Слідство триває - Нестайко Всеволод
Зараз, між іншим, Вася прийде. Ми домовлялися.
Тетяна Михайлівна. О! От-от! Хай зайде!
Любочка. Добре! (Вибігає.)
Дмитрик. Тьотю! Ну одпустіть! Будь ласка! Я заплачу. Я віддам. Візьміть моє масло.
Тетяна Михайлівна. Що-о?! Твоє масло? Ви бачили! Вкрав і ще… Ах ти ж!
Дмитрик. Тьотю!
Дзвонить телефон.
Тетяна Михайлівна (знімає трубку). Алло. Захарович? Що? Є? Ну, дякую, дякую! Завтра зранку забіжу. Ні, сьогодні не можу. Дуже зайнята. Обіймаю! (Кладе трубку.) Ну!
Дмитрик. Тьотю! Я вас прошу! Будь ласка!
Входить Вася, він у формі сержанта міліції.
Вася. Здрастуйте! Що тут у вас таке? Мені сказали…
Тетяна Михайлівна. О! Товаришу міліціонер! От, будь ласка, — вкрав пачку масла, прізвище не говорить, викручується.
Вася. Ясно. (Дмитрику.) Так що?
Дмитрик. Я… я не крав! Не крав! Чесне слово!
Вася. Розберемося. Значить, так… Люба… тобто контролер… там пише пояснення. Заберу по дорозі. А ми зараз акт складемо.
Тетяна Михайлівна. Сідайте от сюди, за мій стіл. (Виходить з-за столу, Вася сідає на її місце.)
Дмитрик (прохально). Дядю міліціонер!
Вася. А ти думав… Такий порядок. Нікуди не дінешся. (Дістає ручку, папір, пише.) Та-ак!.. Значить… "Акт про неоплачений товар вартістю… (Зводить очі на Тетяну Михайлівну.)
Тетяна Михайлівна. Сімдесят копійок.
Вася (пише). "…вартістю 0,7 карбованця…"
Дмитрик раптом зриваєтся з місця, кидається до дверей.
Тетяна Михайлівна (хапає його). Ти куди?! Ич, який меткий! Ні! Від мене не втечеш! Я таких дядьків затримувала, що тобі й не снилося.
Вася. Тікати не раджу! Обтяжуюча провину обставина. Раджу запам’ятати. Значить, так… "25 вересня цього року у магазині № 5 громадянин… (Зводить очі на Дмитрика.) Прізвище, ім’я, побатькові. (Дмитрик мовчить.) Дурненький! Ти ж сам собі ускладнюєш життя. Це теж обтяжуюча обставина. Говори швиденько! (Підвищуючи голос.) Ну!
Дмитрик (похиливши голову, тихо). Стрижалковський Дмитро Михайлович.
Вася. Стрижалковський? Дивне якесь прізвище. Наче несправжнє. Вигадав? Тільки чесно.
Дмитрик. Справжнє.
Тетяна Михайлівна. Треба перевірити. У школу подзвонити.
Вася. Яка школа? (Дмитрик мовчить.)
Тетяна Михайлівна. Та, мабуть, шістдесят третя. Яка ж іще. Раз тут крутиться, тут і живе. Шістдесят третя? (Дмитрик мовчить.)
Вася. Спробуємо для початку шістдесят третю. (Дістає записник, гортає, набирає номер.)
Дмитрик (у відчаї). Що ви робите?! Це ж уся школа знатиме, всі…
Тетяна Михайлівна. А ти думав! Вкрасти — і щоб ніхто не знав? Ні! Так не буває.
Вася. Зайнято. Може…
Тетяна Михайлівна. Ану давай я! (Забирає у Васі трубку, зазирає у записник, набирає номер.) О! А ти кажеш — зайнято. Дзвонити не вмієш. (Передає Васі трубку.)
Вася (у трубку). Алло. Школа? Доброго дня! З райвідділу внутрішніх справ турбують. Сержант Марченко. Скажіть, у вас вчиться такий Стрижалковський? Дмитро? (Перепитує.) "У якому класі"? (Дмитрику.) У якому?
Дмитрик. В шостому… "Б".
Вася. У шостому "Б". Що? Є такий? Так. Ну, добре, дякую!.. Що?.. Та от, затримали. Масло у магазині вкрав.
Дмитрик. Ой! Нащо ви?! Для чого?! Що тепер буде?!
Вася (по телефону). Так… так… Дуже шкода, але… Розберемося. Аякже. До побачення! (Кладе трубку.)
Тетяна Михайлівна. Починається все з отаких дрібниць, а закінчується… Злодіями стають, вбивцями, гвалтівниками…
Вася. Так, Стрижалковський… Треба перевіри ти, чи не стоїш ти в нас на обліку. В дитячій кімнаті.
Дмитрик. Ні.
Вася. Поставимо. Треба профілактувати.
Дмитрик. За що?.. Я ж… Що ви робите?!
Тетяна Михайлівна (обурено). Це ще ми робимо? Ну! Не він! А — ми! Ах, ти… У колонію таких треба! У колонію! Візьми, візьми його на облік! Обов’язково! Щоб знав! Це ж треба! "Що ви робите?" Ну!
Вася (підводиться з-за столу). Ну, гаразд. Ходімо.
Дмитрик. Що?!. Дядю! Ну, не треба! Відпустіть мене! Я вас прошу!
Вася. Пояснення напишеш. У мене бланків з собою нема. Побалакаємо. А там буде видно, що з тобою робити. У всякому разі, на батьків натиснемо. Щоб не самоусувалися.
Тетяна Михайлівна. Коли мене отакі у провулку оточили, я думала: все, кінець! Ні жалості в очах, ні… їм і вбити нічого не варто… Отакі і коней на смерть заганяють, і шкуру з живих собак здирають — на шапки. Токсикомани чортові!
Дмитрик (тихо). Якщо мама дізнається…
Вася. Ходімо, ходімо! Раніше треба було думати. (Разом з Дмитриком іде.)
Голос за сценою: "Тетяно Михайлівно! Від Любарського машина прийшла!"
Тетяна Михайлівна. Іду!
Затемнення.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Декорація першої картини. До стіни будиночка Надії Іванівни приставлена драбина. Стоячи на ній, Дмитро Миколайович фарбує флюгер-літачок. Надія Іванівна (у фартуху, руки в борошні) сидить біля столу під дубом.
Дмитро Миколайович. Подумати тільки! Скоро буде півсторіччя цьому крилатому диву. А ще крутиться. Діє.
Надія Іванівна. Це, Митю, завдяки тобі. Спасибі тобі, дорогий мій!
Дмитро Миколайович. Ну, не тільки ж я. І учні ваші допомагали завжди, тимурівці. Лагодили, міняли деталі, фарбували. Але і я… Мені це завжди подобалося. З дитинства. В цьому є щось урочисте. Наче якийсь ритуал.
Надія Іванівна (зітхає). Це, мабуть, все, що лишилося від Шурика. А Дмитрику сподобалося.
Дмитро Миколайович. Чомусь він не прийшов за магнітофоном.
Надія Іванівна. Що? Не приходив?.. Дивно. А я думала…
Дмитро Миколайович. Говорив, пам'ятаєте, о дванадцятій. А вже кінець дня.
Надія Іванівна. Може, мамі стало гірше. Не до пісень… Сьогодні, здається, магнітна буря. У мене в самої серце от-от зупиниться.
Дмитро Миколайович. Не нарікайте на своє серце. У вас стільки життєвої енергії, життєвої сили!
Надія Іванівна. Е-е, Митю, життєві сили уже не ті. Як швидко минає термін, одпущений людині! Як швидко!.. Життя, Митю, — це поїзд, який мчить до прірви. Людина метушиться, з кимось свариться, лається — за холодний чай, верхню полицю, вологу білизну. Клопочеться, щоб перевели в інший вагон — купейний, м’який, міжнародний. Переживає, мучиться… А мимо проносяться станції. На одній весілля, на іншій похорон. А от зустрічають з оркестром, з квітами. Ювілей!.. Але поїзд не зупиняється. Станції лишаються позаду. І знову — стовпи, стовпи, стовпи… Дні, місяці, роки… Де прірва — невідомо. Чи то зараз за поворотом, он за тим лісом, чи ще не скоро. Відомо лише одне — попереду прірва… Тут уже нікуди не дінешся.
Дмитро Миколайович. Що це з вами сьогодні? У Любочки день народження, а ви… Я вас не впізнаю.
Надія Іванівна. Пробач, це я просто так… Серце чогось болить більше, як завжди. Та вже й пора! Треба совість мати. Вісімдесят два. Усі ліміти середньої світової тривалості життя порушені. Навіть непристойно. Геронтократія, як кажуть вчені.
Дмитро Миколайович. Припиніть! Я вас благаю! Ви ще багатьом сорокарічним учням своїм фору дасте.
На ганок будиночка Надії Іванівни вибігає Любочка.
Любочка. Бабо Надю! Вибачте, вас Вірочка Василівна кличе. Пиріг, здається, треба виймати, а вона без вас не наважується.
Надія Іванівна. Іду, іду! Оце вийшла на хвилиночку повітря свіжого ковтнути, а розсілася, розбалакалася. Та все з претензіями. Дидактика. Повчання. Ох, ці старі вчителі! Чого ти мене не зупинив. Митю? (Важко піднімається, йде в будинок.)
Любочка (підсідає до столу). Чого це ви якийсь невеселий? Дмитре Миколайовичу! У вас така гарна усмішка. Ну чого ви?
Дмитро Миколайович (злазить з драбини. теж підсідає до столу). Та нічого, Любочко. Трохи стурбований. Мусив прийти мій Дмитрик. За магнітофоном. У його матері теж сьогодні день народження. А вона в лікарні. І чомусь не прийшов.
Любочка. Це той ваш соліст?
Дмитро Миколайович. Так. Дмитрик.
Любочка. Ви стільки про нього говорите. Хоч би показали коли-небудь.
Дмитро Миколайович. Будь ласка. Я ж тебе запрошував до нас. Чого ж ти?
Любочка. Коли? То на роботі, то з тією пропискою бігала… Взагалі, голос — це… дарунок долі. Нікому так не заздрю, як тим, хто має природні дані — голос абощо.
Дмитро Миколайович. Звичайно, голос — це від бога. Але, щоб по-справжньому співати, треба ще мати отут. (Показує пальцем на груди.) У Дмитрика якраз є. Якось він приніс на хор чурчхелу. Тато з Кавказу привіз. Почав частувати. Все пороздавав. А сам навіть не попробував. Тільки спитав потім тихо: "Яке хоч воно на смак?" А то колись увечері три години просидів у котловані під фундамент, вибратися не міг — цуцика поліз рятувати. І на допомогу кликати соромився. Бабрався там, аж поки сторож випадково не помітив.
Любочка. Гарний хлопець!
Дмитро Миколайович. Є у нього оригінальне слово — "добровство". Це він так називає активне добро. Найкращі люди, каже, ті, які роблять добровство.
Любочка. Цікаво! "Добровство"! Треба буде взяти на озброєння. Скажу своїй начальниці. Вона любить різні словечка.
Дмитро Миколайович. І чого він не прийшов?..
З дверей визирає Віра Василівна.
Віра Василівна. Любочко! А тепер Надія Іванівна тебе кличе. Не може знайти, де ти поклала ванільний цукор. (Зникає.)
Любочка. Біжу! (Біжить у будинок.)
Дмитро Миколайович. Хоч бери і сам до нього додому йди. Ну!.. А Вірочка як на те просила нікуди не рипатися.
Входить Віктор Олександрович.
Віктор Олександрович (вітально підносить руку). Кращі слова!.. Можна?
Дмитро Миколайович (вражений, тихо). Вітя!.. (Кричить.) Вітько! (Кидається до нього, обіймає.) Ти звідкіля? Як? Коли?
Віктор Олександрович. Митю! Дорогий! Рідний ти мій! (Цілуються.)
Дмитро Миколайович (кричить). Віро! Вірочко! Надіє Іванівно! Вітя приїхав! Віро!.. Ну, як же так? Несподівано! Не написав. Не подзвонив. Як з неба звалився!
На ганку з'являються Віра Василівна, Надія Іванівна, за ними виглядає Любочка.
Віра Василівна. Ну, здрастуй! Здрастуй, герой! (Обіймає Віктора Олександровича.)
Віктор Олександрович (цілує Віру Василівну в щоку, потім цілує їй руку). Здрастуй, ріднесенька моя, здрастуй, мила! Я завжди заздрив Миті, що в нього така дружина.
Дмитро Миколайович (Вірі Василівні). Стривай, ти що — знала, що вій приїде? І тому просила не йти нікуди? Ах!..
Віра Василівна. Ми хотіли зробити тобі сюрприз. Він подзвонив мені в редакцію. Мав прилети ще вчора, але потім передзвонив, що прилетить сьогодні.
Дмитро Миколайович. Ну, конспіратори!
Любочка ховається за дверима.
Надія Іванівна. Красень! Будьте певні!
Віктор Олександрович (швидко йде до ганку, цілує руку Надії Іванівні, а коли вона його обіймає, цілує її в щоку).
