Під знаком Цвіркуна - Савченко Віктор
Важливою особливістю нової шкали часу було те, що за точку відліку вона мала надзвичайну подію — повернення на Землю ЦВІРКУНА. Все, що було до того моменту, не тільки відсікалось, а й витиралося з пам’яті.
Видозмінився транспорт, вулицями міста сновигали переважно спецмашини. Вранці — сміттєвози, впродовж доби — реанімаційні, невідкладні медичні допомоги, катафалки. Нарікати на брак уваги з боку нових порядківців ніхто не мав підстав. Усім було забезпечене сите (хоч і не розкішне) життя, кожен, при потребі, міг викликати лікаря й отримати медичну допомогу. Тим же, хто йшов з життя (в основному у старості), була гарантована енна кількість газу для кремації. Загалом суспільство входило в новий життєвий ритм, і ніхто не міг би поскаржитись на якусь несправедливість — усім жилося однаково. До того ж була повна демократія — всяк мав право казати те, що йому заманеться. Злом вважалося, і це рішуче припинялося новими законами, тільки одне — коли хтось із людей міняв вид занять або професію, надто ж коли цікавився чимось, не пов’язаним з основною роботою. Такі просто зникали і про них їхні близькі навіть боялись розпитувати. Наприклад, кваліфікований механік міг скільки завгодно критикувати зверхників усіх рівнів, не відчуваючи на собі навіть найменшого тиску влади, та щойно в нього помічали книгу, предмет мистецтва або релігійного культу — його тут же переводили в різнороби — на все життя. Якщо ж помічали щось подібне вдруге... Письменник, книгу якого читав механік, міг писати все, що спаде на думку, та як тільки його застукували на лагодженні пилососа чи якоїсь іншої побутової техніки, — йому загрожувала аналогічна кара. Багато хто вважав цей закон надто суворим, але простий дядько міркував так: "А на лиха мені оті витребеньки, що їх висмоктують з пальця писаки? Без них спокійніше." На підкріплення цієї думки він міг порівняно дешево купити шматок ковбаси і сяку-таку одежину, скроєну й пошиту не надто вишукано, але надійно.
В найлюдніших місцях панувало безгоміння. Інзекта-гомо спілкувалися на нечутній частоті, а люди стали вважати свою мову анахронізмом і намагалися користуватися нею якомога рідше. Зовнішній вигляд людей майже не змінився, втім швидке протікання біологічних процесів в організмі, а також домішки не існуючих раніше компонентів у повітрі, воді, землі, а відтак і в продуктах харчування наклали певний відбиток на морфологію тіла. Зокрема шкіра погрубшала, побурішала і нагадувала хітин.
Людина користувалася тими ж самими правами, що й ікзекта-гомо, але оскільки була позбавлена можливості розмовляти на гіпермові, яку розуміли прибульці з п’ятого виміру, то, отже, й не мала змоги брати участь ні в управлінні виробництвом, ні в управлінні суспільством... Зрештою, виготовляти матеріальні блага не менш почесно, ніж керувати. Так казали зверхники.
Якщо за старих часів неможливо було розпізнати, де людина, а де комахолюдина, то тепер таких складностей не існувало. Людина мала значно менший зріст, була худіша (ні, сухіша), з темнішою шкірою і пігментними плямами на ній. Плям було сім — біля пупа, посередині грудей, під горлом, на чолі, на маківці, біля серця і з протилежного від серця боку грудей. Діти людські народжувалися без плям; вони з’являлися на тілі вже по тому, як дітей віддавали в дитячі комбінати, де вихователями були інзекта-гомо. Там же, в диткомбінатах, виявляли дітей з інзекта-гомівськими ознаками і їхні етнічні особливості поглиблювали. Такі діти були на особливому обліку: кожному, в залежності від нахилу або без такого, вже в комбінатах планувалося місце в суспільній ієрархії.
На вулицях, у громадських місцях найчастіше можна було побачити людей, рідше — інзекта-гомо, і вже зовсім випадково — комахоморфну істоту. Справжнього ЦВІРКУНА не бачив ніхто. Хіба що на п’єдесталі у бронзі чи граніті. Треба сказати, шо епоха ЦВІРКУНА почалася зі спорудження пам’ятників. У центрі міста (містечка, селища, хутора), найчастіше на місці зруйнованого пам’ятника людині, насипали високий курган і на ньому зводили монумент. Процес побудови пам’ятників мав подвійний сенс: по-перше, встановити символ епохи і, по-друге, виховати в людині нове ставлення до колективної праці. Так, при насипанні кургана не використовувався жоден з механізмів. Землю носили напівоголені люди: довга вервечка їх, зігнутих під тягарем, підіймалася на пагорб, висипала з лантухів і спускалася з протилежного боку. На вершині порядкували інзекта-гомо. Робота не переривалася ні в спеку, ні в зливу. В каменоломнях інша вервечка людей видобувала, тесала, шліфувала, полірувала камінь; в ливарнях ще інший людський конвейєр готував шихту, виплавляв бронзу і відливав пам’ятник. Пам’ятник з відхиленням від стандарту переплавлявся.
Конус кургана зводився з матеріалу, на який була багата місцевість — граніт, ракушняк, деревина, а то й просто солома з глиною; все це в кілька шарів (поверхів) пересипалося землею (піском, шлаком, щебенем), пригарцьовувалося і на верховині встановлювався п’єдестал і сам пам’ятник. На утримання пам’ятної споруди, яка мала безліч підземних ходів — лазів і була не тільки монументальною, а й ритуально-культовою, виділялися великі кошти. Підземні ходи було сплановано так, що вони постійно провітрювались і в них панував ідеальний лад. У тих підземеллях підлітків інзекта-гомо втаємничували в їхнє месіанське призначення і там вони ставали частками колективного розуму. Батьки-люди, що дали життя дитині інзекта-гомо, спостерігаючи, як їхня кровинка без перешкод вибивається нагору, всюди вихваляли, на стільки їм дозволяв поріділий словник людської мови, нову епоху. Втім, особливих переваг перед одноплемінцями вони не мали.
Літній інзекта-гомо, віком десь на тридцять років, спостерігав з вікна редакції, як щохвилини здригалася фігурна стрілка на фасаді готелю. Йому здавалося, що з кожним її стрибком відсікався кавалок його життя.
— Мої покійні батько й мати обоє були прості люди, — озвався він на гіпермові до товариша, що сидів за одним із письмових столів. — Померли вони на п’ятдесятому році від старості. А їхні батьки дотягли аж до вісімдесяти. Уявляєш, скільки тоді жили! Зараз же від старості помирають у тридцять за старим часочисленням. Тобто ми живемо в два з половиною рази менше, ніж жили колись.
— Що то за життя було, коли доводилося критися зі своїми вродженими прикметами? — зауважив його товариш, теж на гіпермові.
— І все ж вигоди, які ми маємо тепер, — ніщо в порівнянні з довгим колись буттям. Нехай тоді ми живилися психічною енергією людей потай, як кажан-вампір, що висмоктує кров у сплячої худоби. Але ж ми не вбивали. Принаймні без потреби... Нині ми ситі і можемо присмоктатися до будь-якого з семи витоків енергетики людини. Але ж ми й тоді, до приходу ГОСПОДАРЯ, не голодували. Де це бачено, щоб за легалізацію сплачувати двома третинами життя!?
— Питання не в тім, скільки прожити, а як прожити, — заперечив той, що сидів за столом. — Ми — хазяї більшої частини планети і незабаром уся Земля буде нашою...
— Щодо хазяїв, то тут ти помиляєшся... Справжні хазяї не ми, а комахоморфи, ми ж усього-навсього сліпі виконавці. Втім, і вони — виконавці, тільки вищого рівня. Я підозрюю, що і ми, й вони — лише ланки в ланцюжку генетичних перетворень від людини до невідомо чого. Ми народжуємося від двох батьків-людей, вони — від двох батьків інзекта-гомо, а хто з’явиться на світ від обох батьків-комахоморфів? Якщо йти за логікою, то нам уготована доля звичайних людей, а тільки з нас викачуватимуть не психічну енергію, як ми з людей, а час, що його дарувала природа на життя. І це вже почалося... Відбувається переродження, ні — переодягання розуму, як такого, в іншу матеріальну форму. Межу перетворень вгадати важко; зрозуміло одне — нам, як одній з проміжних форм, на тому шляху відведено дуже малий відтинок часу.
Інзекта-гомо, що сидів за одним з двох редакторських столів, не озивався; правив сторінки, що перед ним лежали і коли вже його товариш, відійшовши від вікна, сів на своє місце, подав гіперголос:
— Дивно, що саме ти про це говориш. Зовсім недавно ти був апологетом комахоморфів. Що сталося?
— А те, що перебіг подій, які призвели до нашого теперішнього стану, мені випало простежити очима людини. Не тих гомо, біоенергетикою яких ми живимося, а справжніх сапієнс, котрих у нашому суспільстві, а точніше — мурашнику, вже не зосталось. Ось рукопис. — Він поклав руку на стос пожовклого від часу паперу. — Дивом зберігся. Якби поміж сторінок хтось не повкладав гілочки полину, його очікувала б така ж сама доля, як і будь-який тогочасний папір — він став би поживою для молі.
— Автор хто?
— Невідомо. І гадаю, що помер він не своєю смертю... — Редактор витягнув з шухляди столу старий реєстраційний журнал, а точніше те, що від нього лишилося. — Ось — недоїдки молі. Але рядок, який мене зацікавив, зберігся. Рукопис принесла в редакцію якась Леся Михайлюк. До речі, під цим іменем в оповіді згадується донька одного з головних учасників подій.
— Що ти збираєшся робити?
— Видам. Нехай, коли не люди, то хоча б наші довідаються, як усе починалося. А там недалеко й до висновків...
— Ну, ти ж свідомий своєї участі по тому?
— Свідомий. Я любив життя, і брав від нього все, що міг. Я й надалі славив би ГОСПОДАРЯ і комахоморфів, якби не збагнув, куди нас ведуть. Зрештою, мені залишилося зовсім мало. Тридцять років — межа, за якою небуття. А я вже прожив двадцять дев’ять з половиною за старим часочисленням. Книжка вийде тоді, коли мені вже буде байдуже, як померти — від старості чи в цеху боро-кремнієвого заводу.
Ліжко трясло, хтось силкувався розбудити мене, щоб я більше не дивився той сон. Розплющив очі і враз хитання припинилося; мене ніби виштовхнули з чужого світу, в якому я випадково опинився. В свідомості — сум’яття; те, що приверзлося, не можна було назвати ні сном, ні галюцинаціями. То було схоже на уривок з документального фільму, створеного за моїм сценарієм... Мить я лежав, не відчуваючи свого тіла, а тоді ніби став убиратися у власну плоть. Була ніч, місто спало. Пальці намацали кнопку нічника. Світло остаточно відігнало видіння, і я опинився перед реальністю, а вона була така: учора мене викликав Посудієвський з приводу завершення теми.
