Робінзон Крузо - Даніель Дефо

П’ятниця. Ті повели один, два, три та мене й посадили в човен, а наше плем’я човна не було.

Господар. Гаразд. А скажи мені, П’ятнице, що роблять ваші зі своїми полоненими? Теж куди-небудь відвозять на човнах, а потім з’їдають, як ті, чужі?

П’ятниця. Авжеж, наші теж їдять людей; всі їдять.

Господар. А куди вони їх відвозять?

П’ятниця. Різні місця - куди захочуть.

Господар. А сюди привозять?

П’ятниця. Аякже, і сюди привозять. Різні місця.

Господар. А ти бував тут з ними?

П’ятниця. Бував. Там бував (показує на північно-західний край острова, що правив, очевидно, за місце зборів його одноплемінників).

Як з’ясувалося, мій слуга П’ятниця бував раніше в числі дикунів, що відвідували далекі береги мого острова, і брав участь у канібальських бенкетах на зразок того, на якому згодом і сам він опинився як жертва. Коли через якийсь час я набрався духу повести його на той берег, про який я вже згадував, П’ятниця зараз же впізнав місцевість і розповів мені, що одного разу, коли він приїздив на острів зі своїми, вони на цьому самому місці вбили й з’їли двадцять чоловіків, двох жінок і одну дитину. Він не знав, як сказати англійською мовою «двадцять», і, щоб пояснити мені, скільки людей вони тоді з’їли, поклав двадцять камінців один коло одного і попросив мене перелічити їх.

Я розповідаю про ці розмови з П’ятницею, бо вони правлять за вступ до дальшого. Після описаного діалогу я запитав його, чи далеко до материка від мого острова та чи часто гинуть їхні човни, перепливаючи цю відстань. Він відповів, що путь цілком безпечна і що жоден з їхніх човнів не загинув, бо там течія і вітер ранками завжди в один бік, а вечорами - в протилежний.

Спочатку я думав, що течія, про яку говорив П’ятниця, залежить від припливу та відпливу, але згодом дізнався, що вона становить продовження могутньої ріки Оріноко, бо саме проти її гирла лежить мій острів. А смуга землі на захід та північний захід від мого острова, яку я вважав за материк,- це великий острів Трінідад, 58 розташований на північ від гирла тієї самої ріки. Я ставив П’ятниці тисячі запитань про цю землю та її мешканців: які там береги, яке море, які племена живуть поблизу. Він дуже охоче розповідав усе, що знав сам. Розпитував я його й про те, як звуться різні племенат що мешкають у тих місцях, але дізнався небагато. Він правив одно: «Каріб, Каріб». Неважко було здогадатись, що він говорить про караїбів, котрі як це показано на наших картах, живуть саме в цій частині Америки, населяючи всю прибережну смугу від гирла Оріноко до Гвіани і далі, до острова Санта-Марти. 59 П’ятниця розповів мені також, що далеко «за місяцем», тобто в тій країні, де сідає місяць, або, іншими словами, на захід від його батьківщини, живуть такі самі, як і я, білі бородаті люди (тут він показав на мої довгі бакенбарди, про які я вже згадував) і що ці люди вбили багато інших людей. Як я зрозумів, він говорив про іспанців, що вславились на цілий світ своїми жорстокостями в Америці, де в усіх племенах пам’ять про них переходить від батька до сина.

На моє запитання, чи не знає він способу переправитись з нашого острова до тих білих людей, П’ятниця відповів:

- Аякже, треба пливти два човен.

Я довго не розумів, що хотів він сказати своїм «два човен», але нарешті, хоч і з великими труднощами, догадався, що він має на увазі велике судно, як два човни завбільшки.

Ця розмова дуже втішила мене. Від того дня в мене народилася надія, що рано Чи пізно я вирвуся з свого ув’язнення і що допоможе мені в цьому мій бідолашний дикун.

Протягом мого довгого спільного життя з П’ятницею, коли він навчився говорити зі мною і розуміти мене, я завжди старався закласти в його душу основи релігії. Якось я спитав його: «Хто тебе зробив?» Бідолаха не зрозумів мене. Він думав, що я його запитую, хто його батько. Тоді я .заходився коло нього з другого краю і спитав, хто зробив море та землю, де ми ходимо, хто зробив горн та ліси. І він відповів мені: «Старий на ім’я Бенамукі, 60 що живе ген-ген далеко». Він не міг нічого розповісти мені про цю поважну особу, крім того, що Бенамукі - дуже старий, багато старіший, ніж море та земля, старіший, ніж місяць та зорі. А коли я запитав його, чому все суще не поклоняється цьому старому, якщо він створив усе, обличчя П’ятниці стало дуже серйозним, і він простодушно відповів:

- Усі на світі кажуть до нього «О»!

Потім я запитав, чи йдуть кудись люди його племені після смерті, і він сказав на це:

- Всі вони йдуть до Бенамукі.

- І ті, кого вони з’їдають,- спитав я,- теж ідуть до Бенамукі?

- Теж,- відповів він.

Так почав я вчити його пізнавати істинного бога. Я сказав, що великий творець усього сущого живе високо вгорі (я показав на небо) і керує світом з допомогою тієї ж влади і того ж провидіння, якими він створив його, що він всемогутній, може зробити з нами-все, що захоче, все дати і все відібрати. Так поступово відкривав я йому очі. Він слухав з великою увагою. З радісним зворушенням поставився він до мого оповідання про Ісуса Христа, посланого на землю спокутувати наші гріхи; про наші молитви богові, що завжди чує нас, хоч він і на небесах. Одного разу він сказав мені:

- Коли ваш бог живе вище за сонце і все ж таки чує вас, то, виходить, він більший від Бенамукі, бо Бенамукі не так далеко, а чує пас лише на високих горах, де він живе, коли ми ходимо