Робінзон Крузо - Даніель Дефо

- Авжеж, хочеться,- відповів він,- але тільки щоб обидва. П’ятниця не поїде без господаря.

Одно слово, він і слухати не хотів, щоб покинути мене.

- Гаразд, П’ятнице, я поїду,- вів я далі.- Але що я там робитиму?

Він жваво обернувся до мене:

- Ти багато робити, добре робити: навчати дикі люди бути добрі, розумні, сумирні; говорити їм про бога, щоб молились йому; жити нове життя.

- Де, там, мій друже! - зітхнув я.- Ти сам не знаєш, що говориш. Адже я й сам неук.

- Неправда! - скрикнув він.- Мене навчав добра, їх будеш навчати.

- Ні, ні, П’ятнице,- відповів я,- їдь без мене, а я залишусь тут і житиму, як жив досі.

Він знову засмутився; потім раптом схопив сокиру, яку звичайно носив, і простяг її мені.

- Що мені з нею робити? - спитав я.

- Ти взяти й убити П’ятницю,- відповів він.

- Для чого ж мені тебе вбивати?

- А чому женеш геть П’ятницю? - напосівся він на мене.- Убий П’ятницю, не жени його геть.

Він був щиро засмучений; я помітив на його очах сльози. Його прихильність до мене була така очевидна, нщ я тоді ж сказав йому і потім часто повторював, що, поки він сам хоче жити зі мною, я ніколи не прожену його.

Отже, я остаточно впевнився, що П’ятниця відданий мені навіки, що вернутись на батьківщину його спонукає лише гаряча любов до своїх одноплемінників і надія, що я навчу їх добра. Але, не переоцінюючи своєї спромоги, я не мав ніякого наміру братись до такої відповідальної справи, як освіта дикунів. Проте моє бажання визволитись анітрохи від цього не поменшало. Особливо посилилось моє нетерпіння після розмови з П’ятницею, коли я дізнався, що сімнадцять бородатих людей живуть так близько від мене. Не відкладаючи справи надалі, я почав шукати разом з П’ятницею підходяще товсте дерево, з якого можна було б зробити велику пірогу або човен, щоб пуститись на ньому в путь. На острові росло стільки будівельного лісу, що з нього можна було б збудувати цілий флот - не те що пірог чи човнів, а й добрих великих суден. Та, щоб уникнути помилки, допущеної під час будування першого човна, я вважав за найпотрібніше знайти дерево якомога ближче до берега. Тоді нам не дуже важко буде спустити човен на воду.

Нарешті П’ятниця натрапив на цілком годяще для нас дерево. Він краще за мене розумівся на цій справі. Я й досі не знаю, якої породи було дерево, котре ми зрубали: кольором та запахом воно нагадувало фустик чи так зване «нікарагуанське дерево». 61 П’ятниця наполягав, щоб колоду випалити зсередини, як це роблять дикуни, будуючи свої піроги; але я сказав, що легше буде видовбати її теслярським інструментом, і, коли я показав йому, як це робиться, він погодився, що так буде зручніше. Ми зараз же стали до роботи, і за місяць важкої праці човен був готовий. Ми обтесали його зовні сокирами (я навчив П’ятницю й цієї роботи) і надали йому правильної форми човна. Але потрібно було ще близько двох тижнів, щоб спустити наш човен на воду, бо ми посували його на великих дерев’яних котках дюйм по дюйму; зате на воді він легко витримав би чоловік двадцять.

Коли човен був спущений на воду, я здивувався, як спритно, незважаючи на його розміри, П’ятниця орудував ним, як швидко він повертав його і як добре гріб. Я спитав його, чи можемо ми рушити в море таким човном.

- Авжеж,- відповів П’ятниця,- він пливти нам дуже добре, хоч і великий вітер.

Та в мене був ще один план, невідомий П’ятниці,- обладнати човен щоглою, вітрилом, якорем і линвою. Зробити щоглу було неважко: я вибрав молоденьке дерево, що росло поблизу, наказав П’ятниці зрубати його і розповів, як відрубати гілля та обтесати стовбур. Але з вітрилом мені довелось поратися самому. У мене залишились ще старі вітрила або, краще сказати, шматки вітрил, але оскільки вони лежали більше ніж двадцять шість років і я не дуже дбав про те, щоб зберегти їх, не думаючи, що вони можуть коли-небудь придатись, то був певен, що вони всі погнили. Так воно справді й було, але все ж таки я знайшов два трохи міцніші клапті і взявся зшивати їх, що коштувало мені багато праці, бо в мене не було навіть голок. Нарешті я змайстрував щось подібне до поганенького великого трикутного вітрила, що зветься в Англії «баранячою лопаткою» і тягнеться зверху до самого днища, та ще маленьке коротке вітрило, яке кріпиться до верхньої частини щогли, так званий шпринтов; такими вітрилами я вмів добре керувати, бо вони були в мене на баркасі, на якому я тікав з Берберії, 62 про що я розповів уже раніше.

Майже два місяці порався я, влаштовуючи щоглу та вітрило, зате довів усе до ладу; крім двох згаданих вітрил, я змайстрував ще третє, переднє вітрило, що мусило допомагати нам повертати човен при зміні галсу. Але, головне, я зробив і припасував стерно, і це мало значно полегшити керування човном. Бувши поганим корабельним теслею, я розумів, проте, користь і навіть необхідність такого пристрою, як стерно, і не пожалкував праці, щоб виготовити його: якщо взяти до уваги всі мої невдалі спроби, воно забрало в мене стільки ж часу, як і будування самого човна.

Коли з усім цим було покінчено, я почав учити П’ятницю керувати човном, бо хоч весляр з нього був дуже добрий, але на стерні та на вітрилах він зовсім не знався. Він дуже здивувався, побачивши, як я орудую стерном і як надимається вітрило то з одного, то з другого боку залежно від зміни галсу. Проте він дуже швидко збагнув усю цю науку і став вправним моряком. Тільки одного він не міг навчитись - користуватись компасом: це було вище його розуміння. Але в тих широтах у сухі сезони майже ніколи не буває ні туманів, ні хмарних днів, тому компас для нашої подорожі міг і не знадобитися. Удень ми могли держати на берег, що