Неложними устами - Загребельний Павло

В кожнім разі, після останньої розмови з сестрою Інни. Тобто у Києві-1913-го, певне, року. На це вказує і аркушик із блокнота, а я ж тоді саме в редакції служив. Невже я такий у самого себе закоханий, що ще й вірші свої описую коментарями? Ні, це просто згадались давні роки. Давні, брате, роки.

Вечір. Діти галасають у дворі під вікном. А нехай га-ла-сають. Молодці!"

Запис із щоденника від 24 квітня 1920 року. "Померла Нюся. З сухот. От тепер для мене Поля не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю. Ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили".

І ще такий самий довгастий аркушик і рукою Поета:

Там чути дзвін в бору ялин

Над озером, де трухне млин:

Проклін мерцям!

Ізнов ти сам, все сам та сам,

Нема з ким розцвісти устам —

Проклін, проклін. і

Там чути спів осокорів,

Надгробний болісний мотив, —

То спів "прощай!"

О, не співай, о, не ридай:

Моє намисто гине вкрай

Минулих днів.

(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини)

І знов рукою Поета внизу олівчиком несмілива дата 1914 — і знак запитання. Ні, таки ж не 1914, а 1915 — і про Наталку. Перший сум, перше ридання. Не ридай мене, мати, зряще во гробі...

Щоденниковий запис 10 березня 1922 року: "Писав удень, і так живо Наталка уявилась. Вся жовта, почорніла з осені... Я сам не-помітив, як почав схлипувати і плакати. Мені здалось, що тут вона у гробі коло мене. Але це тільки на мить так сильно".

У середу 27 лютого. "Вночі. Пишу Прометея. Ліда в другій кімнаті крізь сон говорить щось і важко дише. Прочинив двері... Смуга світла од каганця мого проклалась через голівку по підлозі аж до шафи. А мені по якійсь асоціації Наталочка зразу прийшла. Чому мертві не можуть крізь сон важко дихати і говорити? Наталка б сказала, що я бездушний і кам’яна людина. Плачу".

Він писав простими олівчиками. Сірими, як зайчик. Письмо нетривке, але м’яке. Не міг дряпати ніжну душу паперу твердою сталлю пера. Може б, як літописцеві — гусячим пером? Дістав атраменту. Жолудевого, ще й на залізі настояного. Барва старих дубів. Писав і ним на вузьких довгих аркушиках з блокнота редакційного газети "Рада". Звук заліза. Терція. Згодом прийдуть псалми залізу, але то згодом, згодом.

Тоді ж писав сірим олівчиком на розлінієних віддрукованих бланках дублікатів і корішків накладних якоїсь загадкової установи, що звалася:

"В. С. Г. Комитет Ю.-3. фронта".

Там стояло:

"Отпущено из

Находящ. въ

По требованию №

Кол. ф. Цепа руб. к.

Сдал

Принял С указ. должности

Заведующий учреждением".

Світова війна, революція, громадянська війна, хитався світ —не до паперу було. 20 квітня 1919 року Поет записав (на тому ж таки бланку фронтової накладної): "Багато чого крав я на своєму віку. Але чи не найбільше — білого паперу.

На цьому кохана написала таке страшне останнє слово". Про жодну жінку Поет упродовж свого життя більше не скаже "кохана".

Беатріче в Данте, Лаура в Петрарки, Смаглява леді сонетів у Шекспіра, Незнайомка в Блока — це для нас таке звичне й звичайне. А початки свого найбільшого Поета нового часу виводимо тільки з природи. "Споглядання природи"...

Не з природою наодинці був Поет, а мав коло себе живу душу, ніжну й рідну, мав свою Мадонну, свою Музику, своє Сонце. Ой не крийся, природо, не крийся…

Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить...

О, милий друже, — знов недуже, —

О, любий брате, — розіп’яте —

Недуже серце моє, серце, мов лебідь той, ячить.

Закучерявилися хмари...

Це — про своє зболене серце недуже, але й про світ безмежний і прекрасний. А тоді — про неї:

Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —

Обняла востаннє, — у моїй душі! —

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.

Заспівали скрипки у моїй душі!

Через сорок років прийде тонкий знавець музики вірша і напише про ці рядки:

"Точне внутрішнє римування в першому вірші ("О, милий друже, — знов недуже, — о, любий брате, — розіп’яте...") створює враження своєрідного музичною супроводу, яким доповнюється основна тема вірша. Вірш ніби злітає вгору на крилах музики, його хочеться співати, і кожен рядок в ньому лунає, живою мелодією. А прочитайте вголос наспівом, як того вимагає характер віршування, другу строфу, — хіба ви не відчуваєте, як звучать у ній, то розходячись, то переплітаючись, дві самостійні музичні "мелодії". Фразна єдність, що становить перші два рядки катрена, з надзвичайною віртуозністю побудована так, що другі, післяцезурні половини кожного рядка, входячи в "звичайні" інтонаційно-змістові куски ("Подивилась ясно — заспівали скрипки"), одночасно утворюють "по вертикалі" другу змістову групу ("Заспівали скрипки... у моїй душі"), яка у вигляді цільної, завершеної фрази і стає останнім рядком катрена. Відносну інтонаційно-змістову самостійність мають також і перші половини рядків, які теж читаються "по вертикалі", що особливо добре видно у другій строфі вірша ("Знав я, знав: навіки... більше не побачу"). Одночасне "ведення" і розвиток різних змістових груп при багатій звуковій інструментовці вірша створює враження тонкої хорової поліфонії, що повністю виправдано і головним образом вірша — "співом скрипок", з яким порівнюється прощальний погляд коханої, і всім задумом автора — передати настрій, душевну "музику" сумної розлуки закоханих. Прекрасний сам по собі образ — прощальний погляд коханої, як спів скрипки — доповнюється і розвивається всією композицією вірша, яка створює майже повну ілюзію того, що перед нами виконується музикальна п’єса". (Л. Новиченко. Поезія і революція. Київ, 1956, с. 35).

Для читачів можна пояснити, що катрен — це чотиривірш. Але чи можна взагалі пояснити будь-які вірші, надто коли вони геніальні?

Кларнет мріяв про ніжність, тужив за ніжністю.

"Покласти голову в коліна,

Відчути руку на чолі..."

Але мідна сурма перекрила тихий голос кларнета, фанфари вимагали твердості, домагалися міцності. Вже не розсміяний Маркіз Попелястий і не Васько Елланський, друг літ дитячих, а революційний поет Василь Еллан-Блакитний відповідав своєму геніальному співбратові:

"Покласти голову в коліна,

Відчути руку па чолі..."

Сентиментальність!

Хай загине

І пам’ять ніжних на землі.

Нам треба нервів, наче з дроту,

Бажань, як залізобетон,

Нам треба буряного льоту, —

Грими ж, фанфар мідяний тон!

Десь там самотня віоліна

Тужливо журиться у млі...

Не зупинятись! Хай загине!

Йдемо! — під марші — по землі!

Цеп вірш був надрукований після смерті Блакитного в газеті "Вісті", першим редактором якої він був.

Тичина, прочитавши вірш, записав у своїх нотатничках:

"Воскресив у мені те перше кохання і ті дурні сльози і хороба серця (переродження), а потім в чотирьох стінах редакції "Світла", самотність і голодовка, крім того, цілу зиму без самовара й без грошей... Природо люба, ой, гай-гай..."

Все ж таки мідні хай будуть сурми, а не душі.

Мадонну свою звав Природою.

Була для нього веснінням, зеленінням, прокиданням од сну, самим життям. Прокинувсь я. І я веснів. Я хочу бути вічним. Десь клюють там райські птиці вино-зелено. З душі моєї — мов лілеї ростуть прекрасні...

Всі "Сонячні кларнети", мов золотими нитками, проткані цими образами.

Де він записував усе те, що навіяла йому Весна? В холодній і голодній редакції "Світла", де пережив страшну зиму 1916 року (поховав матусю, вмерла Наталка, осиротілий навіки, хворий і самітний, бо й Василя немає поряд: зостався в Чернігові), а чи вже й на К’узнечній, де замешкав пізньої осені того передреволюційного року, щоб лишитися в привітному будиночку вдови Папарук аж сім років?

Студент ішов "по объявлению". Прочитав у "Київському листку" чи так хтось сказав, що на Кузнечній здається кімната "без удобств". Якраз для студента. Бо "без удобств" означає — дешево. І близько до комерційного інституту, що па Бібіковському бульварі. Хоча Кузнечна й довга — не знати, де воно той сто сьомий номер.

Студент ішов довго. Згори, від Миколаївського саду, куценьким бульваром, обабіч якого стояли багаті доми Кузнечної, вниз і вниз у бідність, до простого люду, в самі глибини київські, мало не під Батиєву гору з її сумним місцем вічного спочинку всіх киян давніх і сущих. Будинок з потрібним числом був хоч і великий, але не той, що "по объявлению", треба ще входити в двір. Мабуть, перша картина того двору назавжди врізьбилася поетові в пам’ять:

Охляло сонце. На будинках

Горить гарячий фіолет.

Останній промінь, як стилет,

Поранив клен на осінь. Жінка

Зніма білизну. Веремію

Круг неї вітер закрутив

І запалив у свій мотив

Рожеві ноги й повну шию...

В розстріл гуляє дітвора.

І, патріот свого двора,

Собака з ними... От і день

Скінчивсь. Над містом шум кипить.

У всіх тонах стрункі морози.

Лиш божевільні паровози

Когось гукають кожну мить.

("Вітер а України")

Все було так. І жінка з білизною, і діти в дворі, і паровози за Либіддю, і розгублений чорновусий студент у старій шинелі, з невеличкою валізкою і кларнетом у чорнім футлярі. Спитав, де може знайти пані Папарук, і дітлашня загукала наввипередки:

— Папі Папарук! Папі Папарук! До вас студент з бандурою!..

Чому вони вирішили, що він з бандурою? Адже кларнет був у такому елегантному чорному футлярі. Дивні діти. Хоч вже й не такі малі. Он кілька гімназисточок, і одна, кругленька, мов вузлик, так і стріляє па нього чорними ґудзиками-оченятами.

— Лідусь! Прийми, я зараз! — гукнула жінка від білизни, бо то вона й була, пані Папарук, а Лідусем виявилося оте кругленьке, що стріляло оченятами.

Він став у них мов свій. І за сина і за брата. Покійний господар дому селянський син Петро Папарук добрався до невеличкого капітальцю і став власником перонних кіосків по продажу газет од Києва до Одеси. Копійчана комерція, копійчані бариші. Папарук недавно помер, лишивши вдовою дружину свою Катерину Кузьмівну і доньку Ліду, гімназистку Ольгинської гімназії, що на Терещенківській вулиці. Жити не було на що, довелося зважитись иа "объявление" про здачу кімнати, хоч що там і здавати — малесенькі кімнатки, кухонька, навіть центр усього помешкання "столова" з’єднана з іншими кімнатками, і постояльцеві треба було те й знай зачиняти двері. Але втіха може бути навіть у цьому. "Прийшли гості до хазяйки. Я, щоб бути на самоті з своїми думками, зачинив обидві половинки своїх дверей у столову. Мені здалося: жрець отак закривав врата вівтаря.