Мобі Дік - Герман Мелвілл

дві години. В тиху погоду в тропіках це надзвичайно приємне місце - марс щогли; для людини, схильної до мрій та роздумів, це просто розкіш. Стоїш на височині сто футів над безмовною палубою, колихаючись над глибінню, ніби щогли - то гігантські ходулі; стоїш отак, а під тобою, між твоїми ногами, пропливають найбільші морські страховища - достоту так, як колись між чобітьми славетного Колоса Родоського пропливали кораблі. Стоїш там, загублений у безмежжі моря, змережаного самими тільки хвилями. Судно погойдується ліниво, ніби в дрімоті; віє сонний пасатний вітер, і все те вколисує тебе в солодкі марення. В цьому тропічному китоловському житті вас здебільшого оточує високий, нічим не порушуваний спокій: ніяких подій, ніяких новин, ви не читаєте газет, екстрені випуски не хвилюють вас хтозна-нащо сенсаційними повідомленнями про якісь найбуденніші речі, вас не турбують ніякі хатні клопоти, ніякі банкрутства акційних товариств, ніяке падіння курсів цінних паперів і навіть думки про те, що ви матимете на обід: адже всі ваші харчі на три роки наперед чи й більше дбайливо запаковані в барильця, а меню лишається незмінним.

Загальна кількість годин, перебутих вами на вершечку щогли такого південноморського китобійного судна протягом усього плавання, яке часто триває цілих три, а то й чотири роки, може скласти добрих кілька місяців. На превеликий жаль, те місце, якому ви присвячуєте таку велику частину свого життя, начисто позбавлене всього, що надавало б йому хатнього затишку, будь-яких вигод, що створюють почуття такого затишку, як-от ліжко, гамак, катафалк, будка для вартового, казальниця, візницький екіпаж та інші невеликі, але зручні пристрої, в яких люди шукають тимчасового відособлення від інших людей. Найчастіше вашим сідалом буває вершок брам-стеньги, де ви стоїте на салінгу - двох тонких рівнобіжних дерев’яних брусках (такі салінги бувають майже виключно на китобійних суднах). Судно гойдається на хвилі, і новачок-марсовий почуває себе там так вигідно, ніби він стоїть на рогах у бугая. Звичайно, в холодну погоду ви можете взяти з собою нагору свій дім у подобі вахтового плаща; але, правду кажучи, і найтовщий плащ - це не набагато кращий дім, ніж ваша власна гола шкіра. Адже так само, як душа ваша вклеєна всередині цього ковчежка з плоті і не може вільно рухатись у ньому, а вийти з нього й поготів не може, не наражаючись при тому на свою погибель (як недосвідчений мандрівець, що надумав узимку перетнути засніжені Альпи),- так само й вахтовий плащ - це не стільки дім, скільки обгортка, конверт, додаткова шкіра, що обтягує вас. Ви не можете помістити в своєму тілі полиці чи шафи і так само не можете зробити зі свого вахтового плаща затишну комірчину.

З огляду на все це можна тільки пошкодувати, що марси на південноморських китобійних суднах позбавлені отих гідних заздрості будок, чи казальниць, званих «воронячими гніздами», які захищають марсових на гренландському китолові від поганої погоди льодовитих морів. У дуже добрій для читання перед каміном книжці капітана Сліта «Плавання серед айсбергів у пошуках гренландських китів, а принагідно й з метою віднайдення давніх ісландських колоній на старій Гренландії»,- в цьому чудовому томику всі, хто будь-коли чатував на вершечку щогли, знайдуть чарівні подробиці про щойно винайдене тоді «вороняче гніздо» на «Глетчері», як називався славний корабель капітана Сліта. Він так і назвав його на свою честь - «вороняче гніздо Сліта», оскільки сам його винайшов і запатентував, і, не визнаючи ніякої фальшивої скромності, вважав, що будь-якому створеному нами пристроєві слід давати своє ім’я, так самісінько як ми даємо свої прізвища власним дітям, бо ж ми, батьки, самі їх винайшли й запатентували. «Вороняче гніздо Сліта» формою трохи скидається на велике, двадцятивідерне барило. Зверху воно відкрите, одначе має прилаштований збоку пересувний щиток, за яким можна ховати голову від сильного вітру. «Гніздо» укріплене на самому вершечку щогли, і влазити до нього треба крізь невеликий люк у дні. З боку корми в «гнізді» є вигідне сидіння, а під ним - рундучок для парасольки, шарфа та плаща. Спереду - щось на зразок шкіряної кишені, куди можна покласти рупор, люльку, підзорну трубу та всяке моряцьке приладдя. Коли сам капітан Сліт вартував на марсі у своєму «воронячому гнізді», він, за його власними словами, завжди мав при собі рушницю (теж застромлену в ту шкіряну кишеню), порохівницю й дробівницю - на той випадок, якщо трапиться побачити нарвала, чи то морського єдинорога, яких безліч у тих водах. Поцілити нарвала з палуби неможливо, бо куля в скісному польоті не проб’є великої товщі води, але стріляти згори, зі щогли,- то зовсім інша річ. Очевидно, що капітан Сліт із великою втіхою описував усі найдрібніші вигоди свого «воронячого гнізда»; та хоч він дуже широко розводиться про нього і частує нас справжнім науковим звітом про свої досліди з маленьким компасом - він брав його з собою в «вороняче гніздо», щоб виправляти похибки курсу, які дає так звана «місцева девіація» всіх нактоузних компасів,- похибки, спричинювані близькістю залізних частин судна в площині компаса, а на «Глетчері», можливо, ще й тим, що серед його екіпажу було чимало зледащілих ковалів,- хоч він, кажу, дуже розумно й по-науковому пише про ці речі, але, попри всі його вчені «нактоузні девіації», «азимутальні компасні спостереження» та «апроксимальні похибки», сам він, капітан Сліт, дуже добре знає, що не був аж так заглиблений у ті глибокі магнітні міркування, щоб його уваги не притягала часом ретельно наповнена пляшечка, так мило притулена в куточку його «воронячого гнізда» просто під рукою. Хоч я загалом дуже шаную і навіть люблю відважного, чесного й ученого капітана, та все ж не можу пробачити йому, що він у своїй книжці ні разу не згадав тієї плящини: адже вона, певно, була йому вірною приятелькою й утішницею, поки він, натягши на руки рукавиці, а на голову відлогу, студіював математику там, нагорі, в тому пташиному гнізді, за якихось кілька сажнів від полюса.

Та хоч ми, китобої Південних морів, і не вмощуємось на марсі так затишно, як капітан Сліт та його гренландська команда, але ця невигода з лихвою врівноважується пречудовою погодою, що панує в тих звабливих водах, де ми, південні китобої, здебільшого плаваємо. Я, приміром, звичайно дуже неквапливо піднімався по вантах, перепочивав на першому салінгу, щоб перекинутися слівцем з Квіквегом або ще з котримсь із товаришів, що, скінчивши свою вахту, спускався мені назустріч; тоді брався ще трохи вище і, ліниво перекинувши ногу через брам-рею, спершу окидав поглядом