Літературно-критичні статті - Франко Іван

От тим-то ми, віддаючи всяку можливу похвалу віршам Лесі Українки "Хвилина розпачу" за їх силу, красоту і поетичність, мусимо застерегтися проти їх практичної філософії. Сама авторка, очевидно, також добре розуміє їх практичну неможливість, коли дала їм власне такий титул, що наперед характеризує їх, як хвилевий вибух важкого болю і зневіри.

Із поезій Лесі, поміщених у "Віснику", найкраща і найбільш характерна — "Мрія", чудове сповідання, напівспомин, а напівпоклик до важкого бою з різким, мужнім прокляттям на кінці:

Будь проклята кров ледача,

Не за чесний стяг пролита!

Ще раз повторяю: читаючи м'які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та смілими, а притім такими простими, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хвора, слабосила дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну.

Але проте вона дівчина, у неї м'яке жіноче серце, і ми пізнаємо уперве його несмілі пориви з двох віршів, поміщених у "Віснику". Оба ті вірші мають орієнтальну закраску: "Східна мелодія" і "Жидівська мелодія", та в обох видно за туманом туги і резигнації безмірно ніжне, щире чуття і притім таке багатство колориту, якого не повстидався б і справді орієнтальний поет.

Ми перебрали всі важніщі поетичні твори Лесі Українки. Ми не покривали хиб її першкх проб, судили їх гостро, міркуючи, що авторка такої міри, як вона, не потребує поблажливості. Для пізніших творів ми маємо найповніше признання і подив. Україна, на наш погляд, нині не має поета, що міг би силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою.

Ми навмисно лишили набоці її прозові проби "Така її доля", "Біда навчить", "Жаль" і її переклади з Гейне і Віктора Гюго. Не в новелах її сила, а переклади, хоч деякі й дуже вдатні, не додадуть свіжих листків до її лаврового вінка. Її талант — ліричний, але не вузько суб'єктивний; їй удаються й епічні і драматичні форми, але тільки тоді, коли вони являються тільки формами її могутньої лірики. Чиста епіка і чиста драма не входять, як нам здається, у обсяг її таланту.

III

Я бажав би закінчити свою критичну студійку кількома загальними увагами. Я не сумніваюся, що у нас знайдуться людці, котрі, прочитавши мої уваги і прочитавши ті вірші, які я ставлю найвище в поетичнім скарбі Лесі Українки, скажуть: "Е, знаємо! Йому подобається все тенденційне та публіцистичне, але се ще зовсім не промовляє за поетичною вартістю тих творів". Розуміється, сфера думок і естетичних уподобань є республіка без жандармів і без диктатора. Я також не жандарм і не диктатор і накидати нікому думок і уподобань не хочу, але проте вважаю себе в праві і в обов'язку висловлювати свої власні думки і уподобання і боронити їх з таким запалом і з таким розумінням, на яке мене стане.

Я вже сказав і повторяю ще раз: найкращі писання Лесі Українки ідейні, але зовсім не тенденційні. Яка тут різниця? Така, як між індукцією і дедукцією в логіці, між синтезом і аналізом в хімії. Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазією в той образ, автор обрисовує, освітлює його з різних боків і силкується способами, які дає йому поетична техніка, викликати його по змозі в такій формі, в такій самій силі, в такім самім колориті в душі читача. Вглибляючися фантазією в той образ, автор силкується сконцентрувати його, віднайти, відчути його суть, його значення, його зв'язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне. Розуміється, що й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачеві сей глибший, ідейний підклад даного живого образу. Поетична техніка, оперта на законах психологічної перцепції і асоціації, говорить нам, що се найкраще осягається найпростішими способами, комбінаціями конкретних образів, але так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайніші струни нашої душі, щоб відкривали нам широкі горизонти чуття і життєвих відносин. Без тої, що так скажу, долішньої гармонії поет може змалювати дуже гарні і пластичні образки, але вони в нашій душі не лишать глибшого сліду, прогомонять, мов припадкове зачуті, хоч не раз і дотепно скомпоновані анекдоти. Про такі твори ми кажемо: вони лишають нас холодними. Тільки той поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретні і яркі образи, рівночасно вміє торкати ті таємні струни нашої душі, що озиваються тільки в хвилі нашого власного, безпосереднього щастя або горя. Він має ключ до скарбниці наших найглибших зворушень, він розбуджує в нашій душі такі сили і такі пориви, що без нього, може, й довіку дрімали би на дні або піднялись би тільки в якихсь надзвичайних хвилях. Він збагачує нашу душу зворушеннями могутніми, а притім чистими від примітки буденщини, припадковості і егоїзму, робить нас горожанами вищого, ідейного світу. Се й є ідейність його творів. Вона не є ніякою штучною примішкою, її не можна "вложити до твору", вона є те, що німці називають "immanent"*, є випливом такого, а не іншого способу думання, бачення і почування автора, випливом і маніфестацією його душі, образом його індивідуальності. Розуміється в такім разі, що коли індивідуальність поета невироблена, невисока, безхарактерна і негармонійна, то й його поезія навіть при великім таланті не підійметься високо, не порушить нашої душі.

Тенденційна поезія виходить з іншої основи і доходить до іншої цілі. Тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів, він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту. Ілюстрації можуть собі бути дуже гарні, але вони є в книжці не самі для себе, а тільки для пояснення тексту. Тенденційний поет може бути знаменитим віртуозом поетичної техніки, та проте його твір блищить, а не гріє, значить, не осягає того, що повинна осягати правдива поезія. Та він звичайно не осягає й того, що хотів автор, бо для пропаганди його тези треба було доказів, вияснень, а поетична форма не може заступити їх. Чим більше таланту потрачено на такий твір, тим гірше, бо читачеве серце лишилося холодне, а його розум у найліпшім разі збаламучено замість дійсного прояснення.

Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многі з новочасних поетів, котрі силкуються бути безідейними, щоби, мовляв, служити штуці для самої штуки, красоті для красоти, без відома попадають у тенденційність. Не маючи або не хотячи мати ніяких живих людських інтересів, бажаючи буцімто стояти поза буденною боротьбою верстов, змагань і ідеалів, на вершинах чистої краси, вони закривають тим перед очима публіки або своє нерозуміння життя, або свій цинічний індиферентизм. І що ж дають їй за те? В найліпшім разі безцільну гру слів і форм, кольористичні контрасти, барвисті декорації, за котрими нема нічого живого і реального. А се також тенденція, що минається з метою поезії. Поетична красота, се не є сама красота поетичної форми, ані нагромадження якихсь нібито естетичних і гарних образів, ані комбінація гучних слів. Усі ті складники тільки тоді творять дійсну красоту, коли являються частями вищої цілості — духовної красоти, ідейної гармонії. А тут, як і на кожнім полі людської творчості, головним, рішучим моментом є власне та душа, індивідуальність, чуття поета. Недаром кличе Гете до всіх оцих поетів, чи радше віртуозів поетичної форми: Wenn ihr’s nicht fühlt, ihr werdet’s nicht erjagen.*

ПРИМІТКИ

ЛІТЕРАТУРА, ЇЇ ЗАВДАННЯ І НАЙВАЖНІШІ ЦІХИ

("Правда", часть літературно-наукова. Книжка друга. "Сьогочасне літературне прямування").

Стаття вперше була надрукована в прогресивному журналі "Молот", Львів, 1878 р, с. 209—215. Підп. І. Ф. Подається за творами Івана Франка в двадцяти томах, том XVI, Літературно-критичні статті. К., 1955, с. 5—13.

У названій статті І. Франко показав боротьбу передових революційно-демократичних письменників проти буржуазного націоналізму, носії якого скупчилися навколо львівського журналу "Правда" і з його сторінок вели націоналістичну пропаганду. Натхненники цього реакційного журналу — В. Барвінський, О. Кониський, О. Огоновський та інші виступали проти налагодження взаємозв'язків України з Росією. А в статті "Сьогочасне літературне прямування", написаній Нечуем-Левицьким за настановами редакції журналу ("Правда" 1878 р., № 11, т. 2-й), обстоювалась ідея відокремлення одного народу від другого.

Франко гостро виступив проти таких настанов "Правди" і не тільки викрив носіїв українського буржуазного націоналізму, а й став на захист ідеї дружби і єднання передової демократичної української і російської літератури.

Вперше в українській літературі були так ясно і чітко викладені Франком естетичні принципи критичного реалізму, боротьби за інтереси трудящих, єднання з братнім російським народом і його передовою літературою. Естетичне кредо І. Франка, теоретично обгрунтоване в його статті "Література, її завдання і найважніші ціхи", стало підвалиною творчості українських письменників революційно-демократичного напрямку.

1). "Правда, не один, знаючий діло..." — Ці слова Франка звучать як іронія, а дальші його докази вщент розбивають це тенденційне твердження журналу "Правда".

ПРИСВЯТА

написана з нагоди століття з дня народження Т. Г. Шевченка німецькою мовою 12 травня 1914 року і того ж року надрукована у № 3—4 віденського журналу "Ukrainische Rundschau", що був присвячений пам'яті Шевченка. Текст цієї присвяти в перекладі на українську мову надрукувала газета "Нове слово" (Львів, 1914, № 523, с. 6) під заголовком "Присвята Івана Франка Тарасові Шевченкові".

Друкується за творами Івана Франка в двадцяти томах, т. 17, К., 1955, с. 7.

ТЕМНЕ ЦАРСТВО

Так називалася стаття, яку І. Франко написав у 1881 році як другий розділ його ж праці "Причинки до оцінення поезії Тараса Шевченка". Перший розділ названої праці під оглавою "Гайдамаки" був опублікований в ж. "Світ" №.№ 8—12 за 1881 р., а "Темне царство" в № 13 за 1882 р.

З цього приводу у "Передньому слові" до окремого видання статті "Темне царство" у 1914 році (серія "Міжнародна бібліотека", .№ 14) І.