Під знаком Цвіркуна - Савченко Віктор

Присутність Михайлюка відчувалася з такою силою, що мені часом ставало не по собі. Я не зміг би пояснити, що саме штовхнуло мене відвідати сім’ю покійного друга. Принаймні напередодні такого наміру не було. Сидячи за столом під портретом Михайлюка, я майже фізично відчував його. Він начеб став часткою моєї свідомості. "Самими почуттями нічого не зміниш, — голос Антона Кузьмовича — чіткий, з холоднуватими нотками, я чув так само природно, як і голоси його рідних; це була слухова галюцинація. — Потрібна копітка робота. Я зробив, що зміг. І ви мусите зробити все... На документально-художній твір, гадаю, спроможетесь. Не естетствуйте надто — потрібне щось простіше, зрозуміліше. За час, поки ви писатимете, у світі дещо зміниться — на гірше у нас на батьківщині, на краще — за її межами. Ізоляція від світу, до якої вдадуться інзекта-гомо, призведе до хаосу, адже закрита система приречена на хаос. Це основне правило ентропії, і немає значення, чи така система є балоном з газом, а чи суспільством".

"Та це ж думки Білоконя..." — подумав я.

"Це — закон матеріального світу", — "почувся" знову голос Михайлюка. Він не "сказав" закон природи, а саме — матеріального світу, і тим немов би підкреслив, що є й інший світ — нематеріальний.

"Діалог" з Михайлюком був таким природним, начебто він сидів з нами за столом.

— Завтра — сорок днів, — сказала між тим господиня.

"Так ось що привело мене сюди... — майнула думка. — Михайлюк, його духовне єство, вже тут. І завтра, мабуть, ще буде тут."

Я пішов від них, коли вже смеркало. Попри погану осінню погоду й неохайні вулиці, всипані опалим листям, на душі трохи розвиднілось.

19

Відколи себе пам’ятаю, це було п’яне свято. У цей день багато галасували, а напивалися, то вже прямо на демонстрації. Чиясь невидима рука збирала тисячі людей з усіх усюд і проганяла повз трибуни, де стояли "батьки" міста. Щораз розігрувалося дивовижне дійство, глядачами якого були з півсотні людей за перилами трибун, а акторами — мешканці всього міста. А тільки замість "Браво!" волали щось на зразок "Слава нам!" і "Слава вам!", а "актори" махали їм руками, прапорами, транспарантами і кольоровими повітряними кулями. Нічого не змінилося й цього разу: оператор переводив об’єктив телекамери з трибун на колону, вихоплюючи найщасливіші обличчя, тоді знову в камері з’являвся котрийсь із "батьків" міста. І тут виникло відчуття, що декого з тих, хто стояв на трибунах, я вже десь бачив. Це були ще досить молоді люди, яких і "батьками" назвати не повертався язик. Вони мали рум’яні симпатичні обличчя, на них були чорні макінтоші і темні капелюхи. Раптом мені щось кольнуло всередині: та це ж ті самі молодики, котрі сняться мені щоночі, а тільки одягнені і без кажанячих крил. Від згадки про мутантів на колесі мене пройняло млістю; я ніби опинився під їхнім "лелечим" гніздом, навіть уловив запах нечистот, що ними смерділа закаляна колона. "А хай вам біс, з такими асоціаціями!" — подумав я і вимкнув телевізор. Та зрештою, переборовши нудоту, знову ввімкнув і вже з холодною цікавістю (в мене немов би вселився Михайлюк) став оглядати тих, хто стояв на трибунах. І тут я піймався на думці, що не просто роздивляюсь їхні лиця, а шукаю в них прикмети комахолюдей.

...Він стояв у першому ряду, поряд з мікрофоном. Я не одразу його й помітив, хоча зростом він був значно вищий від інших, мій погляд зачепився за його крисатий чорний капелюх і окуляри в золотій оправі. На вилицюватому обличчі застиг вираз святковості. Це був гарної статури чоловік віком на сорок років. Він не виголосив жодного гасла і тільки стояв, поклавши руки на перила; здавалося, то була не людина, а чорний гриф, котрий куняв на гілляці посеред розбурханої людської стихії. Судячи з того місця, яке він займав на трибуні, в ієрархії влади йому належало десь друге-третє місце. Тим часом оператор зосередив увагу на черговому проголошувачі гасел і цей, у крисатому капелюсі, випав з екрана. Якби не моя натренована пам’ять, я про нього одразу ж і забув би; попри імпозантний вигляд, він не мав обличчя. Це була типова комахолюдина... Та найлиховісніше виявилося те, що за спинами людей на трибунах стояв комахоморф. Було видно його голову сарани в людському капелюсі.

Першим, кого я зустрів, прийшовши після свята на роботу, був Філоненко.

— Едику, — звернувся я до нього, — а чим займається отой, котрого взяли на місце Михайлюка?

— Таємного не шукай, сокровенного не досліджуй, — процитував Філоненко. — Як на мене, тут уже ніхто нічим не займається, всі шукають історичних доказів комашиної цивілізації.

Ми вже наближалися до дверей комірчини палеонтолога, а я не знав, як перекинути місток від занять до зовнішнього виду комахоморфа. Нарешті, пересвідчившись, що в коридорі нікого немає, наважився спитати:

— Він тобі нічого не нагадує?

— Та чоловік як чоловік, тільки довгоногий, ні — цибатий якийсь.

— Маю на увазі голову.., е-е, тобто обличчя...

— Кожен з нас комусь щось нагадує, — ухильно відказав Філоненко. — Я, наприклад, — горобця, ти — ведмедя.

Я подумки усміхнувся: звідки йому відомо, що він нагадує горобця?

— І все ж, — наполягав я.

Філоненко поторочив борідку, замислився на мить, а тоді зиркнув на мене. Він, справді, був чимось схожий на горобця в окулярах.

— Я не можу сказати, кого або що він нагадує, бо не можу уявити ні його лиця, ні навіть голови.

Тим часом палеонтолог відімкнув двері й запросив зайти. Запахло прілим папером і якоюсь хімією.

— Чим це в тебе тут тхне? — поцікавився я.

— Антиміллю, — пояснив господар. — Уявляєш, до чого дійшло — папір жере. Вже скільки понищила мені унікальної палеонтологічної інформації!

Отже, комахоморфи, так само як і інзекта-гомо, наділені властивістю бути непомітними. Але який же треба мати "механізм" маскування, щоб при такій вражаючій людську уяву формі залишатися непомітним!? Не невидимим, а саме непомітним. Усім-бо відомо, що на місце Михайлюка взяли якогось чоловіка, а от який він, не знає ніхто.

З дня на день мала надійти звістка від Ткача. І ось — минав уже третій тиждень відтоді, як Олександр Федорович відбув за кордон — на порозі нашої кімнати з’явився повновидий чоловік. Окинувши поглядом трьох присутніх, зупинив очі на мені. Навіть якби на ньому був фрак і краватка-метелик, а не костюм "сафарі", то й тоді не виникло б сумніву, що це людина звідти. Шкіра на лиці його була вив’ялена сонцем, а коротке волосся геть вигоріло і здавалося сивим. Я підвівся і вийшов у коридор. Це був дивний посланець. Він не озвався й словом, навіть не привітався, витяг з нагрудної кишені продовгуватого конверта; перед тим, як мені його віддати, глянув на номер кімнати, а тоді промовисто так подивився, мовляв, "ось і все; вибачай, коли щось не так, я тільки виконав доручення", і пішов. На правиці в нього не вистачало двох пальців — вказівного й великого. То було професійне каліцтво свердлярів.

Лист виявився незаклеєним. Аркуш лінованого лискучого паперу на третину був заповнений набраним на комп’ютері французьким текстом. На початку не було звертання типу "Шановний такий-то...", і весь текст складався з двох абзаців. Французької я не знав, але підпис під коротким посланням розібрав: там стояло "Мадлен Кув’є".

"Великий конспіратор..." — подумав я про Ткача і подався в читальну залу, де були словники.

...Лист від Мадлен Кув’є пік мені душу. Я знав його напам’ять — французькою й українською. Це, власне, було повідомлення про те, що Алекс Ткач пропав безвісти за загадкових обставин. Машину його знайшли в пустелі, куди він їздив на свердловини, а від самого Ткача не лишилося й сліду. Пошуки тривають... У другому абзаці інформувалося, що гідрогеологічну групу, яку очолював Ткач і яку він збирався поповнити мною, вже укомплектовано, але якщо я маю достатню кваліфікацію рудника, то вона — Мадлен Кув’є могла б мені допомогти укласти контракт на пошуки боро-кремнієвих покладів, яким уряд Мавританії надає зараз особливої уваги.

Отже — моя черга.

Ця думка лежала на поверхні. Хоч як не дивно, я не злякався. Куди більше мене вразила свого часу смерть Михайлюка, а тепер — повідомлення про таємниче зникнення Ткача. Хоча десь у підсвідомості жевріла надія, що Олександр Федорович не загинув, а десь переховується. Здалося раптом, що мені належить відбути кудись далеко-далеко, але перед тим я мусив дати лад усім недоробкам. Зокрема, довести до пуття записи, що їх вів відтоді, як потоваришував з Михайлюком. У його кімнату мене привів колись ореол мужності дельтапланериста; мені хотілося написати про нього...

Була й інша — песимістична думка: "А нащо? Записам усе одно не судилося побачити світ." Але це була тільки думка, а існував ще й інстинкт, і він допоміг опанувати почуттями, прикинути холоднокровно, скільки мені лишилося ще жити. А ще з’явилося гендлярське відчуття — взяти за своє життя якомога більше. Після недовгих вагань я прийшов до висновку, що правдиве описання подій, безпосереднім учасником яких я був, — це і є та ціна.

20

У цетрі міста було людно, але не гомінко. Часом, коли світлофор перепиняв рух авто, чулося клацання годинникової стрілки на фасаді готелю; годинник з римськими цифрами на циферблаті був лише прикрасою в стилі ретро (зрештою, як і сам старовинний готель). Він вимірював час у його давній метриці, де година дорівнювала шістдесяти хвилинам, хвилина — шістдесяти секундам.., і так аж до періоду коливань котрогось із атомів, який вважався величиною сталою. Нова доба скасувала недоторкану доти шкалу часу і замінила її надчасовою одиницею, яку людині важко було збагнути, а вже перевести у звичне для неї часочислення і зовсім складно. Лише окремі особи з допомогою математичних розрахунків і коефіцієнтів здужали "перекинути місток" від одиниці часу, що вже вийшла з ужитку, до п’ятої — надчасової координати. Власне, час був тільки однією з величин чотиримірного простору, яка втратила своє попереднє значення. Але — чи не найважливішою, бо тепер усі біологічні процеси стали протікати вдвічі швидше. Так, вік людини (інзекта-гомо, рослини й тварини також) наполовину скоротився. Тридцятилітній колись чоловік тепер мав вигляд пенсіонера (колишнього, бо до шістдесяти ніхто не доживав).