Під знаком Цвіркуна - Савченко Віктор
Праворуч біля цвинтарного муру був приземкуватий будинок адміністрації кладовища. Саме звідти вийшла жінка і направилась до місця ритуального дійства. Перетнувши майдан, вона підійшла до Посудієвського, який тим часом покинув гурт, поступившись місцем виступаючого Пожидаю, і вони якийсь час дивились одне на одного, а тоді жінка показала на двох з лопатами, що стояли віддалік, і повернулась назад до будинку. Це була директорка кладовища — інзекта-гомо. І тут до неусвідомленого почуття провини перед загиблим товаришем, додалася підозра, що смерть його була аж ніяк не нещасним випадком.
Труну з тілом підняли четверо чоловіків, немолодих уже, довговолосих — я їх не раз бачив на Марининій горі. Між ними й двома екпертами зі значками "цвіркуна", які теж намірювалися підставити плечі під труну, виникло тертя. Але кремезний Сірошенко і один з його товаришів відтіснили їх.
До місця поховання процесію вели Посудієвський, Тхолик, Стонас, двоє експертів і ще невідомий мені чоловік (втім, я не міг би з певністю сказати, що то був саме чоловік, а не жінка), але що воно було інзекта-гомо — сумніву не виникало. Позаду процесії йшов дід з Добровілля. Мене, здавалося, несла невидима течія і незабаром я зрозумів, що несе вона до того місця, де був "міраж". Не скоро ми до нього дійшли, адже було воно на околиці міста мертвих. Нарешті двоє з лопатами, що йшли кроків за сто попереду, спинилися біля заздалегідь викопаної могили. То була та ж сама глиниста латка, всередині якої кілька днів тому зяяла глибока вирва, а довкола валялися кістки. Тепер усе було засипано й розрівняно. Могилу ж для Михайлюка викопали в центрі недавньої вирви, тобто на тому ж місці, в якому ми спостерігали "міраж". Тепер уже в мене не залишилося жодного сумніву, що загибель мого друга напряму пов’язана з нашою акцією. За підрив "міража", який ми здійснили з Ткачем, помстились Михайлюкові. Так от звідки в мене неусвідомлене досі відчуття провини — це я доклав рук до загибелі мого друга. Я і Ткач. Від цієї думки я поринув у дивну прострацію, коли здається, що ти вже й не існуєш — ні тілесно, ні духовно. Це, мабуть, був антишоковий запобіжник у психіці, який не дає людині збожеволіти. Захотілося закричати — дико і страшно... У мені пробуджувався інстинкт звіра, загнаного в пастку. Цієї ж миті хтось торкнувся моєї руки. То був Ткач, його сухорляве лице пустельного жителя за ці кілька днів помітно постаріло. На ньому було знати відчай.
— Заспокойтесь, — сказав він тихо. — Нічого вже не зміниш.
Раптом на мене накотилася хвиля ненависті — лютої, неконтрольованої. Захотілося вдарити Ткача. Як колись, у дитинстві, коли я — доведений до крайньої межі терпіння, мало не забив до смерті однокласника, котрий надто довго наді мною збиткувався. Я б таки, мабуть, ударив Ткача, але мене привів до тями глухий звук — то гупнулася в домовину грудка, кинута Посудієвським. "Гуп, гуп, гуп", — падали шматки жовтого глею, що їх кидали Тхолик, Стонас, експерти, істота непевної статі. Це схоже було не на поховання, а на ритуал жертвоприношення, про який знали тільки комахолюди і я. А ще здалося, що, як і тоді, коли я кружляв над "міражем", стався провал часу: я хоч і був поміж людей, але не міг пригадати, хто і як опускав у могилу труну. Ніби цієї дії й зовсім не відбулося.
Поховання Михайлюка стало якимось дивовижним дійством, в якому брали участь люди й невидимці. І якщо для перших похорон був актом прощання, то для других — жертовним ритуалом: люди ховали друга, невидимці — забитого ними ворога.
Поверталися до воріт цвинтаря в іншій послідовності — попереду йшов добровільський дід, який у чорному кітелі з білою смужкою сорочки під шиєю нагадував інквізитора — лихого й нещадного, за велінням якого й було покарано єретика; далі рухалась "юрба", а за нею — "виконавці" — всі як один інзекта-гомо. В цю мить я чітко побачив ланцюжок подій, що передував загибелі Михайлюка. Директорка кладовища, довідавшись про вибух, згадала чоловіка, котрий цікавився заклеєною на плані цвинтаря латкою, її донесення про це в мережу комахолюдей одразу ж було опрацьоване і співставлене з тією інформацією, яку вони мали. Не треба бути генієм дедуктивного методу, щоб вгадати за цим Михайлюка. Втім, досить було і словесного портрета людини, що цікавилась таємничим майданчиком на краю цвинтаря.
Я йшов у супроводі Ткача й Білоконя. Білокінь був у чорному костюмі з такою ж чорною краваткою, а худорляву постать Ткача обтягувала чорна "водолазка", в яку він убрався для того, щоб замаскувати "гаспидові позначки" під шиєю. Стан, в якому я досі перебував, можна було назвати напівсвідомістю. Колеги це відчували, вони йшли обіруч мовчки. Найбільше мене розумів Ткач, в його очах, крім горя, було ще каяття. Авжеж, ми з ним були не просто винуватцями — ми інспірували розправу над Михайлюком, подбавши водночас про надійне алібі для себе. І не на Ткачеві — основна провина, а на мені. Ткач-бо не знав, що Михайлюк розпитував у директорки кладовища про таємничу ділянку. А я знав, але геть випустив з голови. Щоб мені тоді прийшли на пам’ять оті його слова "паскудна особа", які він колись сказав про директорку, я б нізащо не дозволив Ткачеві привести в дію його план. Та він і сам би відмовився. "Так що не треба перекладати відповідальність на Ткача", — сказав я собі. І хоч як це не дивно, а від цієї думки мені полегшало.
Михайлюка знали як чоловіка некомунікабельного, а дехто навіть вважав його зарозумілим. Та попри все його поважали і нещастя схвилювало всіх. Мене розпитували про обставини трагедії, але я знав тільки те, що було відомо кожному — лихо сталося під час змагання.
Увечері мені й зовсім стало кепсько. З передочей не сходила труна з тим, хто недавно ще був моїм другом. Окрім суму й горя, мене почав огортати ще й страх. Він дедалі густішав, як дивний невидимий туман. І тут вибухнув дзвінком телефон. На мить я заціпенів. А тоді з острахом простягнув руку до трубки. Здавалося, зараз забринить сухуватий голос Михайлюка... Дзвонив Ткач.
Ми зустрілися в сквері. Кілька чоловік вигулювали собак. На Ткачеві була та ж сама чорно-сіра "водолазка".
— Бачили? — простягнув газету.
Це була "молодіжка", котра час від часу друкувала й мої оповідання. На другій сторінці я побачив фото вирви на кладовищі з усіма деталями — кістки, черепи, шматки глини. "Акт вандалізму чи спосіб привернути увагу?.." — прочитав заголовок над коротким дописом. Кореспондент повідомляв, що невідомим було висаджено в повітря безіменну могилу на міському кладовищі, під якою виявилося велике братське поховання. Адміністрація цвинтаря відмовилась від будь-яких коментарів і пояснень. Є всі підстави вважати, що той, хто підірвав могилу і той, хто подзвонив у редакцію — та ж сама особа. Дзвонили о восьмій, а вибух чули о пів на сьому.
— Звідки ви їм телефонували? — спитав я.
— З автомата... У всі газети, на радіо й телебачення. Але відреагувала тільки "молодіжна", з чого роблю висновок, що всі інші засоби масової інформації вже під контролем інзекта-гомо.
Досі я уникав дивитися Ткачеві в обличчя. А тут глянув. На мить здалося, що подивився в дзеркало — якесь дивне свічадо, в котрому відбивалася не твоя подоба, а суть. Переді мною хоча й було смагляве, горіхового кольору обличчя іншої людини, але на ньому вгадувалися ті ж самі тривоги, що мучили й мене.
— Як усе те сталося? — запитав я.
Ткач роззирнувся й показав на вільну лавку в глибині скверу. Він не озивався, аж поки ми не сіли.
— Може, це мені тільки здалося, — мовив нарешті, — але того дня вранці всі наші інзекта-гомо похворіли. Стонас ходила ніби причмелена. Та й Посудієвський, і Тхолик, і оте нове, що його взяли на місце Вакуленка, були самі не свої. Ходили, похитуючись, начебто в них було ушкоджено координацію рухів. Я намагався розвеселити нашу сусідку: оповідав байки про мого папугу, пригощав чаєм. Дарма. Вона була хвора. Та найважче, мабуть, почувався Посудієвський, бо по обіді пішов додому.
— А кого взяли на місце Вакуленка?
— Якусь дивну істоту. Ні чоловіка, ні жінку. Воно заходило в нашу кімнату до Стонас, котра його й порекомендувала на цю посаду, і назвалося, як Світлана Вечеровська. А в наказі про зачислення на роботу значиться подвійне прізвище — Шкляревський-Вечеровська. Так і написано — перша частина чоловіча, друга жіноча. Доти мені не доводилося бачити живого гермафродита, та ще й такого, який би не соромився свого атавізму — мені-бо — чоловікові воно відрекомендувалося жінкою, а Стонас — жінка тут-таки називала його Сашком. Втім, якихось особливих прикмет я в нього не помітив. Обличчя худорляве, з гострим носом і близько посадженими, як у рака, очима; постать теж якась така — ні дядько, ні тітка. Але завдяки інзекта-гомівській непримітності його, так би мовити, амфотерності не дуже видно. До того ж і одяг носить такий, в який може з однаковим правом убратися й чоловік, і жінка. До речі, на роботу його прийняли вранці саме того дня, і воно теж було бліде, ніби точене солітером. Отже, я мав усі підстави вважати, що вибух на цвинтарі якимось чином вплинув на здоров’я інзекта-гомо. Більше того — вони стали заклопотаними, нервовими, подовгу збиралися спершу в Посудієвського, а потім у Тхолика. Коли ж розходилися по робочих місцях, то від них, а також з дверей, де вони кублилися, тхнуло фермою тутового шовкопряда.
Ткач замовк. Уже сіріло, а під густою липою, де стояла наша лавка, й зовсім смеркло.
— В п’ятницю, — озвався знову, — на ґанок, де я перекурював, вийшов Михайлюк і запросив на генеральну репетицію перед змаганням. "А даси політати?" — запитав я. Він пообіцяв, що дасть, а тоді зауважив: "Щось наші комахи начебто почманіли..." "Ага, — погодився я, — у них якась специфічна хвороба, яка вражає їх і не займає людей. "
Ми взяли по дельтаплану. Антон, як і його супутники, літав над річкою, відточуючи фігури пілотажу. Суперників було більше десятка, але жоден не міг дорівнятися до нашого друга ні за технікою польоту, ні за висотою. А я поплив до балки і в повітрі подолав шлях, яким ми поверталися від цвинтаря. Поміж кронами дерев бачив біле глинисте ложе струмка, на дні балки. Коли ж наблизився до латки на кладовищі то, крім слідів колісного трактора, нічого там не помітив.
