Літературно-критичні статті - Франко Іван

Розуміється, се посліднє вона може робити різними способами: то вліяючи на розум і переконання (реалісти французькі), то на чуття (Діккенс, Дженкінс і більша часть реалістів російських, так само і з наших Марко Вовчок і Федькович). Розуміється також, що вже само поняття "правди" вимагає, щоби в літературі змальовані були і всі національні окремішності даного народу,— а сама ціль літератури — служити народові — вимагає, щоб вона була для нього зрозумілою. Таким способом, оба прославлені ч. "автором" "принципи" — народність і національність, се те саме, що й його самостійність — речі конечні і природні, але зовсім не жодні провідні принципи, так як принципом не можна назвати спання, їдіння, дихання і т. п., хоч се також речі правдиві, природні і для чоловіка конечні.

ПРИСВЯТА

Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа.

Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

ТЕМНЕ ЦАРСТВО

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе п'яний очерет

Без вітру гнеться... Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом?.. Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава,

Не хоче правдоньки сказать,—

А більше ні в кого спитать.

Т. Шевченко.

1

Початок сорокових років був дуже важною добою для поетичної творчості Шевченка,— добою великого перелому в його думках. Уже в розборі "Гайдамаків" я старався зазначити той перелом, що хоч не корисно вплинув на цілість і стійність тої поеми, зате був безмірно важний як для поета самого особисто, так і для стійності його пізніших творів.

Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко жив тоді в Петербурзі, обертався серед високоосвічених кружків, свобідний і люблений своїми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в російській літературі в початку сорокових років і які думки носилися тоді в головах передових російських людей і висловлялися в передовій російській печаті. Три великі російські письменники, Пушкін, Грибоєдов і Лермонтов, усі передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо ті, що могли вважатися останнім словом кожного з них ("Горе от ума" Грибоєдова, "Евгений Онегин" Пушкіна, "Герой нашего времени" Лермонтова), жили серед читаючої громади і робили великий вплив на думки та переконання, тим більше, що сміле, гаряче слово Бєлінського додавало їм ясності і ширини. Четвертий великий поет і геніальний письменник російський, Гоголь, саме тоді стояв у найкращім розцвіті своєї поетичної творчості, писав або задумував писати тоді свої найкращі твори — "Ревизор" і "Мертвые души". І сам Бєлінський у невтомимій роботі над розвитком своїх думок починає покидати становище естетичної критики, починає добачати ціль усієї культурної праці людськості в тім, аби ущасливити всіх людей, дати всім можність всестороннього розвитку всіх вроджених сил, а спеціально ціль штуки в тім, аби показувати правдиво дійсність із її хибами та задатками ліпшої будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб і віру в можність поправи. До довершення того переходу в Бєлінськім, ба й до зміни поглядів усієї інтелігентної російської громади, чимало причинилися й вільнодумні та радикальні діячі-письменники Герцен і Бакунін, що за границею1, в Німеччині та Франції, пильно слідили за духовним розвитком рідного краю і вдержували живі зносини з передовими людьми в Росії. Та й узагалі в цілій Західній Європі йшов тоді великий поступовий рух. Французька романтична школа від радикалізму чисто естетичного переходила до радикалізму політичного (Віктор Гюго) та релігійного (Ляменне2); побіч романтиків, хоч і під їх впливом, поставали нові напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим словом проповідь рівності та свободи жіноцтва; вона ж і много читаний Ежен Сю (Eugene Sue) були найвиднішими представниками сен-сімонізму у французькій літературі. А рівночасно вже Бальзак, і ще перед ним Стендаль, клали підвалини нової, реалістичної школи. Такий самий поворот до реалізму та до порушування суспільних питань у літературі доконували в Англії Діккенс ("Різдвяні повісті") і Теккерей, у Німеччині Ауербах3 ("Dorfgeschichten"*), не згадуючи вже про Генріха Гейне, який рівночасно з Шевченковим "Сном" (1844 р.) своєю поемою "Deutschland, ein Wintermärchen"*, формою та напрямом багато де в чім подібною до Шевченкового "Сну", сильно та дотепно вдарив на передрухнілий політичний лад Німеччини.

Твори тих європейських письменників, а особливо Жорж Занда, Бальзака, Сю, Діккенса, перекладалися та читалися многими в Росії і мусили показати також немалий вплив*.

Та не тільки в надобній літературі, але також у філософії та інших науках із початком сорокових років завважуємо загальне змагання до реалізму, до опирання загальних висновків на фактах, на досвіді, на статистиці. Рівнобіжне зі зростом реалізму в штуці й науці іде зріст демократизму, республіканізму та соціалізму в питаннях політичних і суспільних. Ся велика хвиля європейського духовного руху захапує також чільних людей у Росії, будить їх до нового життя. Перед тим уже Пушкін у "Онєгіні" та Лермонтов у "Герої нашого часу" в ярких картинах показали були цілу духовну та моральну нікчемність пануючої верстви в Росії. Ті твори враз із Гоголевими сатирами розбили сліпе самозадоволення російської інтелігентної громади, збудили глибшу застанову над собою і над існуючим ладом. Усе те вкупі мусило викликати новий поворот у літературі. Швидко появляться на світ "Мертві душі" Гоголя, а за ними підуть "Записки охотника" Тургенєва — перший прилюдний удар на велику, наболілу рану російської суспільності, на кріпацтво.

Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік. Тому не дивно, що супроти напливу тих нових ідей давніші його старокозацькі ідеали бліднуть, що його вузький український націоналізм4 звільна перетворюється сам у собі, перероджується в любов до всіх слов'ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснених путами суспільної нерівноті, неправди й неволі. Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміліше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твір, се крок наперед по тій дорозі. Велике нещастя, що мов грім ударило в нього в хвилі найкращого розцвіту його поетичної сили (його арештування та засудження до смерті на службу в солдатах 1847 р.), не тільки не могло змінити того напряму, але, навпаки, утвердило в нім поета; по увільненню з десятилітньої страшної неволі він творить свої безсмертні поеми "Царі", "Неофіти" та "Марію", в яких, покинувши рамки українського націоналізму, на загальнолюдській канві рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днів ледве достижимий ідеал жінки-матері.

Дуже цікава річ — слідити крок за кроком розвиток нашого поета в тій, другій добі його поетичної творчості. Задумавши зробити се в своїх "Причинках", я певний, що тільки таким способом, роздивляючи уважно кожний крок, не закриваючи хиб і не прибільшуючи заслуг (такого прибільшування Шевченко зовсім не потребує), ми матимемо змогу відповідно зрозуміти значення творів нашого геніального Кобзаря, а також зрозуміти той напрям думок, що завів його в неволю, розширити та прояснити ті ідеї, за які він терпів, і причинитися до осущення тих ідеалів, які йому, хоч, може, ще і в невиразних нарисах, показувалися в хвилях вітхнення.

В "Гайдамаках", написаних у р. 1841, я показав перший, несмілий і майже несвідомий крок нашого поета на тій новій дорозі. Правда, козацький патріотизм переважає ще, але з невиразного закінчення, з частих вибухів чисто людського, національного рамками незатісненого чуття, з непевності і несмілості в рисуванні страшних картин різні та війни, які поет то сяк, то так старався залагодити, немов прозірчастим серпанком закинути, з усього того видно було, що вузький націоналізм, шукання ідеалу в минувщині, доспівує тут останню свою пісню і що відтепер підуть у поета інші пісні. Воно так і сталося. Вже в передмові, писаній по скінченню поеми ("По мові передмова"), поет зовсім недвозначно прощається з давнім, козацько-патріотичним напрямом, з давніми героями-войовниками.

"Весело послухать сліпого кобзаря, як він заспівує думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки скажеш: "слава богу, що минуло!" — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що ми всі слов'яни. Серце болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться навік од моря і до моря слов'янськая земля". Як бачимо, поет виразно вказує тут, що йому противні всі ті війни та різанини, в яких він колись бачив славу України, що всі ті криваві події він уважає великою помилкою предків5, а не боротьбою за правду. І хоч іще пізніше (1845 р.) в поемі "Холодний Яр" він боронить гайдамаччину від закиду, буцімто "Гайдамаки — не воїни,— розбійники, вори",— то все-таки, поминувши те, що такий закид із історичного становища зовсім пустий та неважний, Шевченкова оборона дуже слаба та безосновна. "За святую правду-волю розбійник не стане",— каже він, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою.