячка з Пісок. Тринадцятеро дітей народила моя матуся. Я — сьомий, а всіх — тринадцятеро. Я — посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина. Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександр, Наталка, Сергій. А я — посередині.
Вона: Ти посередині, мов та зоря.
Він ховав очі. Тільки переблиск поглядів — і вона ловила ті миті, коли він дивився па неї. Всі дівчата світу мріяли б про такі погляди! Тоді говорили вже й не своє, повторювали слова з старовинної повісті про двох закоханих і не хотіли знати більше ніяких слів.
Він: Мила, коли маю тебе коло себе, чого мені ще треба? Коли і всі світи були з нами, бачив би тільки тебе.
"...мала таке чуття, наче під твердою шкаралущею лялечки у неї виростають барвні крила й набирають сипи для польоту".
Але відлетів він...
А вдень на сільській однокінній підводі прикотив з Чернігова його незрадливий товариш і друг Василь Елланський, або Маркіз Попелястий, як сам він себе любив називати, і загукав до Тичини:
— Пане Павле, анумо знову віршувать! Шляхи протряхли, птахи позліталися, земля дихає, статистика жде!..
Невтомний Василь знов знайшов їм заробіток в земстві, не питав навіть Тичину про здоров’я, так, ніби вірив, що в літніх мандрах по чернігівській землі зникнуть рештки його хворощів.
— То як? їдемо?
Наталя сказала йому:
— Їдь.
— А ти ж? — злякався він. — І як же ми?
— Тобі треба — їдь. Про мене не турбуйся. Напишу тобі.
— В мене й пристанища в Києві нема.
— Напишу в інститут або через Інну Коновал.
Сама ж знов думала словами з "Лялечки": "Вона не вірить, що добіжить, і посилає поперед свою душу". Хай душа її надихне його па велике! Бо він належить до тих, ради кого можна" й слід приносити жертви, хоч і найбільші. А вона й жертви не приносила ніякої, а принесла найцінніший свій дар. І благословення на велич.
На тлі розложистого staccato і лагідного legato кларнета
Думами, думами —
Наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий."
Ніжно звучало ніжно-несміливе аріозо скрипочки:
Леліє, віє, ласковіє,
Тремтить, неначе сон.
("Сонячні кларнет")
Спогад з майбутнього.
Через чверть століття в книжці "Сталь і ніжність" Поет напише:
Без кінця воно тоді,
Без кінця прощалося.
Пахли нам кущі бузові,
Ледве мріли бірюзові —
Тінь, тінь, тінь, тінь,
Й трохи розвиднялося.
……………………………
Й ми розстались, розійшлись, —
Чи то, може, снилося?
А я думкою літаю,
В молодих літах витаю, —
Так, так, так, так,
Так-бо захотілося.
Так він поїхав — і назавжди. Наталки не побачив більше ніколи, вона зникла, і він не знав: була вона коли-небудь чи йому приснилося?
Восени поховав рідну матусю, а взимку з Воронькова передали йому, що просила приїхати панна Коновал. Він найняв візника, їхав довго по снігу й морозу, обтріпувався, як замерзлий птах, не міг зігрітися й коло грубки, до якої всадовила його Інна, читав і перечитував страшний лист од Наталки і не йняв віри. "Прощай. Вмираю. Люблю. Наталка".
Читав і перечитував і мовчав. А в серці був крик і стогін, хтось кричав у сніги, до весни, до гаїв і небес…
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги.
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю,
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю.
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
("Сонячні кларнети" )
Спогад з майбутнього. 21 травня 1941 року в Дарницькому клубі вагоноремонтного заводу відбувся вечір, присвячений творчості П. Г. Тичини. Серед безлічі запитань пролунало: "Чому у вас було "Панно Інно", а пізніше надруковано "Ніжна Інно"?
Поег відповів: "Чому не даєте нам права переробити, поліпшити свої твори? Блок переробляв, інші переробляли. Інна — .вчителька з Борисполя. До речі, вона померла".
Відповідь навіть великого поета не завжди переконує. Але смерть перекопує завжди.
Сестри Коновал Інна (він звав її Нюсею) і Поля були для Поета першою любов’ю. Коли серед безлічі різновидів цього великого почуття можна було б виділити любов літературну, то саме така любов заволоділа двадцятилітнім чернігівським семінаристом, який прочитав свої перші вірші на поетичному вечорі в помешканні Івана Коновала (Вороньківського) і одразу наштовхнувся на гостро-ніжних доньок Івана Омеляновича. Одна — Поля — налітала па молодого поета, звинувачуючи його в наслідуванні, в символізмі й ще в чомусь, інша — Інна — стала на захист юнака. Так і супроводжували відтоді вони його писання:одна — суворою вимогливістю, друга — ласкавою підтримкою, але поет — о незбагненність людської природи! — більше хилився до суворої, не міг викинути її з душі навіть після останньої між ними розмови, про яку ніхто не знав, окрім них двох, і про яку поет згадав лиш у лютому 1936 року, знайшовши серед своїх паперів довгастий аркушик з редакційного блокнота і на тому аркушику вірш:
Ми — тлі закон священнодійний,
Ми всі в тривогах панахид.
Наш вид натхненно-мелодійний,
Як твій, о земле-мати, вид.
То в смутку ми, як дим кадильний,
То ми цвітем, як цвіт-огонь!
Мотив таїться надмогильний
В молебні стулених долонь.
(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини/
Той свій давній вірш Поет обписав олівчиком уже в 36-му році:
"Написано коли? Хто зна коли.
