Неложними устами - Загребельний Павло
Так він став помічником присяжного повіреного. З Великої Підвальної ми переселилися на Фупдуклеївську, де в Маріїнській гімназії вчителювала мама. Широка вулиця, брязкіт трамвая, узгір’я з поворотом на Володимирську і блискучі барвисті бутлі з таємничим світлом в аптеці. Тоді опиняємося па Володимирській біля старовинної церкви Ірини, будинок жовтий, цегляний, двоповерховий. Я сиджу на підлозі у вітальні. Це кімната батьківська, для чужих людей з назвою "клієнти". В руках у мене мушля з якогось незнаного моря. Довкола — кілька дрібніших. На великій мушлі вирізьблені тонкі прекрасні грецькі постаті в якомусь танку. Мушля ніжно-рожева, постаті — сніжно-білі. Я тулю мушлю до вуха і слухаю далекий гомін. Тоді прикладаю до вуха маленькі, рябенькі, мовби обсипані квасолькою. Щось далеке й незнане шепоче до мене, гомонить, нагадує. Але я ще нічого не вмію вгадувати, бо мала. Про що вони тоді гомоніли мені?
У подвір’ї — будинок господині дому. Це самотня, дуже багата жінка. Брама на подвір’я завжди замкнена. На залізній хвіртці намальований білою фарбою великий пес, і він справді сидить на ланцюгу коло великої буди і бігає па довгому дроті уздовж подвір’я. В садибі панує гнітюча таємничість. Усе принишкле, вимуштруване, чуже. У господині економка Емма і папуга. Чи з жалощів до нашої убогості, чи з нудьги для розваги господиня іноді присилає по мене. В півтемряві великого, повного оксамитних меблів, перських килимів, тропічних рослин салону чийсь різкий, пронизливий голос кричить: "Емма, хтос’ь прийшов!" Тоді одчиняються двері навпроти і з’являється горбата постать економки. Я довго лякалася того рипучого голосу, аж поки нарешті здогадалася, що то кричить зелений старий папуга з великої круглої клітки. Він стукотів горбатим дзьобом по золочених ґратах і дивився на мене круглими недобрими очима.
На першому поверсі нашого будинку була крамничка. Батько давав мені п’ятака, загорнутого в папірець, і я урочисто йшла купувати "шарика" з шоколаду або шоколад з малюнком. Малюнок був барвистий, і коли потягнути за кінчик паперу з боків, він починав ворушитися, і це подобалося більше за самий шоколад. "Шарика" я обережно несла додому. Загорнений в срібний папірець, він був надзвичайно таємничий. У ньому завжди був схований невідомий скарб — мідний або бляшаний перстенець, бляшана золота рибка або якась інша дурничка. Розгорнеш блискучий папірець, зломиш чорну кору і дістанеш скарб. Тішишся, радієш, смокчеш стару, тверду шоколадину.
Мені тільки три роки, а я вже жду, коли зацвітуть каштани, а тоді настане осінь, позолотіє листя, на землю стануть падати каштани. Круглі, колючі, наче зелені їжачки.
— Наче реп’яшки, — втрутився кларнет.
— Таки ж їжачки, — наполягала на своєму скрипочка.
— Так, так, — не став сперечатися кларнет. — Але ж реп’яшки... Він мав спогад з майбутнього. Коли вже прославиться і всі взнають у ньому великого Поета і стежитимуть навіть за виразом його обличчя, якась добра наївна дівчина захотіла розвеселити поета, якого часто навідував сум, і прислала йому вірш про реп’яшки:
Ті реп’яшки лише дрібненькі
Біля майданчика, де ми
Зійшлися вдвох, немов маленькі,
І гралися, немов малі.
Ті реп’яшки, що я зірвала
Й вертіла їх на всякий лад,
А потім і на вас кидала
І знов ловила їх назад.
Подумати тільки — здається,
Лише маленькі реп’яшки,
А серце радісно так б’ється,
Й рояться в голові думки.
Не думайте, що я в вас закохалась,
Це не може статись в одну мить.
Я вам по чистій совісті призналась,
Що хотіла лише вас розвеселить.
(З фондів Дерле, архіву-музею літератури й мистецтва)
Але той спогад був ще в майбутньому, далеко-далеко від тої дівчини-скрипочки, що збирає київські каштани.
Зелені їжачки (таки ж їжачки!) падають, розбиваються, і в білих лушпинках лежать блискучі, немов полаковані, брунатні горіхи. Сторож — дід, у кашкеті з бляхою, ходить по шовкових газонах, назбирує повен кошик зелених їжачків і роздає нам. Ми стоїмо — у фартушках, спідничках, штанцях, обуті чи босі, обшарпані чи прибрані, але наші серця однаково б’ються в нетерпінні й тривозі: скільки і яких саме каштанів дасть сьогодні дід у маленьку жменьку. Самому брати каштани — гріх. Крий боже ступити кому па траву! Навіть коли закотиться десь під кущ улюблений м’ячик, чорний (за десять копійок), то й тоді треба йти і благати діда, щоб дістав.
Удома я мріяла винайти чудесний спосіб, щоб каштани лишалися блискучими та гладенькими цілий рік. Я заливала їх водою, солила, мастила оливою, вазеліном. Але вони однаково тьмяніли, зморщувалися невпинно, як старі обличчя, що неспроможні затримати одвічну молодість.
Тоді їй ставало сумно, хоч ще й не знала, що таке сум.
Я жила самотньо. Вранці мама одкреслювала мені червоним олівцем шматок газети (згодом я довідалася, що це чорносотенний "Киевлянин", редакторові якого україножеру Пихну батько зробив якусь послугу, за що той щоразу задурно присилав нам чергові номери свого видання) і казала: "Повідшукуй усі "а" або якусь іншу літеру". Я годинами сиділа в салоні, виконуючи своє завдання. Так мимохіть я навчилася читати. Було мені тоді років чотири.
До моїх розваг належала поява на подвір’ї мандрівного "Петрушки" або мавпочки, яка танцювала на спідничці й дрібними холодними пальцями брала з моїх мокрих од хвилювання рук приховану на цей урочистий випадок копійку; часом морська свинка витягала зраненого папірця — "щастя". "Вас ожидает встреча с блондином", — читала я по складах. Часом куховарка кликала мене вдень до кухні. Там уже була яка-небудь її подруга. Вони діставали з-під подушки засмальцьованого "Соломона", крутили з хліба кульки і кидали їх на сонячне обличчя, поділене на дрібні номеровані сектори. Кулька зупинялася на якомусь числі, і я мала читати пророчі віщування.
У неділю мама водила мене до крамниці Мазченка. Зрідка купувала яку-небудь недорогу забавку, але зате ми ходили по всіх відділах, і серце мені завмирало від споглядання тих незліченних скарбів, що їх мала ця найкраща на весь Київ крамниця. Я знала, що грошей у нас мало і що вони завжди потрібні на щось нове, і розуміла це так, як розуміють дорослі.
Часом ми ходили до Миколаївського скверу, що навпроти університету. Там був великий басейн у формі Чорного моря з чаплею посередині. Мати читала, а я бігала і збирала ті ж таки каштани. Іноді ми йшли до ботанічного саду. Там, у кінці темної алеї, були ями, де жили колись вовки, і стояло дві скіфські баби. Я тихенько підходила до них, торкалася їхніх згорнених камінних рук і шепотіла: "Здрастуйте, бабусю". Тоді, задоволена, поверталася до мами.
Раз я на власні очі бачила, як "бунтують" студенти. Біля темно-червоного будинку університету йшла студентська демонстрація, а назустріч їхали на баских конях козаки з нагаями. Мама звернула зі мною в бічну вулицю. Через п’ятнадцять років козаки так само їхали назустріч нашій демонстрації на Великому проспекті в Петербурзі.
Ми ходили й на Володимирську гірку. Сиділи біля пам’ятника Драгомирову, що вмер чи вбився там. Відвідували панораму Голгофи, таємничу, в широкому освітленні, з майже живими постатями Христа, розбійників, Пілата. Я гаразд знала євангельську епопею і дужо переживала за Христа. Біля панорами, вулицею від костьолу стояли ятки. Там продавалися срібні персні "від святої Варвари", червоні хрестики, в яких крізь скло було видно Миколу-чудотворця, дрібні срібні хрестики на шию, воскові писанки, барвисті разки намиста, скляні буси, ікони, вінчальні свічки, ладан, якісь загадкові пляшечки. Усе це купували прочани на спогад. Коло панорами стояв тир. Хлопці стріляли в химерні фігури і коли влучали, десь починала грати дивна музика, фігури ворушилися, танцювала балерина, хлопала крильми чайка, кланявся, скидаючи капелюха, тірольський стрілець. А коло бар’єра тиру стояла скринька і в ній мальована бляшана квочка. У щілину підставки треба було кинути п’ятака, тоді квочка піднімала бляшані крила і голосно квоктала, а до скриньки біля хвоста випадало бляшане пофарбоване яєчко з препоганими яєчками.
Святого Володимира з величезним хрестом я помітила якось лише згодом. Він ніяк не міг змагатися щодо популярності з бляшаною квочкою.
Уклад нашого життя порушувався на контракти. Я ждала цієї події цілий рік. Батько возив мене на контракти сам. Ми їхали візником. Це був Петро, що постійно стояв на розі і був батьковим придворним. Коли він їв, коли спав, де жив і чи взагалі десь жив, опріч своєї прольотки, — я не знала. Він завжди стояв на розі, як пам’ятник, і мені часто здавалося, що стоїть він там лише задля того, щоб повезти мене на контракти. А там був славетний фонтан Самсон, за яким уже кипів буйний Контрактовий ярмарок, і все там шаленіло, люди ставали мовби несамовиті, щось дзвеніло, бубоніло, гримало, ляскало, крутилася карусель з білими й гнідими кониками, запряженими в яскраво помальовані візочки, пронизливо скрикували надуті гумові чортики з чорно-зеленими мармизами, пищали глиняні коники й півники, яким малеча дула попід хвостики, а продавався, здавалося, там увесь світ. Барвисті стрічки, намиста, коралі, дукачі, тисячі й тисячі див, щороку інша крамниця, щороку купують і продають, торгуються, жартують, лаються, сміються. Ноги не чують втоми, очі розбігаються, а маленька душа розпливається від щастя бачити все те, дихати запахом жовтого казанського мила, халви, шкіри, барвистих сап’янців, килимів. А тоді — пряники. Лишечко! Хто тільки вигадав усі ці медівники, м’ятні, горіхові, тульські, вяземські, ці незабутні ласощі, що й серед ночі навпомацки вгадала б їх за пахощами й смаком! Пастила: рожева, біла, фісташкова, шийна, пухка. Горіхи в цукрі, халва, мигдаль, фісташки, купи горіхів... Години чи вічність спливають непомітно в цьому раю серед гарячих пахучих хвиль?
А над Києвом, над Дніпром справді пливе хвилями вічність, та тільки я неспроможна осягнути її, побачити, відчути, до решти поглинута цим привабливим земним світом, в якому стільки краси, що, може, вистачить мені на все життя, хоч величі й немає. Бо велич не належить простій людині. Вона судилася хіба що пророкам, апостолам та поетам, які пливуть по життю в золотих човнах.
Із сивої-сивої Давнини причалюють
Човни золотії.
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
Зазеленіли...
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —
Торкнула струни...
(Сонячні кларнети")
Явилася ясна неуявленно...
— Гм, кажете, поет.
