Слідство триває - Нестайко Всеволод
Здрастуйте, люба Надіє Іванівно! Здрастуйте, дорога моя вчителько! Ви не змінилися аніскільки. Така ж, як і раніше.
Надія Іванівна. Це ти такий, як і раніше! Говориш лестощі просто у вічі. Я не змінилася! Ха-ха-ха!
Віктор Олександрович. Клянусь вам! Слово честі! Наче вчора розсталися. (Роздивляється навкруги.) Все, як п’ятнадцять років тому… Милі мої! Як мені не вистачало всіх вас… всього цього! Ви мої найближчі, найдорожчі, найрідніші! Тут у вас я почуваю себе найкраще… Там, за кордоном, я тільки й думаю: от приїду до моїх Миті й Вірочки… і Надії Іванівни… сядемо на стіл, і я до ранку розповідатиму, що я бачив. Ви знаєте, якби вас у мене не було, я б… не знаю… А пам’ятаєте, як ми у преферанс грали за цим столом. Спершу ми з тобою тільки дивилися. Грали твоя мама, Надія Іванівна, Вячеслав Святославович, Богданик. А потім навчилися й ми.
Надія Іванівна. А ти пам’ятаєш? І Вячеслава Станіславовича? І Богданчика?
Віктор Олександрович. Аякже! Вячеслав Станіславович у пенсне, з борідкою-еспаньйолкою. Ми з Митькою називали його Кіса Вороб’янинов.
Надія Іванівна. Ну для чого? Він був такий добрий, такий інтелігентний. (Зітхає.) Як довго ми соромилися цього слова — інтелігент. Воно було майже лайливим. Здається, нарешті схаменулися. Нема вже давно ні Вячеслава Станіславовича. І будинок його знесли. Ні Богданчика. Він був найстаршим серед нас, а ми його називали Богданчик.
Віктор Олександрович. А "древо пізнання" таке ж могутнє й нетлінне! Здрастуй, дерево! (Обіймає дуб, притуляється до нього щокою.) Подумати тільки! Ми були у першому класі, коли я вперше його побачив. Пам’ятаєш, як я намагався видряпатися на цю гілку і порвав штани. Боже мій! Де ті штани? Скільки штанів поміняв я відтоді!
Дмитро Миколайович. Так. Мабуть, найменше змінився дуб. Мама дуже любила його.
Віктор Олександрович. Прости, Митю. Я дізнався лише через півроку після… Наталка написала. Вічна пам’ять і вічний спокій! (Схиляє голову.)
Дмитро Миколайович. Та що ти, Вітю! Я все розумію. Вона тебе часто згадувала… в останній рік. Говорила, який ти молодець, зробив кар’єру. Який ти розумник.
Віктор Олександрович. Вона до мене добре ставилася.
Дмитро Миколайович. Ти завжди вмів подобатися жінкам. З дитинства. І вони прощали тобі твою легковажність.
Віктор Олександрович. Припини! Це ти одружився з єдиною у світі жінкою, яку можна кохати все життя.
Віра Василівна. Як легко, не задумуючись, говориш ти, Вітю, красиві слова. Один наш редакційний жартівник любить повторювати: "Красиві речі — для меншості. Для більшості — красиві слова!"
Віктор Олександрович. О! Щодо красивих речей… Одну хвилиночку! (Відкриває "дипломат", дістає коробочку.) Маленький сувенір! (Подає Вірі Василівні.) Гранатовий перстеник. Були ще сережки. Гарнітур. Але десь загубилися. Ти вже вибач. Гранат це ж твій камінь. Правда?
Віра Василівна. Ой, ну тебе! Вийшло, що я напросилася. Дякую!.. Ти не можеш не… (Цілує Віктора Олександровича.)
Віктор Олександрович. А вам, Надіє Іванівно, от, будь ласка… Справжній "Паркер". Щоб ви писали листи своїм учням. І мемуари. (Подає ручку.)
Надія Іванівна. А я при чому? Ну, дипломат! Будьте певні! Дякую! Мемуари навряд. А от листи, звичайно, писатиму. Дякую!
Віктор Олександрович. Ну, а тобі, Митю!.. Ти, старий, завжди зневажав різне барахло. От! (Виймає з "дипломата" пляшку.) Рідина, яку я шаную понад усі інші. Віскі. "Білий кінь". Ніколи не болить голова. П’ється легко, приємно і не впливає на інтелект. Було дві. Та одну, пробач, розбив, коли збирався у дорогу.
Дмитро Миколайович. "Білий кінь". Ти вірний собі. Пам’ятаєш, як у дитинстві ти мріяв гарцювати на білому коні. Коли дізнався, що у давнину переможці в’їжджали у підкорене місто саме на білих конях. Віктор! Переможець!
Віктор Олександрович. А що? Сенс життя у перемогах, а не в поразках. Вірочко! Рибко! Тягни сюди чарки які-небудь, треба просто зараз отут під деревом без закусі по чарчині — за зустріч!
Віра Василівна. Ні, Вітю, не треба.
Надія Іванівна. Так, так.
Віктор Олександрович. Що? Указ? Розумію! Сам борець за тверезість. Хай горить земля під ногами п’яниць!.. Регулярно п’ю за порадою новорічної реклами безалкогольний напій "Вечірній". Але… люди добрі! Я не один рік чекав цієї миті. Трішечки. По грамулі.
Віра Василівна. Вітю! Йому не можна. Ні краплі.
Віктор Олександрович. Як?!
Віра Василівна. Після операції. Професор сказав — мінімум три роки.
Дмитро Миколайович. Навіть пива. Пробач. Ти — будь ласка! А я…
Віктор Олександрович. Ну, що ж… Тоді випустимо коника на волю! (Різким рухом обкручує пробку, ллє віскі у відро, що стоїть біля ганку.) Якщо не Митя — значить, ніхто.
Віра Василівна (відбирає в нього пляшку). Припини! Це вже, вибач, піжонство!
Віктор Олександрович. Та ні. Просто я віз її спеціально для Миті. Мріяв випити її разом з ним.
Дмитро Миколайович. Пробач, що я тебе так підвів.
Віктор Олександрович. Це ти, звичайно, пробач. Вірочка говорила мені по телефону щось про операцію. Але якось між іншим. Я не думав, що це так серйозно. Вона говорила, що ти зараз захоплюєшся якимсь хором.
Віра Василівна. О! Він тих своїх хлопців-хористів любить більше, ніж мене.
Дмитро Миколайович. Облиш! Всім життям, що залишилося, я зобов’язаний Вірочці. (Обіймає її за плечі.) Але чого ж він все-таки не прийшов?
Віктор Олександрович. Хто?
Дмитро Миколайович. Та хлопчик один. Мав обов’язково прийти і…
Віра Василівна. От бачиш! Що я казала? Я для нього вже…
Дмитро Миколайович. Ти ж знаєш, що ти для мене— все! Вона мене виходила. З того світу, можна сказати, повернула. Місяць пробула зі мною в лікарні. Спала у коридорі на стільцях. Якби не вона…
Віктор Олександрович. Та ти що?! Милі ви мої! Я ж нічогісінько не знав!
Дмитро Миколайович. А звідки ти міг знати там, у своїх закордонах? Якби ми хоча б листувалися. Але це в нас не заведено.
Віктор Олександрович. Ну, розкажи! Розкажіть, благаю!
Надія Іванівна. Я піду, Вірочко, а то там все попригорає.
Віра Василівна. Добре. Надіє Іванівно. Я зараз теж прибіжу. Через кілька хвилин буквально. Добре?
Надія Іванівна іде в будинок.
Дмитро Миколайович. Та що там розказувати, Вітю… Не хочеться навіть згадувати. Сім місяців. То в лікарні, то дома. Підшлункова. Панкреатит. П’ять операцій. Ускладнення. В тому числі й на серце. Не для радісної зустрічі ці спогади. Давай не будемо псувати сьогоднішній день. Як-небудь потім. Я теж так чекав цієї хвилини! Розкажи краще про себе.
Віктор Олександрович. Та що про мене… Тільки приїхав і знову збираюсь… Ніколи й надивитися на рідні місця. Все це потім буде мені снитися, маритися. Тут же минули кращі дитячі, студентські роки життя. Завжди згадую і цей дуб, і пагорб, і церкву. Стривайте! А що це з нею сталося?! Її що — реставрували?
Віра Василівна. Так, це наш музей. Митин музей. У минулому році дістав статус народного.
Віктор Олександрович. Стривай, стривай, я щось не зовсім розумію. Який музей?
Дмитро Миколайович. Музей нашої Ковалівки. Ми з тобою, дорогий Вітю, закінчили історичний, вивчали Стародавній Рим, Грецію, Єгипет, державу Урарту. І ніколи не задумувалися над тим, що наша Ковалівка, яку зараз уже доїдає місто, — теж історична місцина.
Віктор Олександрович. Чому не задумувались? Я знаю, тут колись жили ковалі.
Дмитро Миколайович. Які ковалі?
Віктор Олександрович. Ну, ті, що кували… щось залізне.
Дмитро Миколайович. От-от!.. Це була споконвічна ковальська слобода. Тут кували зброю для козаків-запорожців. І в шістнадцятому сторіччі, і в сімнадцятому, і у вісімнадцятому…
Віктор Олександрович. Ти диви!
Дмитро Миколайович. І от у перервах між операціями, лежачи тут, у саду, почав я думати про це. І загорівся ідеєю створити краєзнавчий музей Ковалівки. І коли трохи оговтався… Добре, вільного часу було досить… Я ж пенсіонер… За станом здоров’я.
Віктор Олександрович. Ну-у?!
Віра Василівна. Тимчасово.
Дмитро Миколайович. Все у цьому житті тимчасове. Першими експонатами стали запорозькі шаблі, піки, перначі — цілий арсенал, знайдений, коли рили котлован для отого дев’ятиповерхового будинку. А потім пішло-поїхало. Книжки, де згадувалася наша Ковалівка, картини, гончарні вироби, старі фотографії, предмети побуту. Клопоту було — не кажи. Церкву хотіли ж спочатку зносити. Непридатна будівля, аварійний стан. А потім підключилася Вірочка з своєю газетою. Шефство узяло БМУ-4, учні Надії Іванівни. І на громадських засадах, по суботах, неділях… Молодці хлопці! А коли відбудували, організували музей, прийшли якось школярі. Розцвірінькались. Прислухався я — акустика чудова! Вміли наші предки будувати храми.
Віра Василівна. А дітей ти ж знаєш, як він любить.
Дмитро Миколайович. І майнула в мене думка: а що як організувати тут дитячий хор? Я ж музучилище закінчив, сам у хорі співав колись. І взагалі захотілося хлопців якось зацікавити, підлітків. З нічого робити вони ж бозна-чим займаються. І взявся. І знаєш, сам захопився. Ми розкопали такі народні пісні українські! Ну й сучасних, звичайно, співаємо. У мене там є один хлопчик. Дмитрик. Тезко. Ти б його послухав!
Віра Василівна. Це його улюбленець. Справді хороший хлопець.
Дмитро Миколайович. Це він мав прийти. У нього мати зараз в лікарні. Сьогодні її день народження. Магнітофон хотів узяти. Там запис, він співає: "Хай завжди буде мама!"
Віктор Олександрович. А-а!
Дмитро Миколайович. І чогось не прийшов. Що таке?
Віра Василівна. Ну, значить, не зміг. Щось перешкодило. Може, ще прийде. Піду гляну, як там справи. Треба вже, мабуть, на стіл накривати. (Йде у будинок.)
Дмитро Миколайович. У нас сьогодні теж іменини. Будеш почесним гостем.
Віктор Олександрович. Та ти що? А хто іменинник?
Дмитро Миколайович. Родичка Надії Іванівни. Любочка. Приїхала вступати до університету, але… на жаль… Ну, і залишилась. Надія Іванівна ж…
Віктор Олександрович. Ой! А я все пороздавав.
Дмитро Миколайович. Нічого. Наріжемо квітів. Ти ж у нас майже генерал. Окраса будь-якого свята. Сам подарунок.
Віктор Олександрович. Смієшся. Кепкуєш, як завжди.
На ганок виходить Любочка з кошиком у руці.
Дмитро Миколайович. А от і вона! Познайомтесь. Це мій друг дитинства. Віктор Олександрович. Професор. Доктор наук. А це Любочка.
Любочка. Продавщиця.
Віктор Олександрович.
