Літературно-критичні статті - Франко Іван

Зразу йдуть легесенько начеркнені краєвиди, ще трохи конвенціональні і бліді (І, III, IV), та між ними прориваються нові, незвичайні риси.

Далі, все далі! Он латані ниви,

Наче плахти навкруги розляглись,

Потім укрили все хмари ті сиві

Густого диму, з очей скрився ліс,

Гори веселі й зелені долини

Згинули раптом як любії сни.

Ще за годину і ще за хвилину

Будуть далеко, далеко вони!

Зовсім так, як хвилі колишнього щастя! — озивається щось у душі авторки при тім виді. Рефлексія, ще несміла, буде вертати дедалі все частіше, міцніше, поки своїм вогнем не перетопить усіх вражень, усіх почувань авторки, поки фізичне око і фізичне вухо не зробиться вповні органом її поетичної душі.

Ось вона в великім місті над морем — у Одесі.

І все чужина! Ох, біда самотному

У місті широкім

Себе почувать одиноким!

І добре, хто має к багаттю чийому

Склонитися слухом і оком.

Авторка знаходить собі тут приятельку; обі вони вечорами дивляться на море, думками шукають щастя. Та де воно? Чи в небі, чи в морі?

Ні, думко! даремне в світовім просторі

Притулку шукати,

В безодню дарма поринати;

Любов і надія не в зорях, не в морі!

Між людьми поради питати!

Се перший раз у поезії Лесі Українки відзивається соціальна нота. Досі вона любувалася природою, витала в сфері якихсь абстрактних людських відносин і абстрактного патріотизму; відтепер вона почне пильніше придивлятися дійсному життю і тим реальним відносинам людської суспільності, на яких виростає і щоденне горе і великі ідеальні змагання до свободи і рівності. Правда, обставини, серед яких жила авторка, не були прихильні такому зворотові її музи. Забезпечене економічне та соціальне становище не змушувало її поринати в бурхливе море соціальних контрастів, а, з другого боку, слабе здоров'я потребувало лічення в теплім кліматі, серед гарної природи Криму. І ось вона пливе з Одеси в Крим.

Далі, далі від душного міста!

Серце прагне буять на просторі.

Бачу здалека — хвиля іскриста

Грає вільно по синьому морі.

Ціла та п'єска (VI, стор. 52—53)— то правдива перлина. Майстерна форма якнайкраще гармоніює зі змістом,— опис морського плавання при погіднім, радіснім настрою. Авторка щосили гонить від себе всякі прикрі спомини.

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нічого на світі,

Тілько бачить осяйну долину

І губитись в прозорій блакиті.

Тут нема ані одного зайвого слова, ані одного шаблонового та маневрованого звороту,— все тут просте, ясне та сильне, перший раз блискає талант авторки в повній красі. Дальша п'єса (VII) в цілому слабша: вона занадто многословна, опис Акерманських веж замало пластичний, рефлексії про козацьку славу занадто вже пережовані, та є й тут деякі рядки, кинені рукою великого майстра. Особливо гарна оця строфа:

Виросла там квітка у темниці, в ямі.

Ми її зірвали, нехай буде з нами.

Квітка тая, може, виросла з якого

Козацького серця щирого, палкого.

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?

Як бачимо, розвій нашої авторки йшов дуже швидко. Ми не знаємо часу, з якого походять її перші віршовані проби, але в 1888 році вона вже в деяких п'єсах доходить до повного майстерства. Нема сумніву, що се було здобутком дуже інтенсивної духовної праці над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки, та певна річ, що й само життя і посторонні впливи сильно гнали її наперед. Не знаю напевно, але здається, що не помилюся, коли між тими впливами на першому місці поставлю вплив її дядька5, незабутнього сівача живих і широких ідей серед нашої суспільності, Михайла Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, і покійник уже тоді з великою надією дивився на її талант і, певно, не залишив ніякої нагоди прояснювати і наводити його на кращу дорогу, до щораз вищих мет.

ІІ

Життя Лесі Українки складалося так, що про безпереривний, так сказати, простолінійний розвій не можна у неї говорити. По хвилях міцного розмаху, гармонійного настрою, самостійного лету наступає ослаблення, занепад, перемагає знов шаблон і манера. На се були, здається мені, дві причини: дух авторки не був ще вповні вироблений і загартований, а в стані здоров'я набігали важкі кризи. Так виясняю я собі той факт, що по 1888 р. вона продукує чимало творів досить слабих і зманерованих. На першім місці між тими творами я поклав би "Місячну легенду", найдовшу і — найслабшу з п'єс, поміщених у збірці "На крилах пісень". Авторка присвятила її своїй мамі, може, знехотя даючи свідоцтво, під чиїм впливом постала ся поема. Є се історія артиста, не то співака, не то поета. Ще дитиною він чув у сні ангельські співи і виріс на співака. Та швидко слава відвернулася від нього; не знаємо, чи він стратив голос, чи що сталося з ним, досить, що він живе самотній у рідній хаті і нарікає на долю і на людей. Аж ось раз, проходжуючися селом, він почув пісні лірника про панщину, про сирітку та про правду і побачив, як люди плакали від тих пісень. Він іде до лісу; йому хочеться ще раз заспівати "на цілу країну" і "домовити гірку тугу". Місячне світло западає в його серце, і йому вертається голос, він знов співає чудово і вертається в світ. Кінчиться поема описом концерту, на котрім наш співак співає не так гарну, як довгу пісню власного укладу. Яке враження зробила вона на слухачів — авторка не говорить. Як бачимо, композиція зовсім не особлива, поодинокі розділи порозривані, мотивування їх слабе або зовсім ніяке, оброблення многословне, віршова форма млява і монотонна. Леся Українка, мабуть, і сама не була вдоволена сею поемкою, коли пізніше вернулася до сеї теми і в поемі "Давня казка" змалювала нам артиста-співака, але вже зовсім іншими фарбами і на зовсім іншому, широкому, суспільному тлі.

Більшина поезій у збірці "На крилах пісень" не має дат, отим-то ми не можемо зовсім напевно сказати, коли творчість авторки піднімалася вище, а коли вона опускала крила. Та нам досить сказати, що між 1888 і 1893 роками у неї йшло вагання, поставали п'єси такі слабі, як "Місячна легенда", "Зоряне небо", "Зоря", "До мого фортеп'яна", "В магазині квіток", "Сон літньої ночі", "На давній мотив", а обік них такі сконцентровані, сильні і характерні, як "Пісня" Brioso"*, "Rondeau"*, "Contra Spem Spero"*, "Сльози — перли". Ми коротко схарактеризуємо перший гурток названих тут віршів. Про їх зміст можна би з невеличкою зміною сказати те, що говорить Кальхас у "Прекрасній Єлені"6: "Trop des fleurs! Trop des fleurs!"*. Цвіти і зорі, зорі і цвіти — оце й весь зміст тих поезій. А коли додати до того досить монотонну форму, многословність і брак пластичних картин та брак виразного, сильного чуття, то не здивуємо, що ті вірші не будять у нас ніякого настрою і читаються без смаку, як ремісницька робота, не раз добра і старанна, але все-таки без душі. Обік них знаходимо декілька талановито задуманих, але слабо виконаних п'єс, як ось "В'язень", "Коли втомлюся я життям щоденним", "Досвітні огні". Є в тій останній п'єсі деякі дуже гарні строфи, як ось:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала.

Не бійся досвітньої мли,

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

У поемці "В'язень" трохи загусто наложено чорних красок: муж сидить у тюрмі, жінка з дитинкою терпить голод. Єврей за довг продав останню корову,— але контраст запертого в тюрмі батька і дитини, що знадвору кличе до нього: "Куку! Куку! А де ти? Тут, татусю?" справді хапає за серце, так само як і та рисочка, що

Татусь, цілуючи свою дитину,

Невольничого хліба дав скоринку.

Розволікла також і декуди солодкувато-сентиментальна п'єска "Співець", але є в ній прекрасні строфи:

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

Загалом треба сказати, що серед того вагання в творчості нашої авторки чимраз частіше прориваються світлі ноти, охота до життя і до боротьби, а разом з тим розширяється її світогляд, поглибляється розуміння життя і його глибоких антагонізмів. Мов чудовий заспів, під музику народної пісні, озивається й пісня нашої авторки:

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся.

Хоч на мене пригодонька,

То я нею не журюся.

Гей ви, грізні, чорні хмари,

Я на вас збираю чари,

Чарівну добуду зброю

І пісні свої узброю.

Дощі ваші дрібненькії

Обернуться в перли дрібні,

Поломляться ясненькії

Блискавиці ваші срібні.

Я ж пущу свою пригоду

Геть на тую бистру воду,

Я розвію свою тугу

Вільним співом в темнім лугу.

Той самий мужній бадьорий настрій видно і в прекраснім вірші "Contra Spem Spero":

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Хочу жити. Геть, думи сумні!

Та ба, не так зложилося життя нашої авторки, щоб вона могла зовсім відігнати сумні думи. Навпаки, чим глибше входять ті думи в життя, тим сумніші робляться вони, але серце авторки від них уже не відвертається і не м'якне, не піддається песимізмові. Вона помалу доходить до того, що може виспівувати найтяжчі, розпучливі ридання і тим співом не будити в серцях розпуки та зневіри, бо у самої в душі горить могуче полум'я любові до людей, до рідного краю і широких людських ідеалів, ясніє сильна віра в кращу будущину. Соловейкові пісні, весняні квіти тепер тратять для неї свою принаду.

Вільні співи гучні, голосні

В ріднім краю я чути бажаю,—

Чую скрізь голосіння сумні.

Ох, невже в тобі, рідний мій краю,

Тільки й чуються вільні пісні

У сні?

("Rondeau").

Авторка не встидається плакати, особливо з такими, що плачуть, але коли почує вільну пісню, то одгукнеться й на неї:

Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вольної жалем не отрую.

("Мій шлях").

І в прекраснім циклі "Сльози — перли" вона піднімає важке голосіння — вже не над своєю долею, не над долею якогось героя або примховатого артиста, але над цілим рідним краєм, над тим народом, забитим у кайдани. Подібних голосінь було багато в нашій поезії, особливо після Шевченка. Леся Українка перша і одинока вміє опанувати тут широку скалю почувань від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття, що являється природною реакцією проти холодної зневіри.

Коли ж се минеться?

Чи згинем без долі?

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі,

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Авторка запитує себе, пощо ті сльози, що палять душу, а не мають сили допомогти рідному краю, і відповідає чудовим віршем:

Всі наші сльози тугою палкою

Спадуть на серце, серце запалає...

Нехай палає, не дає спокою,

Поки душа терпіти силу має.

Коли ж не стане сили, коли туга

Вразить украй те серденько замліле,

Тоді душа повстане недолуга,

Її розбудить серденько зболіле.

Як же повстане — їй не буде впину,

Заснути знов, як перш, вона не зможе,

Вона боротись буде до загину:

Або загине, або переможе.

Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини.