Мобі Дік - Герман Мелвілл

тільки паперова машкара. Але в усьому, що б не сподіялося - в усякій справжній, безперечній події,- з-під цієї тупої, безглуздої машкари прозирає щось невідоме, але розумне. Коли хочеш завдати удару - бий не по тій машкарі, а крізь неї! Як може в’язень дістатись на волю, коли не проломить муру? От для мене Білий Кит і є тим муром, що загородив від мене світ. Іншим разом я думаю, що поза тим муром немає більше нічого. Але і його з мене досить. Це величезний гніт для мене, я бачу в ньому жорстоку силу, і ту силу живить і зміцнює незбагненна злість. Ось це незбагненне я й ненавиджу насамперед, і чи це сам Білий Кит, а чи він тільки знаряддя тієї сили, байдуже: я виллю свою ненависть на нього. І не кажи мені про блюзнірство, хлопче: я й самому сонцю дав би відкоша, якби воно зневажило мене. Бо якби сонце могло це зробити, то й я зміг би дати йому відсіч, і так воно й справедливо, бо над усіма створіннями в природі панує дух змагання. Та навіть не той дух керує мною, хлопче. Хто є наді мною? Правда не визнає меж. Не дивись на мене! Безтямний погляд тупака ще нестерпніший, ніж уп’яті в тебе очі нелюда! О, о, ти червонієш і бліднеш! Моє завзяття розпалило в тобі гнівний жар! Та слухай, Старбак: на сказане зопалу не можна зважати. Є такі люди, що запальні слова з їхніх вуст - невелика образа. Я зовсім не хотів тебе розсердити. Забудь! Он поглянь на оті варварські пики, поцятковані засмагою - на оті живі, трепетні картини, намальовані сонцем. Ці поганські леопарди ні на що не зважають, нікому не моляться, а живуть, почувають,- і не шукають, не допитуються, чого в їхніх жилах кров така гаряча. Поглянь на нашу команду, брате, на нашу команду! Хіба вона не вся заодно з Ахавом у цьому ділі? Глянь на Стаба: він сміється! А он той чілієць? Аж прискає, як згадає про Білого Кита. Ти не встоїш один серед цієї бурі, Старбак - один, наче тонке деревце! Та й нащо? Зваж сам. Допоможеш уполювати одного кита; чи для Старбака це таке велике диво? Це ж один кит, і більше нічого. То невже найкращий китобій на весь Нентакіт пастиме задніх, коли он кожен матрос уже хапається за брусок - гострити списа? А, бентежишся, бачу! Хвиля й тебе підхопила!.. Ну, кажи, кажи! А, а, мовчиш, та й мовчанка твоя промовляє за тебе. (Вбік). Вдихнув, вдихнув те, що я видихнув зі своїх роздутих ніздрів. Старбак уже мій, тепер він не зможе опиратись мені, бо то був би вже бунт.

- Господи, помилуй мене - і всіх нас! - прошепотів Старбак.

Проте Ахав, зраділий, що помічник своїм завороженим мовчанням ніби висловлює згоду, не дочув ні того пророчого шепоту, ані тихого сміху звідкись із трюму; не дочув він і віщого завивання вітру в снастях, і глухого лопотіння вітрил, коли їхні гордо випнуті груди на мить опали. Бо Старбакові похнюплені очі знову спалахнули впертістю, властивою життю, і підземний сміх завмер, і вітер знову повіяв, надувши вітрила, і судно, гойдаючись, попливло далі. Ох, попередження й остороги! Чому ви не зостаєтеся з нами, а зразу й відлітаєте? Та ви ж і не остерігаєте, а тільки віщуєте майбутнє, о тіні! І навіть не віщуєте, а тільки стверджуєте те, що вже діється в нас у душі. Бо зовнішні сили цього світу тільки трохи стримують нас, а невпинно штовхають нас уперед найглибші внутрішні необхідності нашого життя.

- Дзбан! Дзбан! - загукав Ахав.

Взявши зі стюардових рук налитий по вінця олов’яний дзбан, він обернувся до гарпунників і наказав їм оголити свою зброю. Потім вишикував їх перед собою біля кабестана, з гарпунами в руках, а троє його помічників стали поруч нього зі списами, і решта команди обступила всіх їх колом. Ахав якусь хвилину постояв, допитливо обводячи поглядом усіх своїх підлеглих, і очі, що дивились йому назустріч, горіли несамовитим вогнем, як налиті кров’ю очі койотів у прерії, що дивляться на їхнього ватажка, коли він кличе їх у погоню за бізоном… Гай-гай!.. Лиш на те, щоб ускочити в пастку, наставлену індіанцями.

- Ковтни і передай далі! - вигукнув Ахав і простяг важкий повний дзбан найближчому з матросів.- Зразу хай п’є команда. По колу, по колу! Швидко сьорбайте, та помалу ковтайте, хлопці! Бо воно пекуче, як смола в пеклі. Так, так! Бач, як славно питво кружляє! Воно вкручується в вас, угризається, роздвоюється, наче гадючий язичок, і вже визирає вам з очей. Добре, добре, вже й дно світить. У той бік пішов дзбан, з цього боку вернувся. Давайте його сюди - він уже порожній. Люди, ви наче ті літа: повна чаша життя влилась у вас і щезла без сліду! Стюарде, налий ще! А тепер слухайте, молодці. Я зібрав вас усіх круг цього кабестана: і ви, помічники, стоїте поруч мене зі своїми списами, і ви, гарпунники, переді мною зі своїми гарпунами, і ви, браві мої матроси, обступили мене, і тепер я можу ніби відродити давній звичай моїх предків-китобоїв. Зараз ви побачите, що… Ого, хлопче, ти вже й вернувся? Одна нога там, друга тут? А чого ж дзбан не по вінця повний? Бо ти трусишся, як осика! Іди геть зі своїми дрижаками! Підступіть ближче, помічники! Схрестіть свої списи. Славно, славно! Дайте-но я візьмуся за саму вісь.

І, простягши руку, він ухопив нею всі три наставлені поземно списи там, де вони перехрещувалися; тоді раптом сильно шарпнув їх, переводячи пильний погляд із Старбака на Стаба, а зі Стаба на Фласка. Здавалось, він якоюсь невідомою внутрішньою волею хоче перегнати в них той вогнистий запал, що нагромадився в лейденській банці його власного магнетичного єства. Троє помічників аж знітились під його владним, упертим, незбагненним поглядом. Стаб і Фласк відвели очі, чесний Старбак опустив їх.

- Марно! - вигукнув Ахав.- Та, може, так воно й краще. Бо коли б ви всі троє хоч раз прийняли в себе повний заряд моєї електричної сили, то в мені вона, мабуть, вичерпалась би. А може, ви впали б неживі. А може, вона вам і не потрібна. Схиліть списи! А тепер, помічники, я титулую вас підчашими при оцих трьох моїх поганських родичах, при трьох вельможних панах і