Мартін Іден - Джек Лондон
Але Рут не розуміла Мартіна. В усіх цих нападках на загальновизнане вона бачила тільки його зухвалу вибрикуватість.
А тим часом Мартін заразив професора Колдуела своєю запальністю і змусив до щирості. Приставши неподалік, Рут почула, як Мартін сказав:
- Але в університеті ви, звісно, не проголошуєте такої єресі?
Професор знизав плечима:
- Я чесний платник податків і лояльний громадянин. Сакраменто 28 надає нам субсидії, і ми мусимо з ним рахуватися, як також з університетською радою, і з партійною пресою, вірніш, із пресою обох партій.
- Це зрозуміло, але ж як вам ідеться? Певно, почуваєте себе, як риба без води? - озвався Мартін.
- Та в університетському ставку таких, як я, небагато. Часом мені справді здається, що я не в своїй стихії, і я уявляю себе то десь у Парижі, серед літературної богеми, чи в печері пустельника, або серед якого сумовитого циганського гурту, де б я попивав кларе - що в нас італійським вином його називають. Харчувався б я в дешевих їдальнях Латинського кварталу й галасливо нападав на всякі усталені погляди. Іноді мені здається, що я зроду радикал. Щоправда, в багатьох питаннях я не певний. Я стаю несміливий перед лицем свого людського безсилля, що не дає мені осягти думкою проблему з усіх боків, коли йдеться про великі життєві проблеми...
Слухаючи його, Мартін мимоволі пригадав «Пісню пасату»:
Чи то день, чи то ніч, я лечу собі пріч
І вітрила однак надимаю.
Він про себе мало не наспівував ці слова, аж раптом спало йому на думку, що Колдуел нагадує цей пасат, північно-східний пасат - стійкий, холодний і дужий. Професор був урівноважений, на нього можна було покластись, а водночас щось і непевне було в ньому: Мартін відчував, що він ніколи не висловлюється до кінця, так само як і пасатний вітер ніколи не дме щосили, а щоразу лишає трохи резерву, який ніколи не використовує. Образні видива знов розбуялися в Мартінові,- його мозок усе був відкритим сховищем фактів і уявлень, добре розпорядкованих і готових до оглядин. Що б не траплялося в дійсності, з уяви його яскраво виринало щось подібне або протилежне. Це відбувалося якось автоматично, так що кожне враження даної миті викликало який-небудь образний спогад. Як колись обличчя Рут у хвилину ревнощів нагадало йому забуту бурю при місячному світлі, так тепер професор Колдуел оживив перед ним картину океану: північно-східний пасат, що жене сиві баранці по багряному морю. І весь час перед його очима на екрані свідомості пропливали нові й нові марева, що не тільки не порушували плину його думок, а, навпаки, додавали їм ясності. Ці марева були відгомоном його колишнього життя, усього пережитого й перечитаного за вчорашній день чи за минулий тиждень, були незчисленною безліччю видив, що він бачив і вві сні, і наяву.
Отак, не перестаючи слухати плавної мови професора Колдуела, людини розумної і культурної, Мартін побачив усе своє минуле. Він побачив себе справжнім шибайголовою в крислатому капелюсі й двобортній куртці, що бешкетував на повну руч,- але саме до тих меж, щоб не зайти в конфлікт з поліцією. Мартін не обманював себе і не прикрашав голої правди. Один час він був звичайним шибайголовою, ватажком зграї, що завдавала клопоту поліції і тероризувала чесних мешканців у робітничих кварталах. Але згодом його ідеали змінилися. Він дивився на добре вихованих і гарно вдягнених чоловіків та жінок, упивався атмосферою витонченої культури і тут-таки бачив привид своєї ранньої молодості - бешкетного забіяку в крислатому капелюсі й двобортній куртці, що перевальцем проходив вітальнею. І ось цей забіяка розчинився в ньому, Мартіні Ідені, що сидів обік професора університету й жваво з ним розмовляв.
Кінець кінцем, він ніде не почувався на своєму місці. Просто він умів пристосуватися до будь-яких обставин, через що його й любили скрізь; він не пас задніх ані в роботі, ані в гульні, повсюди вмів відстояти свої права й належну до себе пошану. Але ніде він не пускав коріння. Він принатурювався такою мірою, що це задовольняло його середовище, але сам не відчував задоволення. Його завжди мучив якийсь неспокій, завжди кликав кудись таємничий голос, і він блукав світом, аж поки нарешті знайшов книжки, мистецтво й кохання. І от тепер він мав усе це, з усіх своїх давніх товаришів по пригодах єдиний, хто зміг потрапити до дому Морзів.
Та всі ці думки й спогади не заважали йому слухати професора. Уважно, хоч і критично, стежачи за його словами, він переконався, які широкі знання має його співрозмовник. Заразом побачив і великі прогалини у власній освіті - цілі галузі знань були йому незнайомі. Проте завдяки Спенсерові, він знав загальні основи сукупності знань. Потрібен лише час, щоб до тих основ додати конкретного змісту. А тоді - побачимо, хто сяде на обмілину! - подумав він. Але оце навіть зараз, відчуваючи себе біля ніг професора, заслуханий шанобливо в його мову, він почав уловлювати якусь хибу у висновках співбесідника, хибу таку ледь помітну, що він би й не завважив її, якби вона не була повсякчас присутня. І коли він ухопив її, одразу зникло почуття нерівності.
Рут удруге підійшла до них у ту хвилину, коли почав говорити Мартін.
- Я скажу вам, у чому ви помиляєтесь, тобто, що хибне у ваших поглядах,- мовив він.- Вам бракує біології, ви не лишаєте їй місця в своїй системі. Я маю на увазі справжню наукову біологію, починаючи з лабораторних дослідів та спроб оживити неорганічну тканину і кінчаючи найширшими естетичними й соціологічними узагальненнями.
Рут була приголомшена. Вона ж вислухала два курси професора Колдуела й дивилась на нього, як на живу скарбницю найрозмаїтіших знань!
- Я не зовсім розумію вас,- нерішуче промовив професор. Але Мартін був певен, що він чудово його розуміє.
- Я спробую пояснити,- сказав він.- Ознайомлюючись свого часу
