Робінзон Крузо - Даніель Дефо

сам: багато такого, чого я раніше не знав зовсім або не обміркував як слід, тепер ясно поставало у свідомості. Ніколи досі я ще з таким запалом не припадав до наснажливого джерела істини. Не певен, чи збудив я добрі почуття в цього бідолахи, але все-таки я мав підставу дякувати небу за те, що воно послало його. Смуток мій трохи розвіявся, життя стало для мене приємнішим. І коли я згадав, що, приречений на відлюдництво, я звернув свій погляд на небо не тільки для того, щоб побачити мстиву руку провидіння, але й для того, аби стати знаряддям спасіння життя, а може, й душі бідолашного дикуна - привівши її до пізнання віри й учення Христа,- тоді серце моє сповнилось невимовною радістю, і я щиро тішився, що мене занесло на острів, який раніше я вважав за найжахливішу для себе кару.

У такому вмиротвореному настрої я перебув решту часу свого заслання. Бесіди з П’ятницею забирали в мене все дозвілля, і я прожив три роки приємно й цілком щасливо, коли на землі можливе цілковите щастя. Мій дикун став тепер добрим християнином, багато кращим за мене, хоч я сподіваюсь - і дякую за це творцеві,- що обидва ми однаковою мірою були в покутному настрої й покладали надію на господню ласку. Ми могли читати тут слово боже і, дослухаючись до нього, були не далі від бога, ніж якби жили в Англії.

Я завжди, намагався, у міру своїх сил, пояснити П’ятниці значення прочитаного, і він своїми розважливими запитаннями допомагав мені, як я казав уже, краще й глибше вивчити святе письмо. Не можу не згадати тут і про те, що спостеріг я за свого самітницького життя, а саме: вчення про пізнання бога та вчення Ісуса Христа викладене в слові божому так ясно й просто, що саме вже читання його було для мене невимовною втіхою. Саме це читання дало мені змогу зрозуміти мій обов’язок і підготувало мене до щиросердого каяття; воно спонукало мене всією душею полюбити спасителя, це джерело життя й визволення; воно цілком змінило моє життя, схиливши мене до безумовного виконання всіх заповідей божих. Це ж таки читання просвітило мого бідолашного дикуна й зробило його таким християнином, рівних якому я мало знав у своєму житті.

Що ж до всіляких тонкощів у тлумаченні Біблії - тих богословських коментарів, з приводу яких точилося стільки дискусій, суперечок та сварок,- то нам до них було байдуже. Так само мало цікавили нас питання церковного управління й те, яка церква краща. Усі ці деталі нас не обходили, та й кому вони потрібні? Я не бачу найменшої користі від того, якби ми досконально вивчили всі ті спірні пункти, що наробили стільки колотнечі в світі. Слово боже було нашим дороговказом до спасіння, а надійнішого за нього я не знаю… Але я мушу повернутись до мого оповідання й викласти всі події по порядку.

Коли ми з П’ятницею познайомилися ближче і він уже міг не тільки розуміти майже все, що я йому говорив, а й сам почав досить швидко розмовляти покрученою англійською мовою, я розповів йому історію моїх пригод, особливо те, як я потрапив на цей острів, скільки років прожив на ньому і як я провів ці роки. Я відкрив йому таємницю пороху та куль (бо для нього де справді була таємниця) і навчив стріляти. Я подарував йому ніж, що дуже обрадувало його, і зробив йому портупею, на зразок наших англійських портупей для тесаків, але замість тесака я дав йому сокиру, бо вона була не тільки доброю зброєю в багатьох випадках, а й дуже корисною річчю при всякій нагоді.

Я розповів П'ятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом. Я описав, як ми живемо, як правимо службу божу, як поводимось один з одним, як торгуємо по всіх частинах світу, переправляючись на кораблях. Я розповів йому про аварію корабля, на якому я побував, і показав місце, де колись лежали його рештки, що їх тепер віднесло в море.

Я показав йому й рештки шлюпки, на якій ми рятувались і яку згодом, як я вже казав, викинуло на острів. Ця шлюпка, яку я не мав сили зрушити з місця, тепер зовсім розвалилась. Побачивши її, П’ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів:

- Я бачив шлюпка, як ця: плавав те місце, де мій народ.

Я довго не міг зрозуміти, що він хотів сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилось, що таку саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем’я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою.

П’ятниця описав мені її дуже докладно, але лише тоді, коли він жваво додав наприкінці: «Білі люди не потонули, ми їх урятували»,- я зрозумів його краще і запитав, чи були в шлюпці білі люди.

- Були,- відповів він,- повна шлюпка білих людей.

- Скільки ж їх було?

Він на пальцях нарахував сімнадцять.

- Де ж вони? Що з ними сталося?

- Вони живі, живуть у наших,- відповів він.

Це наштовхнуло мене на новий здогад: чи не з того корабля, що розбився перед моїм островом, були ті сімнадцять чоловік? Мабуть, переконавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його і пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишились. Я почав допитуватись у П’ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Він жваво відповів: «Напевне, напевне»,- і додав, що скоро вже чотири роки, як вони живуть у його земляків і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статися, що дикуни не вбили і не з’їли білих людей, він відповів:

- Білі люди стали нам брати,- тобто, наскільки я зрозумів його, вони замирилися з ними, і додав: - Наші їдять людей, коли війна,- тобто тільки військовополонених із ворожих племен.

Минуло чимало