Неложними устами - Загребельний Павло
Ні палацу, ні Потьомкіна, ні Катерини, а липи ростуть, і золоті бджілки щоліта гудуть довкола них... Хто ж зруйнував той палац? Гайдамаки? Головосіки? Бунтарі?
Бунтівники духа, ватажки, герої —
Звідки вони беруться?
Стоять стоянами озера крові в історії — ‘
чому б їх не засипати?
Чом замість гаснути повстанням —
повстаннями перекликаються віки?..
Ось нідерландців кривава рада,
а там уже і в Англії й на Україні!
Кидайте своє!
Ідіть за спільне діло. Всі — ви чуте? — усі!
Лежать собі по Українах недолуги-патріоти,
свистять малоросійської
Через увесь XVIII вік, лежать,
на комин позадирали ноги...
("Сковорода", 63)
А тут головосіки. Криком кидають, як ножами. І церкви над прірвою, мов вільний дух цієї землі. Тільки торкни — і сколихнеться, і вдарить, і задзвонить...
Князь Потьомкін-Тавричеський, їдучи в Бендери, зупинився в губернському Чернігові. Нудьга гнітила сіятельного. Щоб порятуватися від неї, звелів цілий день дзвонити у великий дзвін Спаського собору. Голос дзвона вельми сподобався Потьомкіну. Може, ще від київських князів той дзвін? Од Ярослава чи Мономаха?
Готуючись рушити в дорогу, Потьомкін звелів зняти дзвін з соборної дзвіниці, покласти на вози й тягнути волами до Катеринослава, який мріявся князеві столицею його власного степового краю.
Імениті горожани кинулися просити за свій дзвін. Кланялися багатими дарами, падали на коліна. Князь був непохитний.
Зняти й везти!
Вже теслі майстрували велетенського воза. Вже готували для запрягу двадцять чотири пари круторогих волів. Люди плакали, кидалися під величезні колеса небаченого воза. Їх відтручували, відтягали за коси потьомкінські гренадери. Повіз рушив і зник з очей, лишаючи німий Чернігів. Без дзвона.
Та ще не довезли дзвона до Дніпра, як прийшла вість про смерть Потьомкіна в Молдавії. Воля сіятельного вмерла разом з ним. Повіз зі дзвоном завернули до Чернігова...
І знов загудів мідний голос з Спаської дзвіниці. (Самійленко розповідав: на телеграфі уночі дежурний голову склонить, а тут задзвонить, і... ти ж прислухайся, прислухайсь!)
До людей чи до бога? Бог — вбог. А люди па землі. І земля для них дзвонить і гучить, мов орган.
А туг поселились ті, що втікали. Від патріарха Никона, від посягань і зазіхань на їхню віру. Сховалися в непробивних борах Стародубщини (за Стародубом завжди ховався люд — і за князів, і за гетьманів, і за царів), — ніхто й побачити не міг. Коли пішли шведи крізь ці ліси, добрянці розбили кілька їхніх загонів і привели Петрові в Стародуб полонених. Цар простив утікачів, звільнив їх од податку на бороди і утвердив за ними цю землю навіки. Пиляли дерево, годували худобу, молилися суворому богу — так і жили, самі теж суворі, неговіркі, тяжкодумні. І церква їхня єдиновірчеська була, як і вони, тільки за річкою Добрянкою хтось поставив дві церковці з веселими дзвонами.
Я стою на кручі —
За рікою дзвони:
Жду твоїх вітрил я —
Тінь там тоне, тінь там десь…
Вірю омофорно —
За рікою дзвони,:
Сню волосожарно —
Тінь там тоне, тінь там десь...
Бородаті старообрядці в чорних чоботях, в чорних сорочках до колін і в чорних піддьовках. Аж сум бере од тої чорноти. Зате ніхто не лізе тобі в душу. Спокій.
Наталя поселилася біля школи. Таки ж учительська практика? Бо що б же загнало її в ці чорні бори?
Вона загадково усміхалася.
— А що, коли ми підемо до мене і поставимо самовар?..
— Так зразу вже й самовар?
Стара вчителька дала їй кімнату без розкошів, але можна жити. Він повторив: "Можна жити".
— Не можна, а треба! — вередливо зиркнула вона на нього.
— Треба, треба!
— Вам треба, пане Павле. Вважайте це велінням. Категоричний імператив.
— Чом же тільки мені? І вам, і всім! Всім, всім!
Школа, як усе в Добрянці, була сіра й сувора і зовні й зсередини. Навшпиньках прокралися до кімнатки, щоб не сполохати стареньку вчительку. Наталя зняла муфту, шапочку, розстебнула пальтечко, поглянула привітно на нього: "Розстібайте свою розлітайку-розмахайку. Руки мити можна он там у закутку. Вода в умивальничку, мабуть, зігрілася, бо грубка ж натоплена. Ви любите яку воду — холодну, теплу?"
Поки він несміливо брязкав цюрочкою умивальника, вона стала поряд, тримаючи чистий рушничок.
— Давайте я вам витру. Знаєте як? Кожен палець, ось так. А тепер усю руку, щоб була суха-суха.
— Коли так, — піддаючись їй, сказав він, — тоді дозвольте я поцілую вашу руку.
Вона простягла правицю, але він не взяв.
— Ні, ні, праву всі цілують, а я хочу ліву! І отак-отак, переверніть, я вам поцілую долоньку. Хай це буде моє місце, тут ніхто не цілуватиме.
Вона сміялася і ставала схожою на ясний первоцвіт. А тоді злякалася:
— Ай, а про самовар і забула!
І знов вони ходили і ходили по Добрянці, молоді й чужі для її суворого побуту і вільні-вільні. Тільки від хворощів своїх, мабуть, не могла б ні втекти, ні визволитися, але він забував про свої хворощі при Наталі, вона ж і не згадувала, що приїхала не на практику вчительську, а подихати сосною, щоб зміцнити бодай ті рештки легенів, які ще мала цілі.
Так він і не довідався тоді про її недугу. Бо не сказала.
Чом же не помітив? Чом не відчув?
(Спогад з майбутнього. Через сім років, 27 квітня 1922 року Поет запише в щоденнику: "Удень сон важкий. Перед тим я читав статтю із астрономії. Як може людини не бути? Жахнувся крізь сон. Чи того, що іменно людина вмирає, чи того, що людина ніколи не вмирає. Чи того, нарешті, що людина нічого не варта. Хоч би й не вмирала ніколи, нічого не варта в космосі, якому ніхто ім’я ще й досі не придумав. Це ж ми тільки в своїй атмосфері вмираємо: родимось, тлієм і цвітем. Отаке в мене було почуття (пригадую зараз), почуття днів за два перед тим, як Леонтовича вбито. Тільки тоді я, йдучи по Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись та оглянись же! От-от хтось дожене і в спину ножа всадить. Що воно таке діялось?"
А перед цим, 9 березня записалося:
"Чи це в мене інтуїція така? А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока-висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь...")
Чому ж не відчув тоді?
Міг би сказати про неї віршами. Коли й не своїми власними, то ось такими;
Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами,
Мов китиці калин, рожевієш устами.
Очима темними, мов вереснева ніч, "
Округлістю тьмяних алебастрових пліч,
Ти невідступне скрізь з моїми почуттями,
Проміння слів твоїх стоцвітними вогнями,
Стожарами мені горить у далині...
Не любив холодної неокласики. Не міг так сказати. І не хотів.
Вони були заклопотані собою й світом. Але Наталка не забувала про свою мовби учительську практику і чимдуж намагалася, щоб Павло повірив у ту її вигадку. Бо ж вигадано тільки для нього.
Вона вже зазнайомилася, як тут вчаться діти, і вжахнулася! В класі сорок учнів, а на них — три примірники "Родного слова"! Якого ж педагогічного труда і вміння треба, щоб вести урок читання з цими нещасними трьома книжками! А ще ж виявляється, що на Чернігівщині в кожнім повіті вчать по інших книжках. Те, що в однім вважається обов’язковим, в іншому — допоміжне, і навпаки. Там "Наше Родное" Баранова, "Азбука" Бупакова, "Родное слово" Ушинського, "Зорька" Добровольського, "Книга для чтения" Толстого і теж "Книга для чтения" Водовозова, а там зовсім інші книжки: "Книга для чтения" Паульсона, "Книга для чтения" Баранова, "Зернышко" Лубенця, "Малютка" Корора, "Хрестоматия" Польового, "Доброе слово" Дяченка, "Букварь" Андріяшева. Як же можна вчити і як учитися при такому безладі?
Тут хіба що закон божий вчать по тім самім псалтирю, часослову та євангелію та арифметику по Малініну-Буреніну, а все. інше — страх і жах!
Він сміявся з її жахів:
— А чи знаєте ви, що таке гомілетика? Г’омілії — це послання і писання святих отців. Я мав у семінарії по цій гомілетиці трійку. Пан ректор-коректор гримів па мене: "Тичинін, ти куди наміряєшся заїхати на цій своїй мерзенній трійці?" — "На небо, ваше преподобіє, на небо, а тоді спуститись на землю".
Самовар кипів так заспокійливо, муркотів, як кішечка, весняне сонце закочувалося за бори, підходив вечір нечутно, засвічував зорі, простилав тумани на травах...
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.
Навшпиньках
Підійшов вечір.
Засвітив зорі,
Прослав на травах тумани
І, на вуста поклавши палець,
Ліг.
Коливалося флейтами
Там, де сонце зійшло.
("Сонячні кларнети")
Зі страхом майже містичним, а тоді з радістю він помітив, що поезії народжуються в ньому самочинно, спонтанно й самодзвонно від самої тільки Наталиної присутності. Чи ж міг сказати їй про це? І чи насмілився б ще й про свої поезії? Ніколи, ніколи!
Згадуючи добродія Сивенького, який уперто навертав Павла до Французів та до французів, читав Наталці з "Ілюмінацій" Рембо у перекладах Федора Сологуба: "В какой-нибудь вечер, например, когда найдется наивный турист, удалившийся от наших экономических ужасов, рука художника оживляет клавесин лугов: играют в карты в глубине пруда, зеркала, вызывающего королев и миньо, есть святые, покрывала и нити гармонии и легендарные хризангемы на закате".
— Тичинко, а ви б змогли таке? Невже змогли б?
Він одсміювався і читав їй ще:
"Государя утомило упражняться постоянно в совершенствовании пошлых великодуший. Он предвидел удивительные революции любви и подозревал, что его жены способны на лучшее, чем это снисхождение, приятное небу и роскоши. Он хотел узнать истину, час существенных желаний и роскоши".
— Тичинко, а що це: "час существенных желаний"?
— Хіба я знаю? Ось іще. "Ученой музыки недостает нашему желанию". Ученої музики — це я розумію. Вона сміялася й трепетала.
— Учена музика? Але ж це однаково, що добро і зло стрічаючи байдужно. Чи ви такий, Тичинко?
— Я? Ні, ні! Не такий! О, не такий, і днесь, і завжди, і вовіки.
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром свавольним і диким
Струнко рвуться кудись в далечінь...
Йду в простори я чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання-ридання бандур...
("Сонячні кларнети")
(Спогад з майбутнього. 7 березня 1922 року. Поет записав у свій щоденник: "У пущі" Лесі Українки читаю. Ой, як я рвусь у пущі! "Герман і Доротея".
