Слідство триває - Нестайко Всеволод
Ти ж не людина з вулиці. Ти мій друг. І не просто друг, а друг дитинства. Дуже близька людина, якій я вірю все життя. І раптом — скандал, покійниця… Я смію думати все, що завгодно.
Віктор Олександрович. Та ти що!
Дмитро Миколайович. Пробач, але я мушу знати. Це не просто цікавість.
Віктор Олександрович (зітхає). Ех, не хотілося б ворушити. Стара історія…
Дмитро Миколайович. Стара? І я нічого про неї не знаю? Тим більше.
Віктор Олександрович. Не ображайся. Я про це нікому не говорив.
Дмитро Миколайович. Твоє право, звичайно, але…
Віктор Олександрович. Ех, Митю! Митю! Це така історія… Нема чим хвалитися. Тому й мовчав. І разом з тим… Минуло стільки років, а я пам’ятаю все до найменших дрібниць. Наче то було вчора. Тільки давай домовимося. Втримайся, будь ласка, від благородного гніву. Звинувачувати мене, як ти любиш, одразу не поспішай. Вислухай і спробуй зрозуміти.
Дмитро Миколайович. Спробую.
Віктор Олександрович. Було це у сімдесят третьому. Коли я закінчував аспірантуру. Ти саме тоді був у експедиції. На Херсонщині, по-моєму.
Дмитро Миколайович. Так, у сімдесят третьому ми розкопували скіфські поховання, кургани.
Віктор Олександрович. Був у нас дома ремонт. Розумієш. Батьки поїхали на курорт. У Харакс. Батько тоді вже хворів, мати спеціально вивезла його, щоб він не дихав усім цим. На господарстві залишили мене. Ремонт робила жіноча бригада. Дві похилого віку і одна молоденька, зовсім дівчина — двадцять років Олечка. Не те щоб красуня, личко простеньке, кирпатенька, і зуб передній щербатий. Але така свіженька, пухкенька, шкіра білосніжна, гладенька, чиста… Голова в мене замакітрилась. Я про все на світі забув, втратив над собою владу… Такої пристрасті, жаги я не відчував ні до, ні після… Не любові, а саме пристрасті. Запаморочення якесь. Спершу у нас вдома зустрічалися, а як приїхали батьки, до неї ходив. У двоповерховий будиночок тут, на Ковалівці, тільки в іншому кутку, на Захаровській. Вона кімнату там знімала. Прізвище в неї було кумедне — Непийпиво. Вона з Запорізької області.
Дмитро Миколайович. Від чого вона померла?
Віктор Олександрович. Почекай. Три місяці ми зустрічалися. І ніхто про це не знав. Надто вже велика різниця була — син професора, членкора, сам без п’яти хвилин кандидат — і сільська дівчина-штукатур, яка говорила "конкректно", "фатить"… Вона навіть на "ти" зі мною ніяк перейти не могла. Довго на "ви" називала.
Дмитро Миколайович. Ну, це…
Віктор Олександрович. Звичайно, звичайно… Але… На той час батька поклали в клініку у Москві, він там через півроку і помер, як ти знаєш. А мати ж у мене москвичка, все її коріння там. Тітка Зіна тоді вже овдовіла. Одне слово, захистився я і переїхали ми до Москви.
Дмитро Миколайович. І роман твій на цьому закінчився.
З будиночка Надії Іванівни виходить Віра Василівна.
Віра Василівна. Дмитрика не було? Тепер уже і я чогось хвилююсь.
Дмитро Миколайович. Не ятри душу. Не було.
Віра Василівна. У вас якась розмова? Секретна?
Дмитро Миколайович. Ще кілька хвилин.
Віктор Олександрович. Пробач.
Віра Василівна. Будь ласка, будь ласка… (Зникає за дверима.)
Дмитро Миколайович. А як поставилася до розлуки Олечка?
Віктор Олександрович. Ну… як… (Зітхає.) Вона й сама розуміла, що одружитися і забрати її в Москву я не можу. Плакала, звичайно. Але — жодних претензій. З характером була.
Дмитро Миколайович. А Тетяна ця тут до чого?
Віктор Олександрович. А Тетяна була тоді дев’ятикласницею. Жила в тому ж будинку, що й Олечка. І, певно, закохалася в мене, дурненька. Весь час підглядала, стежила за нами, коли я приходив. Незграбна така, недоладна. Я її й не запам’ятав навіть.
Дмитро Миколайович. Тому й вирішив переночувати?
Віктор Олександрович. Та так вийшло. Я Олечку розшукував.
Дмитро Миколайович. Для чого? Нащо?
Віктор Олександрович. Ну, дізнатися хотів, як вона.
Дмитро Миколайович. Ні з того ні з сього? Стільки років минуло і раптом…
Віктор Олександрович. Не раптом (Зітхає.) А! Одверто — так одверто! Довіряю тобі, Митю, як другу, те, чого матері рідній не довірив. Розумієш, кілька років тому, коли я відзначав захист докторської, — тоді ще можна було відзначати, — уже над ранок у вузькому колі… я і ще двоє мужиків з нашої кафедри… була п’яна чоловіча розмова про жінок. І… Вертинський мене спровокував… ми саме "Прощальный ужин" крутили… тріпонув я їм "про упоительную власть пленительного тела, про ту божественную страсть, что в нас обоих пела", про Олечку тобто. Тобі не говорив, нікому стільки років нічого не говорив, а цим покидькам взяв і розповів.
Дмитро Миколайович. Гусар!
Віктор Олександрович. Був би тверезий, стримався б. А так… Один з них особливо уважно слухав і все випитував подробиці, деталі. Є такі мерзотники, що провокують на відвертість. Розкажеш, а потім все життя шкодуєш. Отак і я. А десь через кілька місяців, перед моєю поїздкою до Югославії, почалися телефонні дзвінки. "Вікторе Олександровичу! Привіт вам з міста вашої юності. Від вашої донечки Ірочки привіт. Чудова дівчинка. Так на вас схожа! От тільки вбрання бідненьке. Просто боляче дивитися. Ви б їй привезли що-небудь з Югославії. Там такі дитячі речі!" Голос жіночий. Але я ж розумію, чиїх це рук справа. А йди доведи.
Дмитро Миколайович. Даремно ти розповів. Тебе завжди підводила легковажність.
Віктор Олександрович. І пішло. Тільки приїжджаю в Союз, через день-два — дзвіночок: "Здрастуйте! З приїздом! Ірочці нічого не привезли? Шкода!" Ех, Митю, якби ти знав, яка сволота люди! Що робить з ними чорна заздрість! Яка в нас в інституті атмосфера! Один одного буквально з’їдають. Заяви, анонімки, гризня. А тих, хто за кордон вискакує, взагалі утопити ладні. Мене ці дзвінки доводили до… І Наталці ж нічого не скажеш, не поясниш. Хоч зовсім не приїзди до Москви. А ти кажеш — білий кінь! Переможець! Загнана шкапа!
Дмитро Миколайович. Скажи, а насправді Ірочка з’явитися не могла? Тільки чесно!
Віктор Олександрович. Щоб ти нарешті зрозумів, чому я опинився у Тетяни, скажу відверто: тижнів за три до того, як ми розлучилися, Олечка справді натякала мені… хвилювалася, одне слово. Правда, згодом, коли дізналася, що я переїжджаю до Москви, всі розмови про це припинила, мовчала… Я навіть сам спитав, запропонував у разі чого поговорити з ким треба, влаштувати до хорошого лікаря. Але вона категорично відмовилася: "Не бійтесь, я вас не підведу. Їдьте собі спокійно". Напередодні від’їзду вона знову перейшла зі мною на "ви". Кажу ж — з характером була!
Дмитро Миколайович. Ну, а дитина? Скажи чесно!
Віктор Олександрович. Ні! Не було! Чесно… Я ж з Тетяною тому. Треба було дізнатися… Але розумієш, від тих дзвінків мені почало здаватися, що живе отут, на Ковалівці, оця сама Ірочка, моя і Олеччина донька. Вона мені навіть наснилася. Худенька, нещасна… А зараз оформляюсь я у Францію, в Сорбонну. На три роки. Ох, яка це морока! Ти не уявляєш собі, що таке оформлення у капкраїну. Який це рентген. Одного мого колегу, ти його не знаєш, професор з медінституту, місяць тому зарізали. Позашлюбна дитина, відмовлявся платити аліменти. Одне слово — моральне обличчя. Ну і кілька днів назад, коли я був на співбесіді, мене під свіжим враженням теж спитали: "А у вас, Вікторе Олександровичу, нема нічого такого?" Я, звичайно: "Боже збав!" А в самого серце — теньк! А що, як у них інформація, про яку я нічого не знаю! Захвилювався я. Дуже мені не сподобалася усмішка на співбесіді, таємнича така. Ну, думаю, як каже Тетяна, накрилася тазиком моя Сорбонна.
Дмитро Миколайович. Тому й приїхав. Перевірити.
Віктор Олександрович. Як тобі не соромно! Я приїхав до тебе. Але водночас хотілося й дізнатися, звичайно. Що ж тут такого?
Дмитро Миколайович. І про що ж ти дізнався?
Віктор Олександрович. Дізнався (зітхає), що Олечка померла. Десять років тому, навіть одинадцять. Згоріла від лейкемії. За якихось півроку. Хто б міг подумати! Була така квітуча!
Дмитро Миколайович. І ти заспокоївся.
Віктор Олександрович. Ну що ти, їй-богу!
Дмитро Миколайович. А що — неправда? Тазиком Сорбонна не накриваєтся. Все гаразд.
Віктор Олександрович. Я ж просив тебе втриматися від благородного гніву. Невже я даремно все тобі розповідав? Невже ти нічого не зрозумів?
Дмитро Миколайович. Ні, чому ж. Я зрозумів. Що ти морально витриманий, політично грамотний. Бездоганна кандидатура для Парижа. Але як все-таки вийшло, що ти ночував у цієї Тетяни?
Віктор Олександрович. Уяви собі, що тут ініціатива була не моя. Я розшукував адресу Олечки. У довідковому бюро такого прізвища не було. Думав, вийшла заміж, змінила прізвище. Пішов за старою адресою. Будинок знесли. Але якась бабуся навела мене на Тетяну, і Тетяна затягла до себе. Я її не впізнав. Просто хотів дізнатися про Олечку. Але вона мені нічого не говорила, інтригувала. І тільки вже потім, уночі, розповіла. "Не хотіла, — каже, — затьмарювати зустріч сумною звісткою, ти б, може, не лишився тоді". Сама, можна сказати, спокусила, а потім ще й претензії.
Дмитро Миколайович. Не дуже благородно так про даму. Та й тікати, як Остап Бендер від мадам Грицацуєвої, професору не до лиця.
Віктор Олександрович (махає рукою). А! Ну її! Я б інакше від неї не здихався. Така приставуча цинічна баба! Хай ображається.
Дмитро Миколайович. "Цинічна"! Хоч не удавай із себе ображену невинність. Досить усе це брудно виглядає. Так і не знаю, що ж сказати Вірочці.
Віктор Олександрович. Можеш сказати все, як є. Думаю, Вірочка зрозуміє. Вона в тебе мудра.
Дмитро Миколайович (помічає у дверях Віру Василівну і Любочку, що не наважуються вийти, гукає). Та виходьте вже, виходьте!
Віра Василівна і Любочка в виходять
Віра Василівна (Любочці). Іди-йди. Подзвони. (Дмитрові Миколайовичу.) Я кажу, хай подзвонить Васі.
Дмитро Миколайович. Правильно. Щоб знати — чекати чи ні.
Любочка. Не треба чекати. Сідаймо. Він, мабуть, взагалі не прийде.
Дмитро Миколайович. Як це?
Любочка. Поїхав, мабуть.
Віра Василівна. Куди?
Любочка. А він у село до матері мусить їхати — картоплю копати. Вже й з начальством домовився. Він же не знав. Я ж йому про день народження тільки вчора сказала.
Дмитро Миколайович. Тим більше треба подзвонити.
Любочка. Та нащо він мені!
Віра Василівна. Не будь такою! Він же тобі так з пропискою допомагав.
