Під знаком Цвіркуна - Савченко Віктор

Ну, а п’ятий? Він що, має координату, котра стоїть над нашим чотиримірним світом? Якщо таке припустити, то тоді слід визнати, що істоти з того — п’ятого виміру стоять не тільки над простором, але й над часом. А відтак усі події минулого й майбутнього для них — не таємниця. В часі-бо вони рухаються так само вільно, як ми в просторі. А якщо це так, то можна багато чого й пояснити. Наприклад, чому блочок із знаком "цвіркуна" опинився в болоті крейдяної системи, як і зникнення комахоморфів, котрі паралізували Ткача... В першому випадку хтось з них загубив, а може, навмисне кинув на дорозі часу ту деталь; у другому — вони не відлетіли, у нашому розумінні слова, а майнули у вчорашній день, або завтрашній. Зміщення часу і ми з вами спостерігали, ширяючи над "міражем". Не знаю, як у вас, а в мене виникало таке відчуття, начебто я провалювався в якусь часову прірву.

— А по мені немовби стріляли з минулого, — зауважив я.

— От-от. Над "міражем" відбувається деформація часу. Здається мені, що то і є канал, котрий сполучає їхній вимір з нашим світом.

У гаражі потемнішало. Вхід заступила жіноча постать. То була Леся. На смаглявому її обличчі я підстеріг подив і, як мені здалося, розгубленість. Вона була в тому ж самому платті у червоний горошок, що й тоді, на Марининій горі. В її компанії мені довелося побувати лише раз (правда, за надзвичайних обставин) і відтоді між нами не переривався зв’язок — на рівні підсвідомості. Я наче й не думав про неї, але вона десь глибоко в мені вже була. А тепер я переконався, що вона мене теж не забувала. Про це свідчили її світло-карі , як у батька, повні допитливості й сподівання очі.

Леся привіталась і по-дитячому відверто стала роздивлятися мою голову. Вона немовби оцінювала, чи достатньо вміло я пофарбував собі волосся. Михайлюк перехопив її погляд, мовив:

— Учись... Згодиться. — А тоді запитав: — Що ти хотіла?

— Мама вечеряти кличе.

— Іди, скажи, хай накриває на чотирьох.

— На трьох, — сказав я. — Мені треба вже йти.

Моя відмова дівчину засмутила. Вона подивилась на батька, благаючи поглядом. Але Михайлюк мав свої плани.

— На трьох, то й на трьох, — сказав він. По миті додав: — Не очікуйте на мене. Я прийду пізніше.

По тому, як Леся, сказавши "до побачення", вийшла, в гаражі, здавалося, відчувалася ще якийсь час її духовна оболонка.

Я сказав, повертаючись до перерваної розмови:

— Комахоморфи — істоти з плоті. А відтак вони мусять мати й домівку. Питання — де вони селяться? Адже жодна з планет Сонячної системи, крім Землі, для житла не придатна.

Михайлюк посміхнувся. Мовляв, це тільки гра уяви, але оскільки в основі гри лежать факти, то чом би й не продовжити гру.

— Вимір, до якого вони приписані, — сказав він, — дозволяє обирати домівку не тільки в просторі, а і в часі. Їхньою домівкою може бути й Марс у ті часи, коли він ще мав атмосферу, це може бути й планета поза Сонячною системою. Але судячи з експансії комахоморфів на Землю, можливості біологічного життя в них на батьківщині вичерпуються.

Мені подумалося, що 350 млн років тому, у карбоні, Землю населяли комахи. Якщо "цвіркуни" уподобали Землю, то чому вибір випав на антропоген? Адже біологічно вони близькі до комах. Я сказав про це, на що Михайлюк відповів:

— Тоді їм треба було б знищувати своїх родичів. Людина ж для них — чужорідний вид. Втім, хтозна, може, вони й не ставлять собі за мету фізично знищити людину, а лише перетворити її на інзекта-гомо...

Раптом я поцікавився:

— А як ваш сон? Вже відчепився чи й досі дошкуляє?

Обличчя Михайлюка скам’яніло. Запитання навернуло його до чогось украй неприємного. Він довго не озивався, а тоді сказав:

— Часом здається, що одним з тих нічних виконавців, справді, був я. Вже ладен був би повірити в ідею перевтілення душ: скажімо, я з’явився на світ у ту мить, коли помер кат і його сутність вселилася в мене — щойно народжене немовля. Але ж я мусив би увібрати і його комплекс нелюдської жорстокості... Чому ж тоді після пробудження, замість садистичної насолоди, мене проймає холодним потом? Не логічно це, якщо логіка тут доречна... Ага, сон повторюється в тих самих межах, якби то був уривок кінофільму. І так само, як після багаторазового перегляду стрічки щораз відкриваєш нові моменти, котрі спершу не помічав, так і тут сцени арешту людей, транспортування їх вулицями і вбивства в підвальних камерах обростають новими деталями. Досить вам сказати, що весь маршрут від шестиповерхового старовинного будинку, аж до похмурої споруди на тодішній околиці міста, я відтворив на моїй машині. Більше того — побував у тій мордувальні. Там зараз проектно-будівельний інститут. А в камерах стоять токарні станки, преси для апробації зразків бетону. Аж не віриться, що у приміщеннях, де нині яскраво палахкотять лампи денного світла і панує ділова обстановка, колись звозили на вбивство людей. І все ж це той самий будинок, ті ж самі камери, добре знайомі зі сну важкі залізні двері, зроблені колись на віки. Що найбільше вразило — так це рівчак у цементній підлозі, що тягнеться від токарного станка до каналізаційного отвору. По ньому стікає емульсія — охолоджувач різця. В ті страшні часи жолобок мав інше призначення... Очікуючи, поки токар виточить мені втулку для стартера (під таким приводом я зайшов у підвальну майстерню) і спостерігаючи потічок брудної рідини в рівчаку, я не міг позбутися відчуття, що звідти тхнуло алкоголем. Саме так пахла кров у гладкого чоловіка, котрий, очікуючи вночі своїх губителів, до нестями напився... А тепер уявіть собі, що комплекс, якого я набув над "міражем", призначався комахолюдині — істоті жорстокій, з нахилом до садизму. Напевне ж їй заманеться скуштувати тих "утіх" наяву. Я переконаний, що "підживлення", отримане мною в концентрованому вигляді, поширюється по планеті, як радіохвилі. Власне, це — програма дії комахолюдей.

— А як пояснити мій сон? Оті голі молодики з крилами птеродактиля? Такого ж у природі не існує.

— Але ж вас охоплює якесь почуття?..

— Жах! Щораз, коли я опиняюся під "лелечим" гніздом і чую над головою дерев’яне лопотіння, мене охоплює жах. І так само, як ви, я відкриваю під час кожного сновидіння все нові деталі. Наприклад, труба, чи колона, закаляна нечистотами. Але найголовніше — я тримаю в пам’яті симпатичні, рум’яні і байдужі лиця "янголів", що гніздяться на колесі від воза, і дедалі частіше зустрічаю подібні обличчя наяву, серед людей. Я здригаюся під час кожного такого спіткання.

Михайлюк не квапився з поясненням. Сів на ящик, замислився.

— Жах, — озвався по часі. — Весь смисл сну-комплексу для нас — людей — жах. Якби ми були інзекта-гомо, то це почуття сприймали б як позитивні емоції — ну, радість, щастя. Отже, причина таки — "міраж".

Зненацька я уявив "міраж", як тунель або канал, зітканий у вигляді павучої лазівки, але не з павутиння, а з невидимої субстанції. На дні тієї нірки лежить дивне дзеркало і відбиває (водночас збільшує і трансформує) "мощі". Ми з Михайлюком зависали на дельтаплані між тим дзеркалом і дивовижною істотою, котра, скоріше за все, перебуває в іншому вимірі. В наш — земний світ вона проектується кістяком невисокої колись людини.

Смеркало. Михайлюк запропонував відвезти мене додому, та я відмовився. Тоді він пішов зі мною до зупинки автобуса. Синій комбінезон, досить уже потертий, був як на нього зшитий.

— Що буде з Вакуленком? — запитав я.

— А нічого. Потримають місяць — другий і випустять. Але це вже буде від’ярликована людина. Посудієвським з такими простіше.

Потиснувши мені на прощання руку, Михайлюк сказав, що в нього скоро змагання по дельтапланеризму і запросив мене на Маринину гору.

14

На майдані біля автовокзалу було порожньо. Табло годинника на фронтоні висвітлювало тридцять хвилин по п’ятій ранку. Ткач, припаркувавши машину, сказав:

— Купуйте два квитки. Один на дев’яту і один на шосту. — Завваживши на моєму лиці подив, додав: — Покваптесь, часу обмаль.

Коли я вже з квитками знову всідався на переднє сидіння, він пояснив:

— У відрядження поїдете о дев’ятій, а коли повернетесь, у звіт про відрядження приклеїте квиток на шестигодинний рейс... Діло, на яке ми з вами йдемо, потребує алібі.

— Алібі потрібне й вам, — зауважив я.

— Навряд чи...

Світлофори на перехрестях ще не перемкнулись на денний режим і дискретно поблимували, не перепиняючи руху. Ткач швидко вивів машину з лабіринту вулиць і погнав по пустій заміській трасі. Мене не полишала думка, що ми вдалися до авантюри, наслідки якої неможливо й передбачити. А поштовхом стало видіння Ткача. Коли я повідомив йому, що в Михайлюка скоро змагання, він начеб не надав тому значення. Та вже за кілька хвилин кудись зник і з’явився аж наприкінці дня. Відкликав мене на ґанок, де завжди перекурював, і сказав, що був на цвинтарі; їздив на самохідній буровій машині, котру позичив у свердлярів. З краю могили з "мощами" пробурив два глибокі шпури і начинив їх тротилом. "Де ви взяли вибухівку?" — здивувався я. "У сейсмоакустиків". Мене охопило тоді сум’яття й подив. Ткач, спостерігши те, сказав: "Михайлюку загрожує небезпека. Не бачу в чому конкретно, але головні елементи можливого лиха — "міраж" і дельтаплан. Повірте, те, що я бачив, не інтуїція, а щось більше... — Він знітився, а потім продовжив: — Переконати Михайлюка відмовитися від польотів — марна справа. А от висадити в повітря "мощі" ми здужаємо". Я нагадав, що колись він уже пророкував, але пророцтво його не справдилося. Більше того — він сам літав. "То було не пророцтво, а застереження, — відказав колега. — А зараз мені по-справжньому страшно за Михайлюка".

Вже позаду залишилася скляна вежа автоінспектора; ми наближалися до роздоріжжя. Праворуч, як на долоні, видно було широку улоговину, на дні якої, вкутана в легкий серпанок, спочивала річка. Ткач збавив швидкість і повернув на ґрунтівку.

Я озвався:

— Якщо цією акцією ми завдамо інзекта-гомо шкоди, вони можуть легко вийти на нас. Адже щоб підірвати з такої глибини потрібна спеціальна бурова техніка. Не треба бути таким уже мудрагелем, щоб збагнути, що до цього причетний геолог, їм залишиться тільки піти на цвинтар та поцікавитись у вахтера, яку спецмашину і з якими номерами він пропускав на територію.

— Почнемо з того, що неподалік від цвинтаря я спинив бурову і познімав номери.