Літературно-критичні статті - Франко Іван

В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячі вояків на Кавказ, аби загарбати ті вільні гори, останнє пристановище черкесів, чеченців, грузин і інших гірських, напівдиких, а то й високоосвічених та свобідних народів. Туди погнали й приятеля Шевченкового, офіцера Якова де-Бальмена11, що погиб у битві з черкесами. Смерть того чоловіка зробила на поета велике враження і спонукала його написати поему "Кавказ". Бальмен погиб, як жертва московської захланності та неситості, випив до дна "з московської чаші московську отруту", а проте смерть його не збудила в Шевченка ненависті до його вбивців — черкесів. Навпаки, він бачить добре, що вони вбили його друга з конечності, в оправданій обороні своєї свободи. Він стає навіть у один ряд із ними: адже ненависть до спільного ворога — "темного царства" — в'яже його з ними сильним, дружнім вузлом. Він називає тих убійців свого друга "лицарями великими, богом незабутими", заохочує їх до дальшої боротьби і прирікає їм остаточну побіду. Не вони винні в смерті його друга, а "темне царство", що силою погнало його до несправедливого бою. В тім явнім і гарячім виступі на сторону напастованих черкесів Шевченко зложив найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любові до свободи й справедливості, тим більше, що смерть щирого друга, який погиб із рук черкесів, і природний із тої причини жаль не звернули його проти них, але зміцнили його ненависть до "темного царства"...

5

Заворушилася пустиня!

Мов із тісної домовини

На той останній страшний суд

Мерці за правдою встають.

Т. Шевченко.

Ми бачили склад тої машини, що верховодить темним царством, бачили її ділання: назверх — розбої, грабування та підпирання дикого автократизму внутрі — неволя, темнота, бідність та деморалізація. Нема в тім царстві місця для вільного, чесного і розумного чоловіка. Йому приходиться мовчати і каменіти, та хіба надіятися. Але чого і по кім надіятися, коли "темне царство", мов те море, землю криє, ба, здається, вже й небо зуймило і "бога в шкатулку сховало"? Чого надіятися, коли, бачиться, світ навіки дошками забитий? Та ні! "Не вмирає воля!" Коли не стане живих, то й мерці встануть за правдою. Але сього чуда зовсім навіть не потрібно. Машина "темного царства", на щастя людськості, так збудована, що швидше чи пізніше мусить сама в собі зіпсуватися, сама власною силою розпастися. На той важкий, але неминучий процес історичного самовбійства вся надія чесних і розумних людей. Аби прискорити його, вони посвячують своє особисте щастя, свою кров і своє життя, бо знають, що се не марна жертва, що кожна крапелька їх крові заважить на вазі, поки не наповниться чарка добра, а неправда й неволя не полетить догори.

Машина "темного царства" так і збудована, що мусить швидше чи пізніше сама розпастися. Адже головні її пружини: несправедливість, деморалізація, облуда та самоволя,— се не жодні закони природи, вічні та незмінні,— се тільки часові недуги людськості, по яких мусить наступити й виздоровлення. При тім вони, хоч і творять огнива одного ланцюга, хоч усі сковані з собою путами причин і наслідків, проте стоять ворожо проти себе й самі в собі з'їдаються. Самоволя, посунена до такої крайності, як у "темнім царстві", не терпить обік себе нічого і змітає все, що могло би стати на заваді її необмеженому летові. Тим самим вона ізолює себе і позбавляє сама себе своєї підстави, підрубує своє власне коріння. Деморалізація також нищить свої власні сили. Облуда й несправедливість не здужають піддержати машини, позбавленої головних своїх пружин, і настане день по ночі "темного царства". Розуміється, не без тяжких забурень, не без великих жертв!

Те саморуйнування й показав нам Шевченко в кінцевім уступі "Сну". Пани-блюдолизи знов стоять смирно перед дверима царської спальні. "Аж ось і сам, неначе з берлога ведмідь виліз, ледве-ледве переносить ноги. Та одутий, аж посинів: похмілля прокляте його мучило! Як крикне на самих пузатих,— всі пузаті до одного в землю провалились. Він вилупив баньки з лоба, і всі затрусились, що остались. Мов скажений, на менших гукає,— і ті в землю! Він до дрібних,— і ті пропадають. Він до челяді сунеться,— і челядь пропала. До москалів12, і москалі тільки застогнали, пішли в землю". Катастрофа наступила. Її причини, крім царського безпричинного крику, ми й не бачимо, але власне той безпричинний крик дає нам поруку, що причиною катастрофи була та сама безмежна царська самоволя. Всі пропадають від царя, щезають ізперед нього, покидають його. Він, необмежений самодержець, стоїть тепер справді сам серед необмеженого простору. Але тут і в нім самім мусить наступити рішучий переворот. Тепер він мусить добачити, що сам, без тих своїх рабів-блюдолизів, скованих із ним кайданами неволі і прокляття,— що сам він без них ніщо, що разом із ними, з тими гидкими знарядами його самоволі, щезла його сила. "Стоїть собі, голову понурив, сіромаха! Де ж ділася ведмежа натура? Мов кошеня, такий чудний!.." І поет не може здержати себе, аби не зареготатися над тою переміною. Цар відзивається окриком на той регіт, і на тім кінчиться поема.

Але який же кінець "темного царства"? Що сталося з царем-медведем?

Про кінець "темного царства" не може вже бути й сумніву, коли поет у останнім уступі "Сну" розкусив найбільшу його загадку — всевладність царя. Відки пливе та всевладність? Чи з правдішньої сили самодержця? Зовсім ні. Його сила власне в тих, котрі в нім бачать свою силу, в його рабах і знарядах! Без них він безсильний; без нього вони безсильні. Отже, де ж лежить їх спільна сила? Власне в тих путах, що сковують їх одних з другими! Вони сильні тим, що вони невільники й нелюди. А скоро і в їх серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волі, тоді й страшна їх сила розвіється, тоді настане кінець "темного царства", не стане "ні власті, ні кари", розпочнеться нове царство, царство братолюбія між людьми.

МАРІЯ МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК)

Посмертна згадка

Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства. Умерла Марія Маркович, по другому мужу Лобач. Дехто здивувався на сю вість. Як-то, "Марко Вовчок" ще й досі була жива? Здавна ми привикли вважати її якоюсь кометою, що з великим блиском явилася на нашім духовнім обрії, щоб швидко відвернутися від нас і тільки десь-колись, мов із-за хмари, із-за туману кинути на нас промінчик свого світла. А тепер приходить вість, що вона, жива людина, від многих літ жінка українського поміщика Жученка, жила й досі, і тільки в останній хвилі д. 10 серпня (28)1 липня (с. с.) невблаганна смерть скосила сю велику силу.

Чи треба пригадувати деталі її життєпису?

Вони не скрізь такі ясні й повні, щоб ми могли гаразд розуміти її життя й літературну появу. З дому Вілінська, вона походила з української чи, може, в польсько-української сім'ї, про яку не знаємо нічого ближче. Правдоподібно, й знання української мови вона винесла з рідного дому*. Вчилася в пансіоні в Москві2, жила потім у якихось свояків у Орлі, де з нею познайомився засланий сюди член укр. братства Кирила й Мефодія, Панас Маркович, за якого вона й вийшла замуж. В р. 1857 вона посилає П. Кулішу два свої твори для надрукування їх у його "Записках о Южной Руси"; прочитавши їх, Куліш наповнився захвату і просив її не покидати й надалі пера й української мови. В р. 1858 вийшов накладом Куліша перший том її "Українських народних оповідань"3, яким зараз же припала незвичайна почесть, що один із першорядних майстрів російської літератури, Ів. Туренєв, переклав їх на російську мову і видав зі своєю передмовою4. Славний російський критик Добролюбов присвятив сим оповіданням простору статтю5, і ім’я "Марко Вовчок" — бо такий був псевдонім нашої авторки, сталося голосним на всю Росію.

Шевченко ще на вигнанні в киргизьких степах познайомився з її творами і також був у захваті від її творів, а особливо від її поетичної мови. "Вона одна знає українську мову,— писав він у однім листі, — знає так, як ніхто з нас не знає". Подібно висловлявся й Куліш, що "Марко Вовчок випив весь сок і запах із цвітів української мови". Та Шевченко відчув надто високу суспільну вартість її оповідань і у вірші "Марку Вовчку" з 1859 р. писав до неї:

Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих.

Він жде від неї оживлення й своєї музи і готов свою вільну думу назвати також її думою. Соціально-політичний бік її оповідань, її глибока і чиста, мов сльоза, любов до всіх покривджених і гноблених, особливо до жінок, заімпонували і Туренєву.

В р. 1859, коли Шевченко прибув до Петербурга, Марія Марковичка була вже одною із звізд петербурзьких салонів, покинувши чоловіка, до якого не верталася більше. Побувши якийсь час у Петербурзі, виїхала за границю6, жила декілька літ у Парижі, звідки написала два листи по-українськи до одного з галицьких часописів7 та прегарне історичне оповідання "Маруся", видане зразу по-французьки, а потім по-російськи*, а в половині 60-х років осіла на довший час у Петербурзі8. Тут віддалася живій літературній діяльності на російській мові.

Вона друкувала в "Отечественных записках" свій роман "Живая душа" в р. 1868, "Записки причетника", 1869, "Теплое гнездо", 1873, "В глуши", 1875, а крім того написала цілий ряд коротеньких оповідань із кріпацького побуту, зовсім схожих і духом, і тенденцією, і стилем з тими, що поміщені в українських "Нар. оповіданнях", тут вона, між іншим, малює дуже інтересний тип дівчини Катерини, українки, завезеної в Московщину, де звільна ламається улюблений нею образ України з її звичаями й мовою, і се ламання доводить її до тяжкої хвороби, після якої вона робиться знахаркою. Її романи загалом слабі і вкучні, з виємком першої часті "Записок причетника", де живо хоч і без більшого артизму змальовано побут духовенства в такій околиці, де великоруський елемент мішається з українським, де співають укр. пісень, уживають укр. приказок, де попівна називається Настя, а симпатичний дяк Софроній — гарний тип українця. Потім вона кинулася перекладати з французької на російську мову і переклала, між іншим, більшість фантастичних романів Жюля Верна, казки Андерсена і т. і.

У досить уже пізнім віці вона вдруге вийшла замуж за поміщика Лобача.