Літературно-критичні статті - Франко Іван
Правда, українські епігони Шевченка не раз "рвали кайдани", віщували "волю", але се звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотів і образів великого кобзаря. Леся Українка не силкується на Шевченків пафос, не пережовує його термінології; у неї є свій пафос, своє власне слово. Коли в "Русалці" вона стоїть під впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася від нього, не потребує зичити ні від кого поетичного апарату, бо сама має що сказати читачам, у самої наболіло на душі чимало, у самої поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця.
В 1890 і 1891 р. зложений цикл "Кримських спогадів", у котрих майстерство Лесі Українки сяє повним блиском. Вельми характерний для світогляду нашої авторки "Заспів", зложений очевидно пізніше, як більша частина віршів сього циклу. Вона радо згадує гарну кримську країну.
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину.
Та я за те докірливого слова
Тобі не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долі,
Не винна ти, що я така нещасна!
Се знак, що талант нашої писательки доходить до повної дозрілості, при всій своїй ліричній експансивності підноситься до того об'єктивізму, що вміє відрізнити власне горе від загального порядку фактів і ідей, не попадає в чорний песимізм під впливом власного страждання. Брак того об'єктивізму у деяких геніальних поетів наробив багато лиха в сфері думок і настрою цілих поколінь; пригадаю тільки італьянця Леопарді7, у котрого незлічима фізична хвороба породила песимістичний світогляд, що закрасив собою всі його твори; пригадаю цілий ряд французьких поетів сатаністів, неокатоликів та декадентів-неврастеніків, у котрих поезія була виразом їх власних нервових та психічних хвороб, але при тім генералізацією тих хворобливих явищ. Наша авторка безпечна від такої генералізації. У неї тіло хворе, але душа здорова і думка ясна. Власне страждання не заслонює перед нею ані краси природи і тих розкішних мрій, які навіває та краса (див. "Тиша морська", "На човні", "Байдари", "Бахчисарай"), ані краси, спокою і щастя інших людей (див. "Татарочка"); воно не заглушує у неї бажання волі і добра для всіх людей, навпаки, скріпляє те бажання, хоч разом і прислонює його легким туманом суму та резигнації.
Серед мороку, бурі-негоди
Цілу ніч буде човен блукати;
Як зійде сонце правди та згоди,
Я тоді вічним сном буду спати.
Буде шарпати буря вітрила,
Пожене геть по темному морю...
Ох, коли б мені доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!
По 1893 р. Леся Українка не опублікувала ніякої більшої збірки своїх творів, але з того, що вона публікувала відтоді в наших періодичних виданнях, ми бачимо, що талант її все міцніє, ставить собі все трудніші і ширші завдання. З тих її пізніших творів ми роздивимось тут лише поему "Роберт Брюс", опублікованому в "Хліборобі"8 1894 р., поему "Давня казка" ("Житє і слово", V, 1896 р.), і вірші, друковані в "Життю і слові" 1897 р. та в Л. Н. віснику9 1898 року.
"Шотландська легенда" про Роберта Брюса написана 1893 р. Композиція сього твору не блискуча, епічний тон авторці не дається ще, описи битв досить бліді і конвенціональні, державні справи в її віршах малюються досить наївно і сухо, без поетичної пластики. Загалом "Роберт Брюс" є немов pendant* до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епічному стилю. Нема вже тут тої балакучості і розволіклості, що в "Самсоні", авторка говорить просто, ясно, декуди підноситься до правдивого запалу, як ось у промові Брюса до шотландських селян:
Нема в нас лицарства, нема в нас панів,
Вони вже англійські піддані;
Та є ще в країні шотландський народ,
Не звик він носити кайдани.
Повстаньмо ж тепера усі, як один,
За діло братерське спільне!
Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
Коли наше поле не вільне.
У поемі "Давня казка" авторка підіймає наново тему, порушену в "Місячній легенді", але підіймає далеко вдатніше, ставить її широко і обробляє по-майстерськи. Ся тема — відносини поета до суспільності, а властиво значення поезії в індивідуальному і громадському житті. Авторка показує нам се на історії двох людей — безіменного поета і гордого лицаря Бертольда. Занятий своїми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузує з нього, вважає його жебраком, а в найліпшім разі диваком чи навіть божевільним. Але, закохавшися, сей лицар почуває потребу поезії, щоби збудити любов у серці любої дівчини, і тут поет стає йому в пригоді. Та ось лицар вирушає на війну, військо втомлене важкими походами і невигодами, бунтується, лицареві прийшлось би пропасти, та знов поетові пісні виручають його, додають воякам духу і ведуть їх до побіди. Через се лицар робиться великим паном і по якімсь часі починає утискати та кривдити своїх підданих. Тоді поетові пісні підіймаються против нього, говорять народові про волю і рівність, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче підкупити поета, далі грозить йому — все надармо. Тоді він закидає його в тюрму, де поет і вмирає. Але його слово не вмерло. Народ зривається до бунту і вбиває кривдника-пана. Та його маєток і його пиху переймають його нащадки, так само як по смерті одного поета постають нові, перейняті тими самими думками.
Між нащадками знялася
Боротьба тяжка, завзята,
Та вона ведеться й досі,
Та війна страшна, затята.
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти діла соромного,
Виступає слово праве.
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!
А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.
На сьому кінчиться Лесина поема, без сумніву одна з найкращих і найхарактерніших окрас нашої нової літератури. У наших часах, в часах загального рознервовання і екстраваганції, у часах, коли скрізь лунає аж лящить поклик "штука для штуки", аж чудно якось із уст поета почути такі тверезі та здорові погляди на задачу і вагу поезії, які висказує тут наша авторка. По її думці, поезія для маси робучого народу — потіха в горю, спочивок по праці, для кожного чоловіка — природний вираз розбудженого чуття і вищих змагань, для всеї громади — заохота в боротьбі і докір усякій нікчемності; для пригноблених вона — гарячий поклик до бою за волю і людські права, а для кривдників — грізний месник. Все і всюди поезія — слуга життєвих потреб, слуга того вищого й ідейного порядку, що веде людей до поступу, до поправи їх долі. І коли зразу вона служить інколи розривкою і забавою вищих верстов, то до найвищої сили і гідності доходить тільки тоді, коли робиться виразом життя і боротьби найширших народних мас і заразом бойовим окликом за найвищі людські і громадські ідеали — свободу, рівність і братерство всіх людей.
Коли поминути деякі розволіклості, деякі мляві і латані строфи (напр., перша з тих, які ми навели вище) і деякі недошліфовані вірші, то цілу поему мусимо признати дуже гарною. Композиція проста і ясна, без зайвих епізодів, конфлікти між обома героями зазначені виразно, глибокими рисами, хоч і не підведені крикливими фарбами, характери змальовані живо і вірно, і хоча ціла поема властиво має символічне значення, то проте її герої ніде і нічим не подібні до мертвих абстрактів і символів, а жиють повним, індивідуальним життям. Се великий тріумф таланту Лесі Українки; її твір є наскрізь ідейний, а проте не є тенденційний.
Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тій поемі — гумор. Справедливо сказано, що гумор — невідлучна прикмета кожного правдивого таланту. У Лесі Українки досі ми майже не завважували гумору; тільки часом в її поезії проблискувало щось легесеньке, наче ледве замітний усміх на заплаканім лиці. "Давня казка" вся, від початку до кінця, держана в легкім, гумористичнім тоні. Се гумор наскрізь добродушний, щирий, що пливе не з гамованої злості, не з зависті, а з глибокої любові, з ясного, спокійного погляду на життя і його боротьбу. Навіть там, де сама течія оповідання набирає кривавого кольору, напр., в бунтівницькій пісні поетовій, авторка вміє своїм гумором озолотити ту криваву течію, надати їй подобу наївного жарту. Я не сумніваюся, що сей гумористичний тон є головна основа високої стійності сеї поеми, що тільки через нього авторка устереглася від того фальшивого пафосу, що так псує "Місячну легенду", і здужала надати своєму оповіданню живість і принаду. Та коли зважити той важкий настрій, який уже тоді гнітив душу Лесі Українки і який виливався майже рівночасно в інших її віршах, то ми мусимо подякувати якійсь таємничій щасливій хвилині, що могла викликати з-під її пера оцю поему, наскрізь здорову, погідну і повну життєвої радості.
У віршах, поміщених у "Житю і слові" за 1897 р., особливим артизмом і незвичайною силою визначуються ті, де авторка малює сумний і невідрадний політичний стан своєї рідної країни і ту безнадійну боротьбу, яку веде жменька смілих, гарячих душ з темним колосом. Особливо в віршах "Fiat nox"* та "Грішниця" змальована ся боротьба яркими кольорами. Авторка бажала б і сама встати до тої боротьби, але чує свою безсильність і бажає, щоб хоч її слово було твердою крицею і ранило ворога. Слово авторки справді робиться грімке і гостре, як сталь, але воно лунає страшною розпукою.
О горе тим, що вроджені в темниці,
Що глянули на світ в тюремнеє вікно.
Тюрма, се коло злої чарівниці,
Ніколи не розіб'ється воно.
І авторка кінчить словами, повними безмежного горя:
О горе нам усім!
Хай гине честь, сумління,
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена!
Перед нами виринає фігура Самсона, обрисована колись невправною ще рукою нашої авторки. Як же без порівняння могутніше і правдивіше її слово тут, де вона сама разом з сучасним своїм поколінням чує себе в ролі Самсона, але без ніяких романтичних прикрас, без квіток і вінків, з одною перспективою страшної смерті, безславної і ганебної, смерті, що нівечить не тільки тіло, але навіть сумління і добру пам'ять у людей. Сучасні російські відносини не раз викликали таку розпучливу думку в поетів; пригадаємо хоч би вірш Некрасова на смерть Писарєва, де він від правдивого новочасного героя жадав резигнації навіть з особистої честі:
Тот герой, кто и честь свою губит,
Когда жертва спасает людей.
На лихо, ся думка дуже небезпечна і двосічна: жертва з особистої честі і з сумління звичайно ніколи не рятує нікого, і супроти сього Некрасовського поклику і його практичного переводження на користь свободолюбного руху в 70-х роках піднявся тверезий та непоборно ясний голос Драгоманова з покликом: "Чиста справа потребує чистих рук".
